Справа № 420/12497/20
17 лютого 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко O.A., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 до державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» про визнання протиправною бездіяльність та стягнення середнього заробітку,-
До Одеського окружного адміністративного суду 17 листопада 2020 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР», в якій позивач просить суд:
1. Визнати протиправною бездіяльність державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 грудня 2017 року по 20 жовтня 2020 року включно;
2. Стягнути з державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 грудня 2017 року по 20 жовтня 2020 року включно в розмірі 281193 (двісті вісімдесят одна тисяча сто дев'яносто три) гривні 12 копійок.
Ухвалою від 20 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України залишено без руху. Встановлено позивачу 5-денний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання копії ухвали.
15 червня 2020 року ухвалою прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 , відкрито провадження у адміністративній справі та визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ОСОБА_1 з 10.03.1994 року проходила службу в державній установі «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» та що її 27.12.2017 року звільнено. Вказує, що з нею не було проведено остаточний розрахунок, оскільки не виплачено заборгованість за підвищення посадового окладу за проходження служби в секторі максимального рівня безпеки утвореного в Державній установі «Одеської установи виконання покарань (№21)» у період з 01 квітня 2016 р. по 30 вересня 2017 р. включно та що така була виплачена 20.10.2020 року на виконання рішення суду по справі №420/7505/19. Відповідачем було відмовлено позивачу у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у листі №5/17-73-20/5-92 від 20.11.2020 року. Позивач вважає бездіяльність державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» щодо не проведення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні протиправною.
Ухвалою суду від 31 грудня 2020 року клопотання відповідача (вх. №55779/20) задоволено та поновлено державній установі «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» строк на подання відзиву.
15 січня 2021 року за вх. № 1841/21 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що підвищення посадового окладу за проходження служби в секторі максимального рівня безпеки утвореного в Державній установі «Одеської установи виконання покарань (№21)» у період з 01 квітня 2016 р. по 30 вересня 2017 р. позивачу не нараховувалось, оскільки не було підстав для такого нарахування, однак відповідач був змушений після набрання законної сили рішенням суду його виконати. Вважає, що затримки розрахунку при звільненні не було, а обов'язок виплати вищевказаного підвищення виник після набрання законної сили рішенням суду.
Враховуючи викладене, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
25 січня 2021 року за вх. № 3584/21 від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій ОСОБА_1 зазначає, що відповідач у відзиві не спростував твердження та аргументи стосовно суті позовних вимог.
Ухвалою суду від 29 січня 2021 року доручено державній установі «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» надати до Одеського окружного адміністративного суду довідку про розмір грошового забезпечення, яке отримувала ОСОБА_1 на посаді фельдшера медичної частини державної установи «Одеська установа виконання покарань (№21)» за два останні місяці перед звільненням, яка складена відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (із зазначенням розміру середньоденної заробітної плати та кількості фактично відпрацьованих днів, складових грошового забезпечення) та зупинено провадження по справі №420/12497/20 до надходження відповіді на судове доручення.
03 лютого 2021 року до суду від відповідача за вх. №5358/21 надійшли заперечення, в яких зазначено, що державна установа «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» діяла в межах чинного законодавства.
Ухвалою суду від 17 лютого 2021 року поновлено провадження у справі.
Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, відзивом відповідача на позовну заяву, відповіддю на відзив, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено наступне.
Наказом державної установи «Одеська установа виконання покарань (№21) № 149/ОС/-17 від 27.12.2017 року (а.с.11) капітана внутрішньої служби ОСОБА_1 , фельдшера медичної частини державної установи «Одеська установа виконання покарань (№21)» звільнено за п.4 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) з 27 грудня 2017 року.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2020 року по справі № 420/7505/19, залишене без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 220 року, вирішено адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнано протиправною бездіяльність Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» щодо не виплати ОСОБА_1 сум підвищення посадового окладу за проходження служби в секторі максимального рівня безпеки, утвореного в Державній установі «Одеської установи виконання покарань (№21)». Зобов'язано Державну установу «Одеський слідчий ізолятор» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 підвищення посадового окладу за проходження служби в секторі максимального рівня безпеки утвореного в Державній установі «Одеської установи виконання покарань (№21)» у період з 01 квітня 2016р. по 30 вересня 2017р. включно. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
20 жовтня 2020 року на картковий рахунок позивача від відповідача було зараховано 16245,51 грн. (а.с.13), деталі операції: «Зарплата, ДУ Одеській слідчий».
27 жовтня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою про виплату середнього заробітку під час затримки розрахунку (а.с.14-15), у якій просила нарахувати та виплатити їй середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.12.2017 року по 21.10.2020 року.
У відповідь на вказану заяву, державної установи «Одеський слідчий ізолятор» надано позивачу лист від 02.11.2020 року №5/17-73-20/Б-92 (а.с.16), у якому зазначено, що повторні звернення від одного й того самого громадянина з одного й того самого питання розгляду не підлягають.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
За приписами частини другої статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року «Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року «Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65).
Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року по справі № 821/1083/17 сформулювала такі висновки:
- умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;
- під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);
- аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;
- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідно до статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Із системного тлумачення положень частин першої та другої статті 117 КЗпП України можна дійти висновку, що частина перша цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року № 810/451/17.
У справі, що розглядається, в день звільнення позивачу не було виплачено підвищення посадового окладу за проходження служби в секторі максимального рівня безпеки утвореного в державній установі «Одеської установи виконання покарань (№ 21)» у період з 01 квітня 2016 року по 30 вересня 2017 року включно.
У подальшому, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2020 року в справі № 420/7505/19, яке набрало законної сили 28 липня 2020 року, визнано протиправною бездіяльність державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» щодо не виплати ОСОБА_1 сум підвищення посадового окладу за проходження служби в секторі максимального рівня безпеки, утвореного в державній установі «Одеської установи виконання покарань (№ 21)». Зобов'язано державну установу «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 підвищення посадового окладу за проходження служби в секторі максимального рівня безпеки утвореного в державній установі «Одеської установи виконання покарань (№ 21)» у період з 01 квітня 2016 р. по 30 вересня 2017 р. включно.
Зазначене підвищення посадового окладу виплачене позивачеві 20 жовтня 2020 року, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
При цьому, факт проведення виплати грошового забезпечення військовослужбовця саме 20 жовтня 2020 року відповідачем не заперечується.
Отже, за встановлених обставин справи, до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення частини другої статті 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення позивачу не було виплачено всіх належних їй сум і розмір таких сум (розмір компенсації) був спірним.
Ураховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд вважає порушеним право позивача на отримання відшкодування за затримку виплати на підставі статті 117 КЗпП України.
При цьому, суд враховує правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17 та від 13 травня 2020 року № 810/451/17.
Згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно норм абзацу третього пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
З аналізу вказаної норми вбачається, що середньомісячна заробітна плата у даному випадку обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт).
Тому, подією, з якою пов'язане вчинення відповідачем дій щодо нарахування позивачу суми компенсації невикористаної щорічної додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення, є звільнення позивача 27.12.2017 року.
Відтак, при здійсненні розрахунку суми компенсації повинна бути врахована саме середньоденна заробітна плата позивача останніх двох календарних місяців роботи, що передують його звільненню - жовтень та листопад 2017 року.
Згідно розрахунково-платіжної відомості про нарахування грошового забезпечення особами середнього нач складу за 2017 рік (а.с.12) та довідки про розмір грошового забезпечення від 09.02.2021 року №5/11-25вн, ОСОБА_1 за два повні календарні місяці жовтень та листопад 2017 року нараховано 17224,10 (8988,7+8235,4) грн. Середньоденний заробіток становить 17224,10 : 43 (кількість робочих днів)= 400,56 грн.
За період з 27 грудня 2017 року по 20 жовтня 2020 року було 702 робочих дні, тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 702 дні*400,56 грн. = 281193,12 грн.
Вирішуючи спір по суті, суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені в постановах від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 та від 26.02.2019 року у справі №761/9584/15-ц щодо необхідності дотримання судом, який розглядає спір про стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, принципів розумності, справедливості та пропорційності суми відшкодування, та зменшення за певних умов розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, суд може зменшити належні до виплати суми. При цьому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Верховним Судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019 року.
Суд для визначення суми, яку належить стягнути як середній заробіток за несвоєчасну виплату позивачу грошового забезпечення, враховує: тривалість строку між звільненням позивача і, відповідно, непроведенням з ним повного розрахунку (грудень 2017 року), та зверненням до суду з позовом про нарахування та стягнення зазначених сум (грудень 2019 року), що становить майже два роки; співмірність ймовірного розміру майнових втрат пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні працівника та заявлених позивачем до виплати сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
При цьому, сторонами до суду не надано доказів, що на момент розгляду справи відповідач не здійснив повний розрахунок з ОСОБА_1 .
Враховуючи вищевикладене, а також з урахуванням того, що позивач з грудня 2017 року по грудень 2019 року не зверталася до суду з позовом про виплату недоплаченої суми грошового забезпечення, суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.
Суд зазначає, що відсоток невчасно виплаченого грошового забезпечення позивача (істотність частки) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 5,78 % (16245,51 грн. (грошове забезпечення ОСОБА_1 , виплачене їй з порушенням термінів 20.10.2020 року) / 281193,12 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку (702 дні)) х 100).
Отже сума, яка підлягає відшкодуванню (з урахуванням принципу співмірності) становить: 400,56 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 5,78 % х 702 (дні затримки розрахунку) = 16252,96 грн.).
Вказана правова позиція узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку з розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 16252,96 грн.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З огляду на встановлені у справі обставини, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з частинами першої та четвертої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем сплачено судовий збір за подання вказаного адміністративного позову у розмірі 2811,93 грн. (а.с.29).
З урахуванням часткового задоволення позовної заяви, суд доходить висновку про стягнення з державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» за рахунок бюджетних асигнувань державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 162,53 грн.
Керуючись ст.ст. 7, 9, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 грудня 2017 року по 20 жовтня 2020 року включно.
Стягнути з державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» на користь ОСОБА_1 середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 грудня 2017 року по 20 жовтня 2020 року включно в розмірі 16252,96 грн.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» за рахунок бюджетних асигнувань державної установи «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 162,53 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ).
Відповідач - державна установа «ОДЕСЬКИЙ СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» (вул.Люстдорфська дорога, 11, м.Одеса, 65059, код ЄДРПОУ 08564162).
Суддя О.А. Вовченко