12 лютого 2021 року справа № 580/5004/20
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Рідзеля О.А., розглянувши правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) в залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання протиправними дій та бездіяльності і зобов'язання вчинити дії,
09.11.2020 у Черкаський окружний адміністративний суд надійшов позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (далі - позивачі) до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (далі - відповідач), в якому просять:
визнати протиправними дії відповідача щодо припинення виплати ОСОБА_1 пенсії з інвалідності;
визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не поновлення виплати пенсії з інвалідності ОСОБА_1 ;
визнати протиправними дії відповідача щодо припинення виплати пенсії за віком ОСОБА_2 ;
визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не поновлення виплати пенсії за віком ОСОБА_2 ;
зобов'язати відповідача перерахувати розмір та поновити виплату пенсії з інвалідності ОСОБА_1 з дати припинення із застосуванням всіх підвищень індексацій, надбавок та доплат, передбачених пенсійним законодавством України, як не працюючому пенсіонеру, здійснити осучаснення пенсії з 01.10.2017 відповідно до пенсійної реформи України та виплачувати на визначений пенсіонером банківський рахунок;
зобов'язати відповідача перерахувати розмір та поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2 з дати припинення із застосуванням всіх підвищень індексацій, надбавок та доплат, передбачених пенсійним законодавством України, як не працюючому пенсіонеру, здійснити осучаснення пенсії з 01.10.2017 відповідно до пенсійної реформи України та виплачувати на визначений пенсіонером банківський рахунок.
Позов обґрунтовано тим, що позивачі є громадянами України, які отримували пенсію. У 2016 році виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю. Однак, всупереч норм Конституції України та приписів Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 їм було припинено виплату пенсії. Зокрема, вказаним рішенням Конституційного Суду України, починаючи з 07 жовтня 2009 року встановлено законне право всіх без виключень українських пенсіонерів, які проживають за межами України, на отримання заробленої в Україні пенсії, в тому числі поновлення виплати пенсії. Отже, відповідач протиправно відмовив у поновленні виплати пенсії без наявності законних підстав.
Ухвалою від 20.11.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи здійснювати на виконання ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та встановив відповідачу строк для надання відзиву на позовну заяву.
18.12.2020 відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому він просить суд у задоволенні позову відмовити. Вказує, що за наслідками розгляду заяв представника позивачів про поновлення виплати їм пенсії, відповідач листом роз'яснив порядок такого звернення. При цьому жодних рішень про відмову не приймав.
Оцінивши доводи сторін, дослідивши письмові докази, суд дійшов встановив таке.
Розпорядженням від 01.09.2010 №153993 ОСОБА_2 призначено пенсію за віком.
Відповідно до протоколу від 14.03.1994 ОСОБА_3 призначено пенсію з інвалідності з 27.01.1994.
Розпорядженнями від 24.10.2016 №153993 припинено ОСОБА_2 , а №141686 - ОСОБА_3 виплату пенсії у зв'язку з виїздом за кордон.
30.06.2020 та 17.06.2020 представник позивачів Акерман О.М. звернувся до відповідача із заявою про перерахунок та поновлення позивача виплати пенсії. До неї додав: довіреність; посвідчення №214/20 із засвідченим апостилем його перекладу щодо справжності підписів позивачів; копії паспортів позивачів для виїзду за кордон.
Листами від 09.07.2020 №2300-0308-8/32648 та від 27.07.2020 №2300-0308-8/35833 аналогічного змісту відповідач повідомив, що умовами для відновлення виплати пенсії є звернення відповідного пенсіонера із заявою або заява законного представника, що мають бути подані до органу Пенсійного фонду України.
Не погоджуючись із такою відмовою, представник позивачів звернувся в суд з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним обставинам, суд врахував таке.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Передбачене Конституцією України право громадян на соціальний захист врегульоване, зокрема, Законом України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон №1058-IV) та Законом України від 05.11.1991 №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон №1788-XIІ).
Відповідно до п.1 ч.1 ст.8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Згідно з ч.ч.3, 4 ст.1 Закону №1788-XIІ пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.49 Закону №1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно з ч.1 ст.51 Закону №1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України..
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 положення п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Як зазначено у вказаному рішенні Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, з 07.10.2009 порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону №1058-IV з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009.
Тобто виплата пенсії громадянам України повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера.
Згідно з ч.2 ст.2 Закону України від 11.12.2003 №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відсутність законодавчо встановленого механізму поновлення виплати пенсії, припиненої у зв'язку з виїздом громадянина України на постійне місце проживання за кордон, або переведення з одного виду пенсії на інший, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлений статтею 46 Конституції України.
Отже, право позивачів на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України.
Також, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі "Пічкур проти України" право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (п.51 рішення).
У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною, відповідно до ст.46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі "Пічкур проти України", як джерело права відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Таким чином, суд дійшов висновку, що з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 щодо неконституційності положень п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закону №1058-IV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону.
Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеній у постанові від 27.02.2018 у справі №127/20588/17, яка обов'язкова для врахування судом відповідно до ч.5 ст.242 КАС України.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовна вимога про визнання протиправними дій відповідача стосовно припинення виплати позивачам пенсії є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Суд зазначає, що відповідно до п.1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 (далі - Порядок №22-1), заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України.
Посилання відповідача на те, що заяву про поновлення виплати пенсії всупереч п.1.5 Порядку №22-1 не було подано особисто, є необґрунтованими, оскільки, по-перше, згідно з наведеним пунктом заява про поновлення виплати пенсії може бути подана через законного представника, як це і було зроблено позивачами - їх представник Акерман О.М. має відповідну довіреність на вчинення дій від імені позивачів.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №127/20588/17.
Абз.5 п.1.7 Порядку № 22-1 встановлено, що днем звернення за перерахунком пенсії, переведенням з одного виду пенсії на інший, поновленням виплати пенсії, виплатою недоотриманої пенсії у зв'язку зі смертю вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, заяви з усіма необхідними документами.
Згідно із п.2.8. Порядку №22-1, поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
Матеріалами справи підтверджено, що уповноважений представник позивачів Акерман О.М. 30.06.2020 та 17.06.2020 звернувся до відповідача із заявою про поновлення позивачам виплати пенсії. До неї додав: довіреність; посвідчення №214/20 із засвідченим апостилем його перекладу щодо справжності підписів позивачів; копії паспортів позивачів для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 ( ОСОБА_2 ) та серії НОМЕР_2 ( ОСОБА_1 ).
Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України від 18.01.2001 №2235-ІІІ "Про громадянство України" (далі - Закон №2235-ІІІ) документами, що підтверджують громадянство України є: паспорт громадянина України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення громадянина України; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.
Пунктом 2.22 Порядку №22-1 визначено, що документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування.
Згідно із п.4.1 Порядку №22-1 орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою.
На підставі п.4.10 Порядку №22-1, не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.
Відповідно до ч.2 ст.49 Закону №1058-ІV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
Підсумовуючи вищевикладене, суд вважає, що оскільки представником позивачів подані усі необхідні документи для поновлення виплати пенсії, а тому відповідач протиправно допустив бездіяльність щодо поновлення виплати позивачам пенсії. Отже, відповідна позовна вимога про визнання такої бездіяльності протиправною є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Щодо позовних вимог зобов'язати відповідача поновити позивачам виплату пенсії з часу припинення, суд враховує висновки Великої Палату Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18.
Велика Палата Верховного Суду у вказаному рішення зазначила, що пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає «нарахованою» в момент призначення пенсії і залишається такою («нарахованою») до її чергової зміни.
У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону №1058-IV визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Аналіз зазначених положень статті 46 Закону № 1058-IV свідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.
Отже, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон №1058-ІV гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.
Велика Палата Верховного Суду наголосила, що при первинному встановленні розміру пенсії орган Пенсійного фонду діє на підставі звернення громадянина із заявою про призначення йому пенсії. У випадках поновлення раніше призначеної пенсії органи Пенсійного фонду діють на підставі цієї ж заяви пенсіонера у строки, встановлені статтею 49 Закону № 1058-IV.
При цьому законодавцем було чітко встановлено, що поновлення виплати пенсії проводиться протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
Водночас відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України (254к/96-ВР) положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.
Велика Палата Верховного Суду також окрему увагу звертає на рішення ЄСПЛ від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» (заява № 10441/06), у якому було встановлено порушення Україною статті 14 у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Проте сам факт прийняття Конституційним Судом України Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 та рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» не забезпечує необхідної правової визначеності, яка є головною умовою дії «презумпції знання закону», тим більше коли мова йде про літню людину, яка проживає в іншій країні, тобто поза інформаційним полем України.
Саме з метою забезпечення правової визначеності Конституційний Суд України у своєму рішенні звернув увагу Верховної Ради України на необхідність внесення відповідних змін до законодавства, які до цього часу не були внесені.
Водночас відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.
Наведе свідчить про те, що така поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України, не відповідає принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у рішенні від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України». Очевидно, що на виконання рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 державні органи, відповідальні за його виконання, не діяли вчасно та послідовно.
Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі («правильному» розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення прав на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Отже, за таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності.
Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку Європейського суду з прав людини, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.
Зважаючи на те, що непроведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, Велика Палата Верховного Суду у вищезазначеному рішенні вказала, що поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.5 КАС України способом захисту прав особи від протиправної бездіяльності суб'єкта владних повноважень є визнання її протиправною та зобов'язання вчинити певні дії. Тобто дії, які він повинен вчинити за законом.
На підставі абз.1 ч.4 ст.245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Виконуючи завдання адміністративного суду, передбачене у ст.2 КАС України, суд дійшов висновку для належного судового захисту порушених прав позивача зобов'язати відповідача поновити позивачам виплату пенсії з часу поранення такої виплати.
Стосовно позовних вимог в частині зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії із застосуванням всіх підвищень індексацій, надбавок та доплат і здійснити осучаснення пенсії з 01.10.2017, суд врахував висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18, в якій остання не погодилась з висновком суду першої інстанції про необхідність поновлення пенсії з проведенням індексації, оскільки питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого в розмірі 101%, у взаємозв'язку з розміром пенсії, що має виплачуватися позивачці, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум.
Аналогічно, до виключної компетенції відповідача належить питання нарахування пенсії із застосуванням підвищень, доплат та здійснення осучаснення пенсії.
При цьому, в разі незгоди з діями відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для нарахування індексації, застосування підвищень, доплат, здійснення осучаснення пенсії та її розмірів позивачі не позбавлені права звернутися за захистом своїх прав до суду.
Отже, вказані вимоги є передчасними та задоволенню не підлягають.
Оскільки суд звільнив позивачів від сплати судового збору за подання цього позову і доказів понесених судових витрат суду не надано, відсутні підстави для їх розподілу.
Керуючись ст.ст.2, 6, 14, 242-245, 255, 295, 370 КАС України, суд
1. Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити частково.
Визнати протиправним дії Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області щодо не поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (18000, м.Черкаси, вул.Смілянська, буд.23, код ЄДРПОУ 21366538) поновити з часу припинення виплату пенсії ОСОБА_1 (Держава Ізраїль, АДРЕСА_1 ) та ОСОБА_2 (Держава Ізраїль, АДРЕСА_1 ).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
3. Копію рішення направити учасникам справи.
4. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного його тексту.
Суддя О.А. Рідзель