11 лютого 2021 р. Справа № 520/8791/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Перцової Т.С.,
Суддів: Русанової В.Б. , Жигилія С.П. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та представника позивача - адвоката Борбунюка Олексія Олександровича на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.09.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Спірідонов М.О., м. Харків, по справі № 520/8791/2020
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач), звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - ДМС України, відповідач), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд скасувати наказ Державної міграційної служби України №114-20 від 27.04.2020 р. та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що спірний наказ Державної міграційної служби України №114-20 від 27.04.2020 року підлягає скасуванню з огляду на протиправність відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначила про побоювання за власне життя у випадку її повернення у країну походження через релігійні переконання та терористичні загрози. Вважає, що надала досить переконливі докази того, що існує реальна загроза її життю та свободі, оскільки вона побоюється, що може зазнати переслідувань з боку органів державної влади Камеруну, яке може призвести до реальної загрози її життю та свободі.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.09.2020 року по справі № 520/8791/2020, прийнятим в порядку спрощеного провадження без виклику сторін в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії - відмовлено.
Позивач та її представник, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подали апеляційні скарги, в яких, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просять суд апеляційної інстанції рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.09.2020 року по справі № 520/8791/2020 скасувати та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційних скарг зазначили, що ОСОБА_1 не володіє українською мовою в належному обсязі, а тому висловлена нею позиція та інформація у 2019 році не може бути належним та достатнім доказом відсутності переслідувань позивача. Вважає, що неможливість повернення позивача до країни Нігерії підтверджується наданою інформацією з приводу переслідування її родини та активною участю її рідних в політичних процесах та їх переслідування. Стверджує, що значний проміжок часу між датою прибуття до України та її зверненням за захистом пояснюється її необізнаністю з відповідними юридичними процедурами та незнанням української мови, а також відсутністю грошових коштів для отримання правової допомоги та оплати послуг перекладача. Вважає зазначені позивачем обставини достатніми для того, щоб слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач у надісланому відзиві на апеляційну скаргу, посилаючись на правомірність та обгрунтованість прийнятого судом першої інстанції рішення, із вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, просить суд у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Стверджує, що позивач не довела того, що у випадку повернення на батьківщину їй загрожує небезпека, а в Україну прибула з метою навчання.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Згідно з ч.4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційні скарги позивача та її представника не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що 16.07.2019 року позивач - громадянка Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1 , звернулася до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УСІОБГ ГУ ДМС України в Харківській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В заяві-анкеті позивач зазначила, що народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , у м. Оніча, штат Анамбра, Федеративної Республіки Нігерія, нігерійка за національністю, за етнічною приналежністю - ігбо, християнка католик - за віросповіданням, неодружена, має вищу освіту.
Позивач повідомила, що середню освіту отримувала в школі, яка знаходиться в місті Асаба, штат Дельта, Нігерія. У перший клас заявниця пішла в 2006 році, коли їй було 10 років, а закінчила школу в 2012 році, у віці 16 років. По завершенню навчання в школі позивач отримала сертифікат про закінчення школи. Після отримання повної середньої освіти в країні походження виїхала до України з метою навчання, отримання вищої освіти.
23.09.2013 року ОСОБА_1 покинула країну громадянської належності та повітряним шляхом, транзитом через Туреччину прибула 24.09.2013 до України, а саме в місто Львів.
З листопада 2013 року по червень 2019 року позивач навчалась в Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького.
У зв'язку із зарахуванням до університету, була документована посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданою 01.11.2013 року, терміном дії до 15.07.2019 року (4601-орган, що видав), яка подовжувалась до 15.07.2019 року.
Після закінчення Львівського національного медичного університету позивач отримала диплом спеціаліста серії НОМЕР_2 .
Позивач зазначила, що не бажає повертатися до країни громадянської належності, оскільки в країні на даний час складна, небезпечна ситуація через представників терористичних організацій “БокоХарам” та скотарів “Фулані”.
До заяви-анкети від 16 липня 2019 року позивач надала, паспорт № НОМЕР_3 виданий 10.04.2017 року, терміном дії до 09.04.2022, з нотаріально завіреними перекладом сторінок паспорту на українську мову; паспорт № НОМЕР_4 виданий 30.05.2012 року та терміном дії до 29.05.2017.
У своєму зверненні від 16.07.2019 ОСОБА_1 вказала, що на даний момент в країні її громадянської належності для неї існує небезпека для життя, яку представляють представники терористичних організацій “БокоХарам” та скотарів “Фулані”: “В Нігерії терористи. Людей вбивають та збирають в купи як тварин в моїй країні. Людей постійно принижують з боку спеціального грабіжницького угрупування в моїй країні. “Пастухи” спричиняють так багато проблем та безладу в країні... “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ” бомбардують церкви та вбивають людей. Діють викрадачі людей, які входять до будинків та вбивають їх або крадуть їх на вулиці...”
Крім того під час співбесіди від 23.07.2019 року позивачка повідомила: “ Я боюсь “Боко ОСОБА_2 ” и “ ОСОБА_3 ” они убивают и крадут женщин... Меня могут убить или украсть.”
10.09.2019 року під час співбесіди позивачка повідомила, що ніколи не зазнавала переслідувань з боку бойовиків “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ” та зазначила, що "Я не сталкивалась с “Боко Харам”, я только видела видео и мне все мои родственники о них рассказывали".
24.03.2020 року Головним управлінням ДМС України в Харківській області було складено та затверджено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
27.04.2020 року відповідачем - ДМС України було прийнято рішення № 114-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи протиправним рішення міграційного органу, позивач звернулась за захистом своїх прав до суду.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з правомірності прийнятого відповідачем рішення, оскільки ситуація у країні походження позивачки не підтверджує наявності підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у поданій заяві ОСОБА_1 не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивачка не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме її на батьківщині, а також доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених ст.308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі по тексту - Закон № 3671-VI).
Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Положеннями ч. 5 ст. 5 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
У відповідності до ч.ч. 1, 7 ст. 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:
1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;
3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;
4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
То ж, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Колегія суддів зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у п.1 ч. 1 ст.1 Закону № 3671-VI або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/ЕU, та п.13 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI.
Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. 45, п.66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Однак, слід зауважити, що ситуація у країні походження не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, п.37 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН визначено, що оскільки побоювання суб'єктивні, це вносить суб'єктивний елемент у стан особи, яка звертається з проханням визнати її біженцем. Тому для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні його походження.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач є громадянкою Федеративної Республіки Нігерія, де отримала середню освіту та прибула до України з метою навчання, отримання вищої освіти.
Так, колегія суддів враховує, що метою прибуття позивача в Україну було саме навчання, а не виїзд із Нігерії у зв'язку з проблемами в країні її походження.
Згідно висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1 вбачається, що позивач не бажає повертатися до країни громадянської належності, оскільки в країні на даний час небезпечна ситуація через представників терористичних організацій “БокоХарам” та скотарів “Фулані”.
Однак, на підтвердження своїх побоювань, заявниця до своєї заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не долучила жодної інформації стосовно ситуації по країні її громадянської належності або можливості переслідування її чи її родини терористичними організаціями. Ані до суду першої, ані до суду апеляційної інстанції такої інформації позивачем або її представником також не надано.
Також, міграційним органом було встановлено, що у центральному регіоні Нігерії оселилися фермерські громади, а кочівники-пастухи вступають з ними в конфлікт через доступ до землі і пасовищ. Цей регіон, з мусульманською північчю і християнським півднем, схильний до релігійної напруженості. Пастухи - це етнічні ОСОБА_4 і переважно мусульмани, тоді як селяни-фермери в основному християни. Окрім того у Доповіді Генерального секретаря про діяльність Відділення Організіції Об'єднаних Націй для Західної Африки і Сахеля від 23.06.2016 року, повідомляється, що ситуація яка виникла між скотарями та хліборобами відбувається в «середньому поясі» Нігерії.
Сама заявниця народилась та постійно проживала в штаті Анамбра, що територіально розташований в південній частині країни, та у своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та у ході співбесіди 23.07.2019 не повідомляла, що вона та її родина відносяться до фермерів (хліборобів), тієї категорії осіб, у яких виникають сутички саме з пастухами ОСОБА_4 .
У ході співбесіди від 10.09.2019 року заявниця повідомила, що ніколи не зазнавала переслідування з боку пастухів ОСОБА_4 .
За інформацією, отриманою міграційним органом по країні походження: «БокоХарам» пропагує версію ісламу, яка забороняє мусульманам «харам» брати участь в будь-якій політичній або суспільній діяльності, пов'язаної із західним суспільством. Це включає в себе голосування на виборах, носити сорочки і штани або здобувати світську освіту.
У ході співбесіди 10.09.2019 заявниця повідомила що ніколи не зазнавала переслідування з боку бойовиків «Боко ОСОБА_2 »: «...Я не сталкивалась с «Боко ОСОБА_2 », я только видела видео и мне все мои родственники о них рассказывали»
Таким чином, колегія суддів зазначає, що отримана міграційним органом інформація по країні походження не містить конкретних відомостей про утиски позивача, зокрема, сама позивач зазначила про відсутність жодних переслідувань щодо неї ані з боку пастухів ОСОБА_4 , ані бойовиків «Боко Харам» та свої побоюванню обгрунтовує лише розповідями родичів.
Також, колегія суддів враховує, що при зверненні до міграційного органу позивач не повідомляла про жодні факти проявів своєї політичної позиції, а також, не надала жодних документів, які б підтверджували своє переслідування або загрозу переслідування за політичною складовою на території Республіки Нігерії.
Доводи апелянтів про те, що висловлена позивачем позиція та інформація у 2019 році не може бути належним та достатнім доказом відсутності переслідувань позивача внаслідок відсутності у неї достатнього рівня володіння українською мовою, колегія суддів вважає неприйнятними, оскільки позивач надавала пояснення в ході співбесід російською мовою, що вбачається з її процитованих висловлень.
Посилання апелянтів на неможливість повернення позивача до країни Нігерії, з огляду на надану інформацію з приводу переслідування її родини та активною участю її рідних в політичних процесах та їх переслідування колегія суддів відхиляє, оскільки така інформація апелянтом не надавалась ані до суду першої, ані до суду апеляційної інстанції, докази надання такої інформації до міграційного органу матеріали справи також не містять.
Відтак, з матеріалів співбесіди та поданих позивачем під час розгляду заяви документів слід дійти висновку, що побоювання, про які зазначає позивач, є необґрунтованими, оскільки твердження щодо таких побоювань носять сумнівний та суто суб'єктивний характер і не підтверджені жодними документальними даними, позивач не навела жодних обставин наявності погрози її життю в Нігерії.
Таким чином, обставини, які вказані позивачем у заяві не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, колегія суддів зауважує, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 року у справі №820/1502/17, яка в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України враховується судом апеляційної інстанції.
Враховуючи вищевикладене, слід дійти висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Посилання апелянтів на те, що значний проміжок часу між датою прибуття до України та її зверненням за захистом пояснюється її необізнаністю з відповідними юридичними процедурами та незнанням української мови, а також відсутністю грошових коштів для отримання правової допомоги та оплати послуг перекладача, є сумнівними, оскільки надання позивачем пояснень українською мовою міграційним органом не вимагалось, а правова допомога позивачу надана безоплатно, що підтверджується наданим дорученням для надання безоплатної вторинної правової допомоги від 28.09.2020 року №386, видане Харківським місцевим центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги, яким призначено ОСОБА_5 представляти інтереси позивача. Доказів неможливості звернення до відповідних організацій за безоплатною допомогою після прибуття її до України позивачем не надано.
Беручи до уваги, що позивач не надала ані свідчень, ані документів на підтвердження фактів загрози її життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, які є дискримінаційними, а відповідач не виявив таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що у ОСОБА_1 не склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".
При цьому, відповідно до п.62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Згідно з ч.6 ст. 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що заявником не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому колегія суддів вважає, що ГУ ДМС України в Харківській області зроблено обґрунтований висновок, про відсутність підстав для визнання позивача біженцем.
Згідно ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, колегія суддів вважає, що відповідач, приймаючи рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяв в межах повноважень, на підставі та у спосіб, що передбачені Законом № 3671-VI, з дотриманням вимог ч.2 ст.2 КАС України.
У відповідності до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
Керуючись ч.4 ст.229, ч.4 ст.241, ст.ст.243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та представника позивача - адвоката Борбунюка Олексія Олександровича - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.09.2020 по справі № 520/8791/2020 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Т.С. Перцова
Судді В.Б. Русанова С.П. Жигилій