10 лютого 2021 р. Справа № 480/3771/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,
Суддів: П'янової Я.В. , Спаскіна О.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 05.10.2020 року (ухвалене суддею Гелета С.М.) по справі № 480/3771/20
за позовом ОСОБА_1
до Начальника державної установи "Сумський слідчий ізолятор" Яковлєва Ігоря Сергійовича , Заступника начальника СІЗО з режиму і охорони та оперативної роботи Степанюка Олексія Олексійовича , Державної установи "Сумський слідчий ізолятор"
про визнання дій протиправними, зобов'язання утриматися від вчинення певних дій,
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до начальника державної установи "Сумський слідчий ізолятор" Яковлєва І.С., заступника начальника СІЗО з режиму і охорони та оперативної роботи Степанюка О.О., державної установи "Сумський слідчий ізолятор", в якому просив: визнати неправомірними дії начальника ДУ "Сумський слідчий ізолятор" та його заступника щодо надання усіх телефонних розмов за окремими письмовими заявами та зобов'язати відповідачів виконувати порядок надання телефонних розмов, передбачений Кримінально-виконавчим кодексом України, що передбачає необхідність узгодження окремих телефонних розмов лише у не відведений для них час.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 05.10.2020 позов задоволено частково, а саме: зобов'язано Державну установу "Сумський слідчий ізолятор" повторно розглянути звернення ОСОБА_1 від 08.05.2020 зареєстр. За № С-192, а також надати відповідь по суті таких обставин, з урахуванням висновків суду, викладених у даному рішенні; в іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 05.10.2010 та повернути справу в суд першої інстанції.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт посилається на невідповідність судового рішення, ухваленого судом першої інстанції, фактичним обставинам справи.
Відповідач надав до суду апеляційної інстанції письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги позивача задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судовим розглядом встановлено, що позивачем подано заяву, в т.ч. і від 01.05.2020, в якій просив забезпечити право на телефонні розмови із рідними, а саме матір'ю і сестрою, та захисником кожного дня в період з 01.05.2020 р. по 01.06.2020 р.
Вказана заява розглянута керівництвом та прийнято рішення про надання здійснювати такі дзвінки, про що свідчить резолюція на такій заяві "Дозволяю" скріплена відповідним підписом посадової особи ДУ "Сумський слідчий ізолятор".
Матеріалами справи підтверджується, що заява позивача про надання йому можливості щодня протягом місяця, а саме з 01.05.2020 по 01.06.2020, телефонувати до рідних із самостійним зазначенням позивачем періоду використання свого права на телефонні розмови - містить позитивне рішення керівництва установи для позивача, а тому позивачем реалізовано своє право на інформування керівництва установи про період та перелік осіб, з якими позивач має право вести телефонні розмови.
Позивач звернувся до відповідача з заявою від 08.05.2020, в якій зазначив, що за наявності заяви від 01.05.2020, яка була узгоджена за місяць, працівники ДУ "Сумський слідчий ізолятор" вимагали від позивача додатково подавати окремі письмові заяви та зазначив, що працівники ДУ "Сумський слідчий ізолятор" позбавляли його права на здійснення телефонних перемов із своїми рідними та захисником, зокрема, 06.05.2020 та 07.05.2020 по заяві, яка ним зареєстрована в установі та погоджена.
Судовим розглядом встановлено, що у зв'язку з поданою заявою від 01.05.2020 та наявністю рішення керівника про надання дозволу телефонувати в період з 01.05.2020 по 01.06.2020 кожен день матері та сестрі, а також захиснику, позивачем подано повторна заява від 08.05.2020 про забезпечення телефонними перемовинами протягом місяця, в якій, крім сестри, позивач також повторно зазначає матір та її номер телефону.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами не досліджувалися обставини щодо обмеження позивача у телефонних розмовах, звернення позивача від 08.05.2020 не розглянуто в повному обсязі, не відображені факти перевірки дій працівників установи, які, як зазначає позивач, обмежували його право 06.05.2020 та 07.05.2020 надати телефонні розмови за заявою від 01.05.2020.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з наступних підстав.
Відповідно до статті 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Згідно з частиною 3 статті 63 Конституції України засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.
Порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими регламентовано Кримінально-виконавчим кодексом України.
Відповідно до статті 50 Кримінального кодексу України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Частинами 1 та 2 статті 7 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачено, що держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.
Відповідно до частини 1 статті 102 Кримінально-виконавчого кодексу України, режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків, реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну тримання засуджених.
Статтею 151 Кримінально-виконавчого кодексу України встановлений порядок та умови виконання та відбування покарань у виді довічного позбавлення волі.
Згідно із частиною 2 статті 151 Кримінально-виконавчого кодексу України, на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов'язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу.
Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями Організації Об'єднаних Націй 2015 року встановлюють, що засудженим треба давати можливість спілкуватися із зовнішнім світом через регулярні проміжки часу й під належним контролем - з їхніми сім'ями або друзями, які мають бездоганну репутацію, як шляхом листування, так і безпосередньо при відвідинах.
У свою чергу Європейські пенітенціарні правила теж наголошують на тому, що засудженим треба дозволяти максимально часто спілкуватися поштою, телефоном або за допомогою інших засобів спілкування зі своїми сім'ями, іншими особами і представниками зовнішніх організацій, дозволяється також відвідування їх цими особами.
Зазначені міжнародні стандарти знайшли своє закріплення в нормах Кримінально-виконавчого кодексу України.
Частиною 5 ст. 110 Кримінально-виконавчого кодексу України, "Право побачення засуджених до позбавлення волі з родичами, адвокатами та іншими особами. Телефонні розмови, користування мережею Інтернет" передбачено, що засудженим надається, в тому числі й під час перебування в стаціонарних закладах охорони здоров'я, право на телефонні розмови (у тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв'язку) без обмеження їх кількості під контролем адміністрації, а також користуватися глобальною мережею Інтернет. Телефонні розмови оплачуються з особистих коштів засуджених. Телефонні розмови між засудженими, які перебувають у місцях позбавлення волі, забороняються. Телефонні розмови та користування у глобальній мережі Інтернет оплачуються з особистих коштів засуджених.
Телефонні розмови проводяться протягом дня у вільний від роботи час та поза часом, передбаченим для приймання їжі та безперервного сну, а за необхідності та за погодженням з адміністрацією - у будь-який час.
Частиною 8 статті 110 Кримінально-виконавчого кодексу України встановлено, що порядок організації побачень, телефонних розмов, користування мережею Інтернет встановлюється Міністерством юстиції України.
На даний час питання реалізації засудженими права на телефонні дзвінки у слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України врегульовано Правилами внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженими наказом Міністерства юстиції України.
Наказом Міністерства юстиції України від 14.06.2019 № 1769/5, за реєстр. в Мінюсті України 18.06.2019 № 633/33604 затверджено Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України (далі - Правила), які регламентують порядок й умови перебування осіб, які тримаються під вартою, а також окремих категорій засуджених у слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України.
Пунктом 4 Розділу VII Правил передбачено, що відповідно до статей 51, 59, 107, 110, Кримінально-виконавчого Кодексу засудженим, залишеним у СІЗО для роботи з господарського обслуговування; особам, засудженим до обмеження волі, які на підставі Кримінально-виконавчого Кодексу підлягають направленню до місця відбування покарання; особам, засудженим до арешту, позбавлення волі, довічного позбавлення волі, вироки щодо яких набрали законної сили і які на підставі Кримінально-виконавчого Кодексу підлягають відправленню до установ виконання покарань; засудженим, вироки щодо яких набрали законної сили, які на підставі Кримінально-виконавчого Кодексу тимчасово залишені в СІЗО або переведені до СІЗО з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або виправної колонії, за винятком осіб, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у зв'язку з іншим кримінальним провадженням, у тому числі й під час перебування в стаціонарних закладах охорони здоров'я, надається право на телефонні розмови у мережах фіксованого або рухомого (мобільного) зв'язку без обмеження їх кількості під контролем персоналу СІЗО, а також користуватися мережею Інтернет.
Для проведення телефонних розмов у визначеному адміністрацією СІЗО місці встановлюються таксофони та забезпечується наявність засобів рухомого (мобільного) зв'язку, які знаходяться на обліку СІЗО.
Телефонні розмови проводяться за рахунок засудженого протягом дня у вільний від роботи час та поза часом, передбаченим для приймання їжі та безперервного сну. За потреби та за погодженням з адміністрацією СІЗО телефонна розмова може бути надана у будь-який час.
З метою реалізації права на телефонні розмови засуджених тривалість розмови одного засудженого не повинна перевищувати 15 хвилин.
З дозволу начальника СІЗО, або його заступника, або осіб, які виконують їх обов'язки, телефонні розмови надаються засудженому за його письмовою заявою, в якій зазначаються прізвище, ім'я, по батькові абонента, ступінь спорідненості, телефонний номер абонента, тривалість розмови.
У разі якщо засуджений набирає телефонний номер абонента, який не зазначений у заяві, а також вживає під час телефонної розмови нецензурні слова, телефонна розмова припиняється, про що робиться відмітка на заяві засудженого.
Факт телефонної розмови засудженого реєструє молодший інспектор чергової зміни у журналі обліку телефонних розмов засуджених.
Телефонні розмови між засудженими, які перебувають в інших СІЗО або установах виконання покарань, не дозволяються.
Судовим розглядом встановлено, що згідно копії книги обліку телефонних розмов та зазначено у письмових пояснень відповідача не відображено телефонних розмов позивача 06.05.2020 та 07.05.2020, при цьому позивач додатково надає повторну заяву від 08.05.2020 про надання йому права телефонної розмови щодня протягом місяця із сестрою та матір'ю у травні 2020.
Тобто, звернення позивача щодо обмеження його права телефонних розмов працівниками установи 06.05.2020 та 07.05.2020 у відповіді від 21.05.2020 ДУ "Сумський слідчий ізолятор" не відображено, відповідачами не досліджено в повному обсязі.
Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним способом захисту прав позивача, відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, є зобов'язання ДУ "Сумський слідчий ізолятор" повторно розглянути звернення позивача від 08.05.2020 зареєстроване за № С-192, під час якого встановити та дослідити фактичні обставини, зазначені позивачем в поданому зверненні від 08.05.2020 стосовно дій працівників установи, в т. ч. і щодо ненадання телефонних розмов 06.05.2020 та 07.05.2020, а також надати позивачу відповідь по суті таких обставин, зазначених у зверненні від 08.05.2020.
Також суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що додаткових заяв позивач не повинен надавати протягом періоду, який було погоджено керівником у травні 2020, в т. ч. кожного дня погоджувати нові окремі заяви про можливість телефонувати особам, які зазначені в заяві від 01.05.2020.
Крім того, вимогами Правил не покладається на позивача обов'язок отримувати додаткові дозволи для можливості скористатися своїм правом на телефонну розмову протягом періоду, який погоджено із керівництвом, за номерами телефонів, які зазначені позивачем самостійно у письмовій заяві. Поряд з цим, на заявах відсутні рішення керівника чи заступника керівника установи щодо вимоги такі розмови надавати виключно за умови надання додаткової письмової заяви позивачем. Відсутні такі обмеження і у погоджених письмових заявах позивача на інші періоди, що подавалися позивачем з січня по день звернення позивача зі скаргою від 08.05.2020. Таким чином, у суду відсутні підстави для визнання дій начальника та його заступника неправомірними щодо надання всіх телефонних розмов за окремими письмовими заявами.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем оскаржуються дії керівника установи та його заступника щодо надання всіх телефонних розмов за окремими письмовими заявами за наявності вже погодженої на місяць письмової заяви.
Проте, судовим розглядом встановлено, що керівником чи його заступником ДУ «Слідчий ізолятор» не прийнято негативного рішення для позивача чи відмовлено у заявах позивача про надання потягом місяця телефонувати згідно контактних осіб, зазначених у заявах протягом місяця, всі заяви позивача містять позитивні рішення для позивача, що підтверджує його право у строки, погоджені із керівником ДУ «Сумський слідчий ізолятор» щодня у травні 2020 отримувати доступ до телефонних розмов з контактними особами, зазначеними у заявах протягом періоду, який погоджено із керівником установи. Також на заявах відсутні рішення керівника чи заступника керівника установи щодо вимоги такі розмови надавати виключно за умови надання додаткової письмової заяви позивачем. Відсутні такі обмеження і у погоджених письмових заявах позивача на інші періоди, що подавалися позивачем з січня 2020 по день звернення позивача із скаргою від 08.05.2020.
Із врахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання неправомірними дій начальника та його заступника неправомірними щодо надання всіх телефонних розмов за окремими письмовими заявами.
Щодо позовних вимог позивача про зобов'язання відповідачів начальника державної установи «Сумський слідчий ізолятор» Яковлєва І.С., заступника начальника СІЗО з режиму і охорони та оперативної роботи Степанюка О.О., виконувати порядок надання телефонних розмов, передбачений КВК України, що передбачає необхідність узгодження окремих телефонних розмов лише у не відведений для них час, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
З системного тлумачення зазначених положень законодавства вбачається, що особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
Тобто, в розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним за встановленням судом факту їх порушення.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Таким чином, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.
Із врахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що вказані вимоги заявлені на майбутнє, а підлягає захисту лише порушене право та у разі порушення права позивача на телефонні розмови він не позбавлений можливості на звернення до суду в порядку, визначеному чинним законодавством.
Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення відповідно до вимог матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Сумського окружного адміністративного суду від 05.10.2020 - без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апелянта спростовані приведеними вище обставинами та нормативно-правовим обґрунтуванням.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Однак, згідно із п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 05.10.2020 по справі № 480/3771/20 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.В. Присяжнюк
Судді Я.В. П'янова О.А. Спаскін