08 лютого 2021 року м. Київ
Справа № 754/3572/19
Провадження: № 22-ц/824/2350/2021
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,
суддів Гаращенка Д.Р., Пікуль А.А.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Мазура Ю.Ю.
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування коштів,
У березні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що вони з відповідачкою з 01.03.2002 року перебували у шлюбі. Оскільки подружне життя не склалося, 13.06.2014 року рішенням Деснянського районного суду м. Києва шлюб між ними було розірвано. За час перебування у шлюбі він, позивач, уклав із ПАТ«Холдингова компанія «Київміськбуд» договір купівлі-продажу майнових прав № 2665/РН-К на квартиру АДРЕСА_1 . Вартість вказаної квартири становила 429 430,61 грн. Із зазначеної суми, а саме,200 882,61 грн сторони сплатили із власних заощаджень, для погашення другої половини суми 08.11.2012 року він із ПАТ «Укргазбанк» уклав кредитний договір № 36-Ф/12-02 на загальну суму 220000 грн. У цей же деньміж банком та ОСОБА_1 був укладений договір поруки № 36-Ф/12-02-Р. 20.02.2015 року рішенням Деснянського районного суду м. Києва визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 та визнано за ним, ОСОБА_2 ,в порядку поділу майна подружжя право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 . Незважаючи на те, що за ОСОБА_1 суд визнавправо власності на Ѕ квартири АДРЕСА_1 , яка знаходиться у заставі банку, ОСОБА_1 самоусунулась від сплати 50% іпотечного кредиту перед ПАТ АБ «Укргазбанк» за дану квартиру та інших витратат.За таких обставин, просив суд стягнути з відповідачки на свою користь50% фактично понесених витрат на погашення іпотечного кредиту, оформлення документів на квартиру у державних установах, страхових внесків та витрат на утримання квартири (сплата за житлово-комунальні послуги, вхідні двері, унітаз) на загальну суму 126 956,25 грн. Також просивстягнути з відповідачки судові витрати урозмірі 1269,57 грн.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2020 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 кошти в розмірі 118 856,75 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у розмірі 1188,56 грн.
В решті позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, недоведеність обставин, які суд першої інстанції вважав встановленими, просиларішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що вона не отримувала копії позовної заяви та доданих до неї матеріалів, що фактично позбавило її можливості для реалізації своїх процесуальних прав. Після повернення справи до суду першої інстанції за наслідком апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі, вона не отримувала жодних повідомлень про початок розгляду справи, а також відповіді на подану нею заяву щодо розгляду справи у порядку загального провадження. Окрім того, стягнення з неї кредитних коштів є неможливим, оскільки погашення цього кредиту, тобто, питання виконання зобов'язання кожним із подружжя вже було вирішено в інших цивільних справах та враховано судом при ухваленні судових рішень (про поділ майна подружжя, про стягнення аліментів, по стягнення додаткових витрат на дитину, про визнання договорів про відчуження автотранспортних засобів недійсними). Також вважала, що сума стягнутого з неї судового збору не відповідає розміру задоволених вимог позивача.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року відкритоапеляційне провадження у справі та справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, 08.11.2012 року між ОСОБА_2 та ПАТ АБ «Укргазбанк» укладено кредитний договір № 36-Ф/12-02, на підставі якогобанк надав позичальнику кредит у сумі 220 000 грн. Пунктом 1.2. даного договору передбачено, що кредит надається на придбання майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 . Строк кредитування з 08.11.2012 року по 07.11.2017 року.
Договором поруки № 36-Ф/12-02-Р від 08.11.2012року, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ АБ «Укргазбанк», передбачено, що поручитель поручається перед кредитором за виконання позичальником зобов'язань по кредитному договору № 36-Ф/12-02 від 08.11.2012 року, укладеному між кредитором та позичальником, за умовами якого позивальник зобов'язаний у порядку та на умовах, викладених у кредитному договорі не пізніше 07.11.2017 року повернути кредит у розмірі 220 000грн, сплатити проценти за користування кредитним коштами у межах строку кредитування, виходячи з 17,8% річних, сплатити проценти за користування кредитними коштами, що не повернуті у терміни, передбачені кредитним договором, виходячи з 22,8% річних, а також комісії, штрафи та пені у розмірі і випадках, передбачених кредитним договором, договором забезпечення та цим договором.
Згідно договору іпотеки майнових прав на нерухоме майно без оформлення заставної від 08.11.2012 року, предметом іпотеки є майнові права на квартиру АДРЕСА_1 і, право власності на яке виникає у іпотекодавця у майбутньому, та сама квартира після здачі в експлуатацію та заміни правовстановлюючих документів.
Додатковою угодою № 1 від 08.11.2012 року до договору купівлі-продажу майнових прав № 2665/РН-К від 31.10.2012 року визначено, що у зв'язку з отриманням покупцем кредиту у банку, а також з метою захисту інтересів банку як кредитора покупця, компанія та покупець домовилися про залучення банку до відносин, які оформлені договором купівлі-продажу в якості третьої особи з одночасним внесенням відповідних змін та доповнень.
12.05.2014 року між ОСОБА_2 та ПАТ ХК «Київміськбуд» укладено договір доручення № 4734/ПД, в якому зазначено, що довіритель доручає, а повірений бере на себе зобов'язання здійснити від імені довірителя всі необхідні дії щодо державної реєстрації прав в Реєстраційній службі Головного управління юстиції у м. Києві на квратиру АДРЕСА_1 .
Довідкою ПАТ «ХК «Київміськбуд» № Ф/РН/1041 від 18.04.2014 року, яка надана позивачу ОСОБА_2 , підтверджується те, що згідно з договором купівлі-продажу майнових прав № 2665/РН-К від 31.10.2012 вартість майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 , сплачено в сумі 428285,07 грн разом з ПДВ, що відповідає оплаті 100% вартості майнових прав.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13.06.2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 01.03.2002 у Відділі реєстрації актів громадянського стану Деснянського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 266, розірвано.
В свідоцтві про право власності на нерухоме майно, що видане 04.07.2014року, індексний номер 23823247, зазначено, що власником квартири АДРЕСА_1 , загальна площа 48,6 кв.м., житлова площа 17,5 кв.м. являється ОСОБА_2 .
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 20.02.2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03.12.2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних у кримінальних справ від 25.05.2016 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог: ПАТ «Укргазбанк», про поділ майна подружжя задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 48,6 кв.м. Визнано за ОСОБА_2 , в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 48,6 кв.м.
Визнано за ОСОБА_2 , в порядку поділу майна подружжя право власності на наступне майно: набір меблів у спальню кімнату, виробник «BRW» (ліжко, матрац, шафа), холодильник «Атлант МХМ 2835-95», холодильник «Атлант ХМ 4012-180», пилосос «Samsung», Компьютер (монітор ««Samsung», системний блок «Vento», клавіатура та мишка), кондиціонер S09LHPTLG, омофон Fortrеss-237-M, праска «Philips»EdsyCare 3230, фен «RowentaPRO 2300».
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 частково, суд першої інстанції, виходив із того, що при розподілі майна подружжя між подружжям не було поділено боргів подружжя, (кредиту, що був отриманий подружжям в інтересах сім'ї), а тому вважав обґрунтованими вимоги щодо стягнення половини коштів, понесених позивачем на погашення кредиту. Виходячи із того, що відповідачкаявляється співвласником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , суд вважав, що з неї також підлягає стягненню 1/2 частина коштів, сплачених позивачем за жилого-комунальні-послуги за період 2015-2018 років.Вимоги позивача про відшкодування понесених ним витратна купівлю та установку вхідних металевих дверей з підвищеним захистом від злому у розмірі 15500,00 грн та унітазу KOMП MITO GREYOII в розмірі 699 грн суд вважав недоведеними та відмовив у їх задоволенні.
Колегія суддів погоджується із такими висновкам суду першої інстанції з огляду на наступне.
Частиною 4 ст. 82 ЦК Украни передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках
Відповідно до положень ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ст. 77 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя ст. 89 ЦПК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
У частині четвертій статті 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16 зроблено висновок, що «до складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 20.02.2015 поділено спільне майно подружжя, за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано право власності на 1/2 частину за кожним, на квартиру на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Даним рішенням встановлено, що спірна квартира придбана у шлюбі за рахунок кредитних коштів. Однак, при поділі майна подружжя не були враховані боргові зобов'язання за кредитним договором, укладеним ОСОБА_2 в інтересах сім'ї.
Слід зазначити, що майно, придбане у шлюбі за рахунок кредитних коштів, отриманих внаслідок укладення одним з подружжя кредитного договору в інтересах сім'ї, стає спільним майном подружжя, при цьому частки кожного із подружжя у цьому майні є рівними. Одночасно у подружжя виникає солідарне боргове зобов'язання за укладеною угодою, яке також враховується при поділі майна, шляхом поділу цього зобов'язання між подружжям, стягнення певних сум з одного подружжя на користь іншого у разі погашення останнім боргового зобов'язання за свої особисті кошти, тощо. Проте, у будь-якому випадку виконання одним із подружжя боргового зобов'язання за рахунок особистих коштів по угоді, укладеній в інтересах сім'ї, не змінює розмір частки цього подружжя у спільному майні, придбаному за позичені кошти.
Ураховуючи викладене, колегія суддів не бере до уваги посилання відповідачки на те, що позовні вимоги щодо розподілу зобов'язань за кредитом вже були предметом розгляду у інших цивільних справах.
Оскільки, позивачем одноособово виконано зобов'язання за кредитним договором, за яким кошти одержані на придбання спільного з відповідачем майна, але спільні зобов'язання сторін розподілені не були, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідачки на користь позивача коштів на погашення кредиту за 2013 рік у розмірі 35 000 грн, за 2014 рік у розмірі 42 600 грн, за 2015 рік урозмірі 111 714,26 грн, коштів на страхування кредиту від 08.11.25013 у розмірі 794,84 грн, та від 05.11.2014 у розмірі 444,93 грн, 7417,26 грн,сплачених за договором купівлі-продажу майнових прав № 2665/РН-К від 31.10.2012 року, та 280,52 грн витрати щодо оформлення правовстановлюючих документів.
Правильними колегія суддів вважає і висновки суду першої інстанції щодо стягнення з відповідачки на користь позивача половини витрат, понесених останнім на сплату комунальних послуг.
Правовідносини з приводу користування та утримання квартир, у тому числі тих, що належать громадянам на праві власності, регулюються, зокрема, Законом України "Про житлово-комунальні послуги", Правилами утримання жилих будинків та прибудинкових територій, Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, Правилами надання населенню послуг з газопостачання.
Відповідно до ст. 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є власник, споживач, виконавець, виробник. За положеннями вищевказаного Закону, власником приміщення є фізична або юридична особа, якій належить право володіння, користування та розпорядження приміщенням. У разі спільної власності кількох співвласників рішення щодо управління майном приймається відповідно до закону. Споживачем є фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.
Статтею 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачений обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом та одержувати від виконавця вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги.
Відповідно до ст. 360 ЦК України, співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.
У статті 13 Конституції України закріплено важливий принцип інституту права власності "власність зобов'язує". Це означає, що власник повинен не лише користуватися майном, але й турбуватися про нього. А тому видається справедливим, що кожен власник відповідно своєї частки має брати участь в різноманітних витрат, пов'язаних з управлінням, утриманням та збереженням спільного майна.
Статтею 162 ЖК УРСР визначено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
За правилами ст. 322 ЦК України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов'язання (ст. ст. 541, 543 ЦК України).
У відповідності до ч. ч. 1, 2 ст. 358 ЦК України, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
Ураховуючи, що відповідач являється співвласником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , суд першої інстанції обгрунтовано стягнув з останньої на користь позивача 37 678,43 грн, що є половиною коштів, сплачених ним за жилово-комунальні послуги за період 2015-2018 років.
Рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог позивачем не оскаржено, апеляційна скарга ОСОБА_1 будь-яких доводів з цього приводу не містить, а тому у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для перегляду рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2020 року в цій частині.
Окрім того, слід відмітити, що окрім доводу скаржника про те, що, питання щодо виконання кредитного обов'язання кожним із подружжя вже було вирішено в іншій цивільній справі, чому вже надана оцінка, апеляційна скарга по суті заявлених позовних вимог щодо встановлення судом обставин та застосування норм матеріального права не містить жодних доводів.
Інші доводи скарги зводяться до порушення судом першої інстанції норм процесуального права, при перевірці яких колегія суддів відмічає наступне.
Обгрунтовуючи скаргу у зазначеній частині, ОСОБА_1 посилалсь на те, що вона не отримувала копії позовної заяви та доданих до неї матеріалів, що фактично позбавило її можливості для реалізації своїх процесуальних прав. Після повернення справи до суду першої інстанції за наслідком апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі вона не отримувала жодних повідомлень про початок розгляду справи, також судом першої інстанції було залишено без уваги її заяву про розгляд справи у загальному порядку.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 15 квітня 2019 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Роз'яснено, що клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має право подати в строк, що не перевищує п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, а позивач- не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Не пізніше п'ятиденного строку відповідач має право подати заяву із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного провадження, у разі не подання у встановлений судом строк яких, відповідач має право ініціювати перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження лише у випадку, якщо доведе, що пропустив строк з поважних причин.
Не пізніше п'ятнадцяти днів з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження, копії позовної заяви та додатків до неї, до початку розгляду справи по суті, відповідач має право надіслати відзив на позовну заяву і всі письмові письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову до суду з підтвердженням направлення позивачу, іншому відповідачу та третій особі у справі копії відзиву та доданих до нього документів.
Позивач не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву, до початку розгляду справи по суті, має право підготувати відповідь на відзиви, виклавши письмово свої міркування, аргументи та надати відповідні докази, та направити відповідачам, третій особі у справі та суду з підтвердженням такого направлення учасникам справи.
Відповідач не пізніше п'яти днів з дня отримання відповіді позивача на відзив, до початку розгляду справи по суті, має право підготувати заперечення на відповідь на відзив, та направити позивачу, іншому відповідачу, третій особі й суду з підтвердженням такого направлення учасникам справи.
Також роз'яснено, що подання заяв по суті справи (позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву) є їхнім правом. У разі ненадання учасником розгляду заяви по суті справи у встановлений судом або законом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо справи за веб-адресою на порталі судової влади України в мережі Інтернет - gl.ki.court.gov.ua/sud2601/. Ухвала в частині недотримання правил підсудності може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
(а.с. 137-138)
Так, порядок розгляду справ у порядку спрощеного провадження врегульовано главою 10 розділу ІІІ ЦПК України.
За змістом частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи та справи, що виникають з трудових відносин; у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об'єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини (ч.4 ст.274 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 277 ЦПК України питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі. У випадку, передбаченому частиною другою статті 274 цього Кодексу, за наслідками розгляду відповідного клопотання позивача суд з урахуванням конкретних обставин справи може: 1) задовольнити клопотання та визначити строк відповідачу для подання заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження; або 2) відмовити в задоволенні клопотання та розглянути справу за правилами загального позовного провадження. Якщо суд за результатами розгляду клопотання позивача дійде висновку про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, він зазначає про це в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Приймаючи до уваги предмет позову, суд першої інстанції в ухвалі про відкриття провадження у справі визначив розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження.
Згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, відповідачка копію ухвали про відкриття провадження отримала 30 вересня 2019 року (а.с. 143).
Не погодившись із даним судовим рішенням, 03 жовтня 2019 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу (а.с. 145-152).
Про розгляд поданої нею апеляційної скарги відповідачка була повідомленя належним чином.
Постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 15 квітня 2019 року про відкриття провадження у справі залишено без змін (а.с. 195).
15 червня 2020 року дана цивільна справа була повернута до суду першої інстанції (а.с. 197).
Рішення у справі ухвалене 16 жовтня 2020 року, тобто, через чотири місця після повернення справи до суду першої інстанції.
Будь-яких заяв чи/або заперечень з боку відповідача щодо розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження, на які посилається ОСОБА_1 у апеляційній скарзі, з моменту отримання нею ухвали про відкриття провадження (вересень 2019 року) та до моменту ухвалення рішення по суті (жовтнеь 2020 року) останньою до суду подано не було.
Жодних заяв/скарг з приводу не отримання судом першої інстанції та не доручення до матеріалів справи будь-яких заяв/клопотань ОСОБА_1 матеріали справи не містять.
За наведених обставин, колегія суддів відхиляє доводи скаржниці щодо не розгляду судом першої інстанції її заперечень щодо розгляду справи в порядку спрощеного провадження як безпідставні та необґрунтовані.
Також не приймаються до уваги доводи ОСОБА_1 про неотримання нею копії позовної заяви, оскільки згідно копії супровідного листа судом першої інстанції на її адресу, окрім ухвали про відкриття провадження у справі, було також направлено позовну заяву разом із додатками (а.с. 139). В будь-якому випадку, заяв щодо повторного направлення відповідачці копії позовної заяви з додатками матеріали справи в матеріалах справи немає.
Не обґрунтованими є і доводи скаржниці щодо невірного обрахування судом першої інстанції судового збору, який стягнутий з неї на користь позивача, оскільки згідно п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою або фізичною особою - підприємцем складає 1 % ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Звертаючиь до суду із вказаним позовом, ОСОБА_2 зазначив ціну позову у розмірі 126 956,25 грн та сплатив судовий збір у розмірі 1269,57 грн, що складає 1 % ціни позову у відповідності до вимог Закону України «Про судовий збір».
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції правильно стягнув з відповідачки на користь позивача 1188,56 грн, що є пропорційним розміру задоволених вимог (93,62%).
У підсумку наведеного колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, а зводяться лише до незгоди із ухваленим рішенням.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2020 року залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Т.О. Невідома
Судді Д.Р. Гаращенко
А.А. Пікуль