09 лютого 2021 року
м. Київ
справа №761/24395/19
провадження № 22-ц/824/796/2021
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кравець В.А.(суддя-доповідач)
суддів - Махлай Л.Д., Стрижеуса А.М.
за участю секретаря судового засідання - Парфенюк В.А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3
на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року у складі судді Фролової І.В.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації про позбавлення банківських прав, -
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила стягнути з відповідача на свою користь заборгованість по сплаті аліментів у розмірі 13 961,03 грн та пеню у розмірі 115 033,83 грн; позбавити відповідача ОСОБА_2 батьківських прав щодо доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 09 вересня 2011 року між позивачем та відповідачем укладено шлюб, від якого сторони мають доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 14 лютого 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
Вказувала, що відповідач участі у житті доньки не брав, жодного разу не з'явився у заклад дошкільної освіти та не знає яку школу відвідує остання.
З огляду на вказане, вважала, що ухилення ОСОБА_2 від виховання дитини є підставою для позбавлення його батьківських прав відповідно до ч.1 ст.164 СК України.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2020 року задоволено клопотання позивачки та закрито провадження в частині вимог про стягнення аліментів та пені.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року у задоволенні позовних вимог про позбавлення банківських прав відмовлено.
Не погоджуючись з указаним рішенням, 22 вересня 2020 року представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про позбавлення батьківських прав відповідача та стягнення з останнього заборгованості по сплаті аліментів на утримання дитини з урахуванням пені у розмірі 10 830 грн та судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 33 092 грн.
Апеляційну скаргу мотивує тим, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, неправильним встановленням обставин, що мають значення для справи.
Вказує, що в оскаржуваному рішенні відсутня мотивована оцінка кожного аргументу, зазначеного учасниками справи, та не наведено причин відхилення таких аргументів.
Зазначає, що станом на 22 вересня 2020 року ОСОБА_2 має чергову заборгованість по аліментам, що з урахуванням пені складає 10 830 грн.
Стверджує, що відповідач не допомагає у придбанні одягу для доньки, підручників та інших речей , необхідних для навчання, не цікавиться її здоров'ям та потребами.
Вказує, що судом першої інстанції у порушення ст. 137 ЦПК України при ухваленні рішення не вирішено питання розподілу судових втрат на професійну правничу допомогу.
Уважає, що стороною позивача надано суду належні та допустимі докази, що підтверджують наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав.
Звертає увагу суду на те, що судом першої інстанції не враховано відсутність бажання у доньки спілкуватися з батьком, а також зазначення у висновку психолога про те, що зустрічі ОСОБА_2 з донькою ОСОБА_4 можуть спричинити негативні наслідки для психо-емоційного стану останньої.
Учасники справи не скористалися своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не направили.
09 лютого 2021 року на адресу апеляційного суду від представника відповідача ОСОБА_6 надійшли письмові пояснення, в яких останній посилається на те, що вимоги апеляційної скарги є безпідставними, а оскаржуване рішення - законним та обґрунтованим.
Позивач та її представник у судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали та просили задовольнити з підстав, наведених у скарзі.
Представник відповідача проти апеляційної скарги заперечував, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Представник Служби у справах дітей Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації у судовому засіданні підтримало свій висновок, що міститься в матеріалах справи, та покладалися на розсуд суду.
Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не було наведено в судовому засіданні достатніх обставин, які б свідчили про необхідність позбавлення батьківських прав відповідача.
Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом установлено, що 09 вересня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 було зареєстровано шлюб Відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 . На підставі зазначеного після шлюбу прізвище позивачки було змінено на - ОСОБА_8 (а.с. 10).
ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народилася донька - ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 , виданим 14 лютого 2012 року (а.с.11).
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 14 лютого 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а.с.12).
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02 березня 2017 з відповідача на користь позивача на утримання їх малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , стягнуто кошти у твердій сумі - 3 000 грн щомісячно, починаючи з 02 листопада 2016 року і до досягнення дитиною повноліття (а.с.13).
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 стверджувала про те, що відповідач не сплачує аліменти на утримання дитини, не бажає займатись її вихованням, а метою позбавлення батьківських прав відповідача є в подальшу можливість піклування про дитину з боку держави шляхом надання відповідних пільг.
З матеріалів справи вбачається та встановлено судом першої інстанції, що у відкритому виконавчому провадженні АСВП №53998634 про стягнення з відповідача на користь позивача аліментів на утримання дитини зазначено про наявність заборгованості по сплаті аліментів на утримання дитини станом на 01 вересня 2018 року у загальній сумі - 2 723,61 грн (а.с.14), але у відповідності до копії листа начальника Ніжинського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) від 23 червня 2020 року за №36184 зазначено, що станом на 23 червня 2020 року від боржника ОСОБА_2 на депозитний рахунок ДВС надійшли грошові кошти у сумі 12 000 грн у рахунок погашення заборгованості по аліментах станом на червень 2020 включно (а.с.186).
Під час розгляду справи судом першої інстанції заслухано свідків, згідно показів яких встановлено, що між позивачем та відповідачем погіршилися відносини, що зумовило неможливість відповідача утримувати родину в необхідному обсязі. Вказані обставини зумовили подальше розлучення та окреме проживання відповідача від позивачки та їх спільної доньки. Водночас, таке окреме проживання відповідача об'єктивно ускладнює спілкування відповідача з донькою, в порівнянні з тим, коли позивачка та відповідач проживали разом з їх донькою однією сім'єю. Дані обставини не заперечувались ані позивачем, ані відповідачем.
У висновку Шевченківської районної в місці Києві державної адміністрації від 11 грудня 2019 року номер №109/04/40-11237 зазначено, що з 2013 року батько бачився з донькою пару разів, останній у 2015 році. Громадянин ОСОБА_2 з донькою не спілкується, не приймає участі у її вихованні, навчанні, розвитку та утриманні, не цікавиться успіхами та здоров'ям, не турбується про фізичний і духовний розвиток дитини, про її харчування, лікування та освіту, не вітає з днем народження та іншими святами.
Відповідно до акту обстеження умов проживання дитини за адресою: АДРЕСА_1 , дитині створено належні умови для проживання, повноцінного та всебічного розвитку.
З характеристики спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №24 ім. О. Білаша з поглибленим вивченням іноземних мов Шевченківського району м. Києва від 05 червня 2019 року вбачається, що вихованням дитини займається мати ОСОБА_1 , батько ОСОБА_2 протягом навчання дівчинки в школі не цікавився успіхами доньки.
У відповіді на адвокатський запит Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок компенсуючого типу (санаторний) №155 Шевченківського району м. Києва вказано, що вихованням дівчинки займається лише мати. Під час проведення психологічних тестів, при спілкуванні з психологом та вихователями дівчинка ніколи не згадувала батька.
На підставі висновку №216 від 01 листопада 2019 року щодо проведення психологічного обстеження ОСОБА_4 було з'ясовано, що у дівчинки визначено відсутність емоційної прив'язаності до батька ОСОБА_9 , оскільки він не приймав участі в її виховані та не цікавився нею. У дівчинки визначено надійну форму прив'язаності до матері, яку вони повноцінно підтримують.
На підставі вищезазначеного Орган опіки та піклування Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації зазначає про недоцільність позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно його малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач підтвердив той факт, що ним деякий час не приділялася увага своїй дитині, але на даний час він намагається знайти можливість побачитися з дитиною та налагодити стосунки.
За змістом частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов'язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об'єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.
У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно з частинами другою та четвертою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; хронічно зловживають алкоголем або наркотиками; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
У пунктах 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 (зі змінами) «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз'яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише при наявності вини у діях батьків.
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках, при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи, відмовити в позові про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання про відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки та піклування (якщо цього потребують її інтереси), але не повинен визначати при цьому конкретний заклад.
Згідно зі статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2019 року у справі №739/1957/17-ц.
У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківський прав» від 30 березня 2007 року зазначено, що ухилення батьків від виконання своїх батьківських обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
У справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
Відповідно до статей 150, 155 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов'язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Таким чином, держави мають позитивне зобов'язання із забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8 Конвенції. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.
Таким чином, колегія вважає, що суд першої інстанції, взявши до уваги висновок органу опіки та піклування, про те, що позбавляти батьківських прав відповідача відносно його доньки є недоцільним, встановивши, що відповідачу ніколи раніше не виносились попередження про неналежне виконання батьківських обов'язків і його поведінка не була предметом розгляду компетентних органів і сам відповідач у судовому засіданні висловив бажання приймати участь у вихованні дитини, співставляючи інтереси окремої особи, в право якої здійснюється втручання, враховуючи суспільні інтереси та інтереси дитини, дійшов вірного висновку, що не позбавлення батьківських прав відповідача буде кращим заходом для дитини, оскільки позбавлення батьківських прав не вплине ні на обставини щодо виховання і розвитку дитини, не створить додаткових умов щодо її безпечного виховання, захисту її здоров'я, не сприятиме захисту її прав взагалі, а невжиття такої процедури створює умови для дитини і батька для належного спілкування і розвитку дитини, особливо в тій ситуації, коли батько виявив таке бажання, що створить умови для додаткових гарантій для дитини.
Отже, колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що аргументи сторони позивача не є достатніми для виправдання такого серйозного втручання в сімейне життя відповідача, як позбавлення батьківських прав, у зв'язку із чим уважає, що місцевий суд правильно відмовив у задоволенні позовних вимог.
Доводи апелянта щодо необхідності та наявності підстав для стягнення з відповідача аліментів і пені є неспроможними з огляду на те, що ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2020 року задоволено клопотання позивачки та закрито провадження в цій частині позовних вимог.
Не заслуговують на увагу суду також аргументи позивача, що судом першої інстанції у порушення ст. 137 ЦПК України при ухваленні рішення не вирішено питання розподілу судових втрат на професійну правничу допомогу, оскільки такі обставини не є підставою для скасування судового рішення та дане питання підлягає вирішенню в порядку, визначеному статтею 270 ЦПК України.
Отже, доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та власного тлумачення характеру спірних правовідносин і встановлених судом обставин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції та не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи.
Згідно зі ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав до його скасування колегія суддів не вбачає.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанцій - без змін.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено «09» лютого 2021 року.
Головуючий В.А. Кравець
Судді Л.Д. Махлай
А.М. Стрижеус