Постанова
Іменем України
03 лютого 2021 року
м. Харків
справа № 629/1581/20
провадження № 22-ц/818/893/21
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря - Плахотнікової І.О.
учасники справи:
позивач: Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного товариства «Українська залізниця»
відповідач: ОСОБА_1 ,
третя особа: Відділ з питань реєстрації місця проживання фізичних осіб та ведення реєстру громади Лозівської міської ради Харківської області
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного товариства «Українська залізниця» до ОСОБА_1 , третя особа - Відділ з питань реєстрації місця проживання фізичних осіб та ведення реєстру громади Лозівської міської ради Харківської області про виселення з гуртожитку без надання іншого житла, з апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 11 вересня 2020 року, у складі судді Харабадзе К.Ш., в залі суду в м. Лозова,
встановив :
У квітні 2020 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного товариства «Українська залізниця»
звернулося до суду з позовом, в якому вказало, що 24.12.2017 року згідно з наказом № № 2540/ОС ДП «Укрспецвагон» відповідач ОСОБА_1 був прийнятий на роботу різальником металу на ножицях і пресах в ковальсько-механічний цех. У зв'язку з перебуванням у трудових відносинах на період роботи в ДП “Укрспецвагон” ОСОБА_1 20.02.2009 року було надане ліжко-місце в кімнаті № НОМЕР_1 в гуртожитку, який перебуває на балансі Філії «ПВРЗ» АТ «Укрзалізниця» за адресою: вул. Заводська, будинок 20а, смт. Панютине м. Лозова Харківської області. Ордер на вселення відповідачу не видавався, договір оренди житла з ним не укладався. 03.03.2020 року згідно з наказом № 95/ОС відповідача було звільнено з роботи на підставі ст. 38 КЗпП за власним бажанням, та вручено лист-попередження з вимогою звільнити ліжко-місце в кімнаті № НОМЕР_1 у відомчому гуртожитку філії «ПВРЗ» АТ «Укрзалізниця» та знятися з реєстрації до 20.03.2020 року у добровільному порядку. 10.03.2020 року при проведенні перевірки гуртожитку за вище зазначеною адресою на предмет фактичного проживання мешканців виявилось, що ОСОБА_1 знаходився вдома, ліжко-місце не звільнив, поводив себе неадекватно, ходив по гуртожитку, розмахуючи ножами та викруткою, при користуванні газовою плиткою у загальній секції правил пожежної небезпеки не дотримувався. Відповідач веде асоціальний спосіб життя, на заходи громадського впливу не реагує, регулярно порушує правила співжиття, на адресу адміністрації гуртожитку та керівництва підприємства протягом 2019-2020 років надходять численні скарги від мешканців та працівників гуртожитку про його агресивні випади, нецензурну лайку, погрози фізичною розправою. 13.03.2020 року відповідачу повторно було надіслано попередження про виселення, однак ліжко-місце в кімнаті АДРЕСА_1 а ОСОБА_1 не звільнив, про що складено акти від 17.03.2020 року та від 09.04.2020 року. Позивач просить виселити ОСОБА_1 з гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 , стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору.
11.09.2020 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного товариства «Українська залізниця» надало до суду заяву про зміну предмету позову. Ухвалою Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 11.09.2020 року відмовлено у прийнятті до розгляду вказаної заяви.
Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 11 вересня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі АТ «Українська залізниця» в особі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» АТ «Українська залізниця» просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця» в особі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» АТ «Українська залізниця» вказує на порушення судом норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права. Зазначає, що судом першої інстанції не надано належну оцінку наданим позивачем доказам (заяви, довідки, відповіді та рапорта), оскільки вони фактично свідчать про систематичне порушення ОСОБА_1 правил соціалістичного співжиття, роблять неможливим для інших мешканців проживання із ним в одному будинку, а саме судом не було взято до уваги, що 21.07.2020 постановою судді Лозівського міськрайонного суду Харківської області Попова О.Г. по справі № 629/3234/20 відповідача ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення. Вважає, що ці докази підлягають дослідженню та належній оцінці, бо саме вони є підтвердженням систематичного порушення ОСОБА_1 правил співжиття. Звертає увагу, що судом першої інстанції не надано належну оцінку і взагалі не взято до уваги долученим у справі доказам щодо систематичності порушення ОСОБА_1 правил співжиття у гуртожитку. Вважає, що в даному випадку вимоги Філії «ПВРЗ» AT «Укрзалізниця», як власника житлового будинку законні та обґрунтовані, оскільки реєстрація відповідача в належному йому житловому будинку, порушує його право власності, створює перешкоди в користуванні власністю. Судом не було взято до уваги та не досліджено належним чином надані позивачем довідки №01-06/3310 від 18.06.20 та№ 382 від 03.07.20 і пояснення позивача, що на теперішній час ОСОБА_1 продовжує мешкати за вказаною адресою, отримує комунальні послуги, за ним утворився борг, який Він у добровільному порядку не сплачує. Зазначає, що поточні платежі за період з березня 2020 року і по теперішній час користування вище зазначеним жилим приміщенням Відповідач добровільно також не сплачує, а тому у рішенні невірно вказано, що заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг він не має, хоча позивач неодноразово наголошував на цьому у судовому засіданні. Зазначає, що судом не взято до уваги той факт, що договору найму житлового приміщення або оренди між сторонами не укладалося, та ОСОБА_1 звільнився з підприємства за власним бажанням без поважних причин. Наголошує, що оскільки ОСОБА_1 поселився у гуртожиток в якості співробітника, а спеціальний ордер для вселення в гуртожиток йому не видавався, бо рішення адміністрації підприємства щодо видачі ордера не існує, тому вважає, що відповідач не набув законного права користування житловим приміщенням гуртожитку.
У відповідності до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга АТ «Українська залізниця» в особі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» АТ «Українська залізниця» не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що гуртожиток за адресою: АДРЕСА_3 , перебуває на балансі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» ПАТ «Укрзалізниця» (а.с. 8, 23, 24-25, 26, 27).
Згідно наказу № 2540/СО (розпорядження) Укрспецвагон від 24.12.2007 року ОСОБА_1 , з 24.12.2007 року був прийнятий на посаду різальника металу на ножицях і пресах в ковальсько-механічний цех (а.с.10).
29.08.2008 року відповідач подав до адміністрації позивача заяву про виділення йому кімнати у гуртожитку. Заява ОСОБА_1 містить резолюцію про виділення житла з пропискою (.с.12).
З картки реєстрації форма «А» вбачається про реєстрацію 20.02.2009 року ОСОБА_1 в кімнаті № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.9).
Доказів того, що на підприємстві відбулося засідання комісії, на якому вирішувалося питання та приймалося відповідне рішення про виділення житла ОСОБА_1 матеріали справи не містять.
Позивач зазначив, що спеціальний ордер на вселення відповідачу не видавався, договір оренди житла з ним не укладався.
Згідно з наказом (розпорядженням) № 95/ОС від 03.03.2020 року Акціонерного товариства «Українська залізниця» філія «Панютинський вагоноремонтний завод» 03.03.2020 року ОСОБА_1 був звільнений за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України (а.с.11).
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Із 01 січня 2009 року набрав чинності Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (далі - Закон) відповідно до статті 1 якого, цей закон поширюється на громадян, які на законних підставах тривалий час (не менше п'яти років) зареєстровані та фактично проживають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, та не мають іншого власного житла.
Згідно з частиною першою статті 8 цього Закону громадяни, на яких поширюється дія цього Закону, які на законних підставах зареєстровані та тривалий час (не менше як п'ять років) проживають у гуртожитках, віднесених до недержавного житлового фонду (які перебувають у власності чи у повному господарському віданні відповідних державних чи комунальних підприємств, установ, організацій, а також підприємств та організацій, утворених шляхом корпоратизації чи приватизації колишніх державних підприємств, крім тих організацій, які створено органами державної влади, органами місцевого самоврядування для управління житловим фондом) та призначених для проживання працівників (членів їх сімей), які не мають можливості самостійно придбати чи побудувати власне житло, у разі, коли такі гуртожитки не передаються їх власниками у власність територіальних громад, мають право подальшого проживання в таких гуртожитках до розв'язання їх житлової проблеми.
Відповідно до статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, зокрема осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.
Статтею 127 Житлового Кодексу Української РСР встановлено, що для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв'язку із захворюванням на туберкульоз, використовуються спеціальні гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.
За змістом ч. 2 ст. 128 ЖК жила площа в гуртожитку надається одиноким громадянам і сім'ям, які мають право проживати у гуртожитках, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток.
Крім того, відповідно до положень статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, які працювали за строковим трудовим договором і які припинили роботу, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організації, які поселилися в гуртожиток в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення. Надаване громадянам у зв'язку з виселенням з гуртожитку інше жиле приміщення має відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 114 цього Кодексу.
Згідно роз'яснень п.22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» визначає, що вирішуючи спори про виселення з гуртожитків, судам слід з'ясовувати, чи є гуртожитком приміщення, яке займає відповідач. Якщо гуртожиток надано у зв'язку з роботою, слід з'ясовувати вид трудового договору, укладеного між позивачем і відповідачем, і за яких підстав він був припинений, маючи на увазі, що згідно зі ст.132 ЖК без надання іншого жилого приміщення можуть бути виселені сезонні, тимчасові працівники, які припинили роботу, особи, які працюють за строковим трудовим договором, а також інші працівники, які звільнилися за власним бажанням без поважних причин, або звільнені за порушення трудової дисципліни чи вчинення злочину. При припиненні трудового договору з інших підстав вони, як і особи, перелічені в ст.125 ЖК, можуть бути виселені лише з наданням іншого жилого приміщення.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Європейський суд з прав людини вказав, що«коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов'язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов'язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв'язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).
Отже, відповідач ОСОБА_1 пропрацював у позивача більше 10 років. Житлове приміщення в гуртожитку є постійним місцем проживання відповідача, який в ньому зареєстрований. Позивачем не надано суду належних доказів, що реєстрація місця проживання відповідача у гуртожитку була проведена без відома позивача та з порушенням вимог закону. ОСОБА_1 іншого житла не має, суд встановив, що його виселення з гуртожитку без надання іншого житла суперечитиме як вимогам закону, так і буде порушенням його права на житло.
Обґрунтовуючи свої вимоги щодо виселення ОСОБА_1 апелянт посилався на те, що судом першої інстанції не надано належну оцінку і взагалі не взято до уваги долученим у справі доказам щодо систематичності порушення ОСОБА_1 правил співжиття у гуртожитку.
Позивач зазначає, що судом безпідставно не застосовано вимоги статті 116 ЖК УРСР до спірних правовідносин, а саме судом не було взято до уваги, що 21.07.2020 постановою судді Лозівського міськрайонного суду Харківської області Попова О.Г. по справі № 629/3234/20 відповідача ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення. Вважає, що ці докази підлягають дослідженню та належній оцінці, бо саме вони є підтвердженням систематичного порушення ОСОБА_1 правил співжиття.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до частини першої статті 116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Для застосування норм цієї статті є необхідною наявність двох умов: 1) систематичне порушення правил співжиття, а також 2) вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що при вирішені справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
З відповіді начальника Лозівського ВП ГУНП в Харківській області від 01.06.2020 року вбачається, що у відношенні відповідача надходили 3 звернення (про погрози завідуючій гуртожитку, про конфлікт з заявницею, про тримання собаки), які за результатами розгляду були списані до справ згідно із Законом України «Про звернення громадян», а одне звернення (про конфлікт з заявницею) на час надання відповіді продовжує перебувати у відділку на розгляді. Посилання на складений у відношенні ОСОБА_1 адміністративний протокол за ст. 173 КУпАП, яке міститься у відповіді начальника Лозівського ВП ГУНП в Харківській області від 02.06.2020 року, без зазначення суті адміністративного правопорушення, змісту протоколу, результатів його розгляду не є правовою підставою для задоволення вимог позивача.
За результатами розгляду наведених звернень дільничним офіцером поліції було складено відповідні висновки, за якими обставини, встановлені перевірками, вважалися такими, що не становлять складу будь-якого кримінального правопорушення, передбаченого Кримінальним кодексом України.
Висновки правоохоронних органів не містять будь-яких застережень чи попереджень на адресу ОСОБА_1 з приводу порушення ним правил співжиття. Заходи запобігання чи громадського впливу до нього не застосовувалась.
Крім іншого, матеріали справи не містять постанову судді Лозівського міськрайонного суду Харківської області Попова О.Г. по справі № 629/3234/20 від 21.07.2020, якою відповідача ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, на яку позивач посилається як на доказ систематичного порушення ОСОБА_1 правил співжиття.
Оскільки доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують і не свідчать про наявність підстав для скасування чи зміни рішення суду, апеляційний суд у відповідності до вимог ст. 375 ЦПК України залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Між тим, колегія суддів вважає за необхідне попередити ОСОБА_1 про недопустимість порушення правил співжиття і правил внутрішнього розпорядку гуртожитку
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381- 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі філії «Панютинський вагоноремонтний завод» Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.
Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 11 вересня 2020 року залишити без змін.
Попередити ОСОБА_1 про недопустимість порушення правил співжиття і правил внутрішнього розпорядку гуртожитку.
Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий - Н.П. Пилипчук
Судді - О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова