08 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 300/1287/20 пров. № А/857/14086/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Іщук Л.П., Шевчук С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Григорук О.Б.), ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в м.Івано-Франківську 02 жовтня 2020 року у справі №300/1287/20 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання до вчинення дій,
12.06.2020 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України, просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні - невиплати на день виключення із списків особового складу частини 10.09.2018 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, стягнути з відповідача середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 11.09.2018 по 30.03.2020 у розмірі 193 968,20 грн.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2020 року позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 на день виключення із списків особового складу частини 10.09.2018 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період затримки з 11.09.2018 по 27.03.2020 виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік в сумі 192 940 (сто дев'яносто дві тисячі дев'ятсот сорок) грн. 10 коп. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски, проте Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби. Суд першої інстанції вказав, що обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України «Про відпустки». Суд першої інстанції зазначив, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки відповідач не довів правомірність своєї бездіяльності, слід задовольнити позов в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати позивачу на день виключення із списків особового складу частини 10.09.2018 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік. Суд першої інстанції зазначив, що оскільки відповідачем не було проведено з позивачем під час звільнення з військової служби остаточний розрахунок, зокрема, не виплачено компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, тому позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України подала апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій не входить до грошового забезпечення військовослужбовців. Скаржник вказує, що лише 19.03.2020 позивач звернувся із заявою до командира Військової частини НОМЕР_1 про виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Скаржник зазначає, що Військовою частиною НОМЕР_1 опрацьовано заяву позивача та добровільно 27.03.2020 на підставі наказу нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Скаржник вважає, що визначені судом першої інстанції розрахункові суми не можна вважати співмірними, оскільки такі в декілька разів перевищують суму такої компенсації. Скаржник зазначає, що судом першої інстанції не вірно обраховано середній заробіток позивача. Вказує, що позивач звернувся до суду з пропуском установленого процесуальним законом строку.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, вказавши, що рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги - безпідставними.
Від представника скаржника надійшла заява про розгляд справи в судовому засіданні, однак, з огляду на зміст спірних правовідносин, враховуючи розгляд справи судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення поданої заяви та можливість на підставі статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає частково.
Судом першої інстанції встановлено з матеріалів справи, що Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України від 10.09.2018 №13 старшого інструктора групи інструкторів електронних тренажерів взводу забезпечення навчального процесу ОСОБА_1 звільнено у запас за підпунктом «б» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (за станом здоров'я).
Відповідно до Наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України від 10.09.2018 №195 ОСОБА_1 знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 з 10.09.2018 (а.с.15).
ОСОБА_1 отримав статус та посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 від 24.10.2016 (а.с.9).
Відповідно до звернення позивача від 19.03.2020, на підставі наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України №64 від 24.03.2020, відповідно до пункту 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», 27.03.2020 відповідачем нараховано та виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік за 42 календарні дні в сумі 12 644,10 грн. (а.с.16-21). Кошти зараховано на платіжний рахунок позивача 31.03.2020.
За результатом розгляду звернення адвоката Розганюка О.О. №14 від 29.05.2020, листом Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України №50/72/33-244 від 03.06.2020 повідомлено про відсутність підстав для нарахування та виплати середнього заробітку за період затримки виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, оскільки грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку як УБД не є складовою грошового забезпечення військовослужбовців (а.с.13, 14).
Вважаючи протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати на день виключення із списків особового складу частини 10.09.2018 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та невиплати середнього заробітку у розмірі 193 968,20 грн. за період затримки з 11.09.2018 по 30.03.2020 виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, ОСОБА_1 звернувся із позовом до суду.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини 6 статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Так, як нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання строків проведення розрахунку при виключенні із списків особового складу частини, відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)), суд згідно з положеннями статті 9 КАС України вправі застосувати до спірних правовідносин положення КЗпП України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17 та постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі № 120/2005/19-а, у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 320/6659/18.
Відповідач не заперечує, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Вказана правова позиція висловлена в рішенні Верховного Судом у зразковій справі №620/4218/18 від 21 серпня 2019 року, яке набрало законної сили, по відношенню до даної справи, оскільки висновки Верховного Суду у вказаній зразковій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення до суду осіб, звільнених з військової служби, яким було відмовлено у виплаті грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в період визначений підпунктами 17-18 статті 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Як встановлено судом першої інстанції з матеріалів справи на день виключення позивача із списків особового складу частини 10.09.2018 відповідач не виплатив грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки позивачу як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, чим допустив протиправну бездіяльність.
Відповідно до частини 1 статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Вказаний у частині 1 статті 117 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) та у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
При цьому, з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Як встановлено судом першої інстанції з матеріалів справи, ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України та всіх видів забезпечення з 10.09.2018, тоді як фактичний розрахунок щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2016 року по 2018 рік, як це зазначив суд першої інстанції, проведено 27.03.2020, а тому відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період такої затримки.
Водночас, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що виплата позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2016 року по 2018 рік проведена відповідачем за заявою позивача фактично негайно, без ініціювання судового вирішення цього питання як спірного, тоді як сам позивач з такою заявою звернувся лише у березні 2020 року, тобто понад півтора року з часу звільнення у запас, зняття з усіх видів забезпечення та виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 . При цьому, будь-яких обставин стосовно того, що позивачу не було відомо про суми, включені до розрахунку при звільненні, судом як першої так і апеляційної інстанції не встановлено, в матеріалах справи докази існування таких обставин відсутні.
Суд апеляційної інстанції, не заперечуючи того, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах, вважає за необхідне вказати, що у спірних відносинах як позивач має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, так і інтереси відповідача як роботодавця повинні бути враховані, тобто повинен бути дотриманий розумний баланс між інтересами обох сторін спору.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що позивачем, на обґрунтування заявлених позовних вимог не доведено, що звернення до відповідача, щодо отримання компенсаційних сум, не було штучним створенням умов, для збільшення суми середнього заробітку за період затримки виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік.
Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19 щодо визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду наведені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, вказує на те, що сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника, не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку, а тому з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково, застосувавши принцип співмірності.
Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100) передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати (крім обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період .
В свою чергу, відповідно до пункту 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018, за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується. Розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Як встановлено судом першої інстанції відповідно до довідки Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України, наказу начальника Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України №168 від 04.07.2018 та довідки форми ОК-5, сума грошового забезпечення позивача за два місяці перед звільненням становила 21247,23 грн., розмір одноденного заробітку склав 342,70 грн. (21247,23 грн./62 дні), кількість днів, впродовж яких затримано виплату грошової компенсації з 11.09.2018 по 27.03.2020 - 563.
Разом з тим, враховуючи справедливий і розумний баланс між інтересами позивача і відповідача, дії позивача і відповідача у спірних правовідносинах, оскільки стягнення компенсації у розмірі 192 940,10 грн за несвоєчасну виплату заборгованості у 12 644,10 грн., на переконання суду апеляційної інстанції, є явно неспівмірним розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача, а тому суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що слід зменшити суму стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні позивача та стягнути 6 332,05 грн., що є половиною від несвоєчасно виплаченої суми заборгованості та буде належною сатисфакцію майнових прав позивача за встановлених обставин.
Щодо аргументів скаржника про звернення позивачем до суду з пропуском установленого процесуальним законом строку, то суд апеляційної інстанції вважає такі безпідставними з огляду на наступне.
Предметом даного адміністративного спору є стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, що не входить до структури заробітної плати.
Відповідно до частини 1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини 2 статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі №4-рп/2012 Конституційний Суд України роз'яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Разом із тим, спірні відносини пов'язані зі звільненням з публічної служби, тому під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України, як норм спеціального процесуального закону.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17.
За правилами частини 1 статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Аналізу зазначених положень процесуального закону дозволяє суду апеляційної інстанції дійти висновку, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина 5 статті 122 цього Кодексу).
Отже, у даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Враховуючи, що позивач звернувся з позовом про захист трудових прав, хоча і пов'язаних з проходженням публічної служби, а Кодекс адміністративного судочинства України передбачає, що інші закони можуть встановлювати інші строки звернення до суду, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про можливість застосування до даних правовідносин тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 Кодексу законів про працю України.
При цьому, аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 20.06.2018 у справі № 823/761/17 та від 19 червня 2020 року у справі №320/5787/18.
Враховуючи, що остаточний розрахунок з виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових відповідачем проведено 27.03.2020, то початок перебігу строку звернення позивача до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні припадає на 28.03.2020, а тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо дотримання позивачем тримісячного строку, встановлений для звернення до суду з даним позовом, який подано до суду 12.06.2020.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення стаття 317 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції у рішенні викладено мотиви протиправності бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 на день виключення із списків особового складу частини 10.09.2018 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, однак не застосовано принципу співмірності та стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за період затримки з 11.09.2018 по 27.03.2020 виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік в сумі, яка не відповідає справедливому та розумному балансу між інтересами позивача і відповідача за встановлених у справі обставин, а тому рішення суду першої інстанції слід скасувати.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2020 року у справі №300/1287/20 скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання до вчинення дій задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 на день виключення із списків особового складу частини 10.09.2018 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України (місцезнаходження: с. Старий Лисець, Тисменицький район, Івано-Франківська область, 77452, код ЄДРПОУ 40668589) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) 6 332,05 грн. середнього заробітку за період затримки з 11.09.2018 по 27.03.2020 виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач Т. І. Шинкар
судді Л. П. Іщук
С. М. Шевчук