05 лютого 2021 р. Справа № 520/3368/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Перцової Т.С.,
Суддів: Русанової В.Б. , Жигилія С.П. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.08.2020, головуючий суддя І інстанції: Кухар М.Д., м. Харків, по справі № 520/3368/2020
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Харківській області
про визнання протиправною та скасування вимоги,
ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом (надалі - відповідач, контролюючий орган, податковий орган, ГУ ДПС у Харківській області), в якому просив суд:
- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 05.02.2020 року № Ф-5690-56 у сумі 26539,26 грн;
- стягнути з ГУ ДПС у Харківській області понесені позивачем судові витрати.
В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначив, що вимога про сплату боргу (недоїмки) від 05.02.2020 року № Ф-5690-56 у сумі 26539,26 грн прийнята відповідачем протиправно, оскільки фактично підприємницьку діяльність він не здійснює та з 17.02.2011 працює на умовах трудового договору у ДП «ХМЗ «ФЕД», який і сплачує за нього єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, зокрема за період з січня 2017 по грудень 2019 у розмірі 111108,8 грн, що виключає подвійне оподаткування.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 07.09.2020 по справі №520/3368/20 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Харківській області (61057, м. Харків, вул. Пушкінська, 46, код ЄДРПОУ 43143704) про визнання протиправною та скасування вимоги - задоволено.
Визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 05.02.2020 року № Ф-5690-56 у сумі 26539,26 грн.
Стягнуто з Головного управління ДПС у Харківській області (61057, м. Харків, вул. Пушкінська, 46, код ЄДРПОУ 43143704) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань сплачену суму судового збору в розмірі 840,80 грн.
Відповідач не погодився із рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.09.2020 по справі №520/3368/20, ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що позивач в силу п.5 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" є платником єдиного внеску. Відповідності до п. 2 ч. 1 ст.7 вказаного Закону з 01.01.2017 нарахування та сплата єдиного внеску в мінімальному розмірі є обов'язком такого платника, незважаючи на неотримання доходу у відповідному звітному періоді від провадження підприємницької діяльності. Враховуючи закріплений Конституцією України обов'язок позивача сплачувати податки і збори, відповідачем правомірно винесено спірну вимогу про сплату боргу (недоїмки).
Позивач, в надісланому до суду письмовому відзиві на апеляційну скаргу просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.09.2020 по справі №520/3368/20 - без змін, як законне та обґрунтоване. Враховуючи, що позивач у спірному періоді, як особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, не вів господарську діяльність та доходи не отримував, при цьому був найманим працівником, за якого єдиний внесок було сплачено роботодавцем, обов'язок сплати подвійно єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу в нього відсутній.
Аналогічний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 27.11.2019 по справі № №160/3114/19, від 04.12.2019 по справі № 440/2149/19, від 27.02.2020 по справі № 0440/5632/18, від 05.03.2020 по справі № 824/509/19-а,
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 02.02.2005 року зареєстрований в якості фізичної особи- підприємця, основний вид діяльності якого - 51.19 (посередництво в торгівлі товарами широкого асортименту).
Головним управлінням ДФС у Харківській області у відношенні ОСОБА_1 05.02.2020 року прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-5690-56 з єдиного внеску у розмірі 26539,26 грн.
У свою чергу позивач вказує, що у період з 17.02.2011 року по теперішній час позивач не здійснював підприємницьку діяльність, оскільки перебував у трудових відносинах із державним підприємством «Харківський машинобудівний завод «ФЕД», яким сплачувались внески нараховані на заробітну плату ОСОБА_1 .
Вказана обставина підтверджується трудовою книжкою позивача та довідкою про доходи ОСОБА_1 від 04.03.2020 року.
Не погоджуючись з вказаною вимогою контролюючого органу позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що сплата єдиного внеску позивачем, який одночасно перебуває у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» ( надалі - Закон № 2464-VI) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Підпункт 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі по тексту - ПК України) дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом ст. 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абз. 2 п. 1 ч. 1 ст. 4 зазначеного Закону платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 4 Закону з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абз. 1 п. 1 та п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону,
- на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З огляду на предмет спору у даній справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, колегія суддів дійшла висновку, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від у справі № 440/2149/19, від 03.12.2020 у справі № 140/2122/19, від 22.09.2020 по справі № 620/2772/19 тощо.
Так, із матеріалів справи колегією суддів встановлено, що заборгованість позивача, за розрахунком податкового органу, виникла у зв'язку із несплатою у встановлений строк єдиного внеску за наступний період: 2017 у розмірі 8448 грн, І квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн, II квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн, ІІІ квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн, IV квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн, І квартал 2019 у розмірі 2754,18 грн, II квартал 2019 у розмірі 2754,18 грн, ІІІ квартал 2019 у розмірі 2754,18 грн, IV квартал 2019 у розмірі 2754,18 грн.
У той же час, у ході судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1 у період з 17.02.2011 по день звернення до суду із цим позовом перебував у трудових відносинах з ДП «ХМЗ «ФЕД», що підтверджується копією трудової книги (а.с. 14-16), довідкою про доходи № 207р-306 від 04.03.2020, виданою ДП «ХМЗ «ФЕД» (а.с. 17).
Доказів отримання позивачем у вказаний період доходів від підприємницької діяльності не встановлено.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка не отримувала дохід від неї.
На підставі викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність у ОСОБА_1 обов'язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, який був реєстрованим як фізична особа-підприємець, та, одночасно, у цей період був найманим працівником, з огляду на що оскаржувана вимога податкового органу є протиправною та підлягає скасуванню.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Також, позивачем разом із відзивом на апеляційну скаргу надано клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, в якому представник позивача просить суд апеляційної інстанції стягнути на користь позивача витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 3000,00 грн.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з частиною першою статті 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч. 2 ст. 134 КАС України).
Згідно п.п. 1, 2 частини третьої статті 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підстав доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України).
Відповідно частини сьомої статті 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Судом встановлено, що 02.03.2020 між позивачем та ОСОБА_2 укладено договір надання правничої допомоги.
Відповідно до п.п. 1 договору 1.1. предметом договору і забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів Клієнта; надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу тощо; складення заяв, позовних заяв, клопотань, скарг, заперечень, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів Клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
На підтвердження понесених витрат позивачем надані додаткову угоду від 23.12.2020, акт приймання-передачі робіт (послуг) від 04.01.2021, меморіальний ордер @2PL169803 від 04.01.2021.
Згідно змісту акту від 04.01.2021виконавець виконав наступні послуги:
складання відзиву на апеляційну скаргу 5 годин;
складення заяви про розподіл витрат на професійну правничу допомогу 1 година, всього 6 годин у фіксованому розмірі 3000,00 грн.
Дослідивши надані адвокатом послуги суд дійшов до наступного.
Загальну суму правничої допомоги для розгляду справи позивачем визначено у фіксованому розмірі - 3000,00 грн (затрачено загалом 6 год. 00 хв.).
Положеннями статті 134 КАС України особі надано право на правову допомогу, з іншого боку, вона запобігає зловживанню правом на компенсацію витрат на правову допомогу, в т.ч. неоднаковій судовій практиці, встановлюючи критерії співмірності, які визначені в ч. 5 цієї статті.
Тобто суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат обґрунтовано в кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.
При визначені відшкодування витрат на суму гонорару адвоката, суд виходить з реальності адвокатських витрат (чи мали місце ці витрати, чи була в них необхідність) а також розумності їх розміру.
Верховний Суд в постанові від 05.06.2018 у справі № 904/8308/17 дійшов висновків про те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Крім того, в постанові від 22.05.2018 у справі № 826/8107/16 Верховний Суд дійшов висновків про те, що склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі №815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16.
Дослідивши заяву позивача та надані документи, колегія суддів вважає, що витрати ОСОБА_1 на правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн, які були сплачені за: складання відзиву на апеляційну скаргу 5 годин; складення заяви про розподіл витрат на професійну правничу допомогу 1 година, всього 6 годин у фіксованому розмірі 3000,00 грн., є обґрунтованими, співмірними з заявленими позовними вимогами та підтвердженими.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про наявність у ОСОБА_1 права на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в загальній сумі 3000 грн.
Колегія суддів наголошує, що в адміністративному судочинстві інститут стягнення витрат на правничу допомогу з суб'єкта владних повноважень покликаний на те, щоб такі суб'єкти владних повноважень діяли у суворій відповідності до вимог чинного законодавства.
Таким чином, з урахуванням відсутності з боку відповідача будь-яких обґрунтованих заперечень щодо суми відшкодування витрат на правничу допомогу, колегія суддів дійшла висновків про наявність підстав для стягення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн.
Керуючись ч. 4 ст. 229, ст. 134, 139, ч.4 ст. 241, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.08.2020 по справі № 520/3368/2020 - залишити без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області (61057, м. Харків, вул. Пушкінська, 46, код ЄДРПОУ 43143704) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3000 (три тисячі гривень) грн 00 коп.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)Т.С. Перцова
Судді(підпис) (підпис) В.Б. Русанова С.П. Жигилій