справа № 757/4299/14-ц
головуючий у суді І інстанції Середа К.О.
провадження № 22-ц/824/1747/2021
02 лютого 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Немудрої Ю.П.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 червня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
У березні 2014 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк», банк) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовну заяву мотивовано тим, що 10 квітня 2008 року між банком та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір (з подальшим внесенням змін до нього), відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 16 560 доларів США зі сплатою 16% річних та зі строком повернення до 10 квітня 2015 року. На забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором, 10 квітня 2008 року між банком та ОСОБА_2 був укладений договір поруки.
Посилаючись на неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань, банк просив стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором, яка станом на 03 січня 2014 року складалась із: 15 221,57 доларів США - тіла кредиту та відсотків, 3 322 637,62 грн - пені; 17 057,46 грн - 3 % річних.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 05 червня 2014 року позов ПАТ «Родовід Банк» задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у солідарному порядку на користь ПАТ «Родовід Банк» заборгованість за кредитом та відсотками у сумі 15 221,57 доларів США та 3 339 695,09 грн - пеня та 3 % річних. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв'язку із невиконанням позичальником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з нього та поручителя у солідарному порядку у повному обсязі.
Постановою Апеляційного суду м. Києва від 05 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 червня 2014 року - без змін.
Постановою Верховного Суду від 08 квітня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 червня 2014 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 05 червня 2018 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» заборгованості за кредитним договором скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення.
У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 31 серпня 2020 року звернувся до суду із апеляційною скаргою.
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції від 05 червня 2014 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що через не встановлення всіх фактичних обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, неналежне повідомлення відповідача про факт існування позовного провадження, місця дати та часу судових засідань, відповідача було позбавлено права на захист, порушено принцип змагальності та диспозитивності, в цілому порушено право на справедливий суд. Тому, вважає, що вказане заочне рішення суду першої інстанції має бути скасоване та ухвалене нове судове рішення, яким має бути відмовлено в задоволенні позовних вимог.
Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.
Учасники справи (їх представники) у судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явились, були належним чином повідомлені про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на електронну адресу вказану у апеляційній скарзі.
Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Громов С.М. був належним чином повідомлений про розгляд справи призначений на 02 лютого 2021 року, що підтверджується його особистим підписом у розписці про відкладення розгляду справи (а.с. 163 Т.2).
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16.
Відповідачем та його представником не указані причини, які унеможливлюють вирішення спору за їх відсутності.
На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності осіб, що не з'явились.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною 1 статті 367 ЦК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково доданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив із того, що у зв'язку із невиконанням позичальником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню.
Апеляційний суд погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 10 квітня 2008 року між ВАТ «Родовід Банк», правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 16 560 доларів США зі сплатою 12,50% річних зі строком повернення до 10 квітня 2015 року.
На забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за кредитним договором, 10 квітня 2008 року між банком та ОСОБА_2 був укладений договір поруки.
20 жовтня 2008 року між банком та ОСОБА_1 була укладена додаткова угода до кредитного договору, якою його сторони збільшили процентну ставку за користування кредитними коштами з 12,50% річних до 16% річних.
Відповідно до наданого банком розрахунку, позичальник належним чином не виконував умови кредитного договору щодо повернення кредиту, у зв'язку із чим станом на 03 січня 2014 року у нього перед банком утворилась заборгованість, яка складається із: 15 221,57 доларів США - тіла кредиту та відсотків, 3 322 637,62 грн - пені; 17 057,46 грн - 3 % річних.
Звертаючись до суду із апеляційною скаргою відповідач вказує, що він не був належним чином повідомлений про розгляд справи у суді першої інстанції та зазначає, що про оскаржуване рішення йому стало відомо лише у жовтні 2019 року, після чого відповідачем була подана заява про перегляд заочного рішення від 05 червня 2014 року.
Однак, колегія суддів відхиляє такі доводи апеляційної скарги виходячи із наступного.
У п.1 ч.2 ст.129 Конституції Україниоднією із засад судочинства також проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
У ч.4 ст.10 ЦПК України і ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (далі - Конвенція) і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
За змістом п.1 ст.6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) виходить з того, що, реалізуючи п.1 ст.6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції").
Доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема для дотримання правил судової процедури і це не є порушенням права на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 12 липня 2007 року у справі "Станков проти Болгарії").
Європейський суд з прав людини наголошує, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X).
Якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (див. рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, пункт 41, від 3 квітня 2008 року).
Інститут заочного провадження відповідає положенням та спрямований на реалізацію Рекомендації N R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на вдосконалення судової системи. Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити доступ сторін до спрощених і більш оперативних форм судочинства та захистити їх від зловживань та затримок, зокрема, надавши суду повноваження здійснювати судочинство більш ефективно.
Інститут заочного провадження спрямований також на розвиток ст. 44 ЦПК про те, що особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до ч.ч.2, 4 ст.12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з п.6 ч.2 ст.43 ЦПК України учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
Із матеріалів справи убачається, що до відкриття провадження у цій справі Печерським районним судом міста Києва 04 березня 2014 року був направлений запит начальнику відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в м. Києві про надання інформації щодо місця реєстрації ОСОБА_1 , на який була надана відповідь, що ОСОБА_1 був знятий з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 та станом на 21 березня 2014 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
Також, матеріалами справи встановлено, що Печерський районний суд міста Києва направляв відповідачу неодноразово судові повідомлення та телефонограми про призначення справи до розгляду на обидві адреси, однак ОСОБА_1 у судові засідання не з'являвся.
14 травня 2014 року Печерським районним судом міста Києва було розміщено оголошення в газеті «Урядовий кур'єр» про виклик ОСОБА_1 в судове засідання призначене на 05 червня 2014 року та роз'яснено, що у разі неявки в судове засідання без поважних причин або не повідомлення суду про причини неявки, справу буде розглянуто за відсутності відповідача на підставі наявних в матеріалах справи доказів.
Згідно із чинною на час розгляду судом першої інстанції справи у 2014 році ч. 5 ст. 74 ЦПК України судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.
У разі ненадання особами, які беруть участь у справі, інформації щодо їх адреси, судова повістка надсилається: фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. У разі відсутності осіб, які беруть участь у справі, за такою адресою, вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином.
Відповідно до ч.9 ст. 74 ЦПК України відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення у пресі. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи. На ці випадки поширюється правило частини четвертої цієї статті.
Оскільки за зареєстрованим місцем проживання відповідач не отримував судові повідомлення, а інше місце перебування, місцезнаходження чи місце роботи суду не було відоме, тому судом першої інстанції було повідомлено відповідача відповідно до положень ч.9 ст. 74 ЦПК України шляхом оголошення у пресі..
Отже, відповідач в силу норми Закону вважається належним чином повідомлений про розгляд справи у суді першої інстанції, що підтверджується відповідними доказами.
У відповідності до ст. 68 Конституції Українинезнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Презумпція знання законодавства (лат. Ignorantia juris non excusat - незнання закону не вибачається) означає, що кожен вважається таким, що знає закони. З цього положення і випливає загальновідома формула: незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, яка і міститься в ч.2 ст.68 Конституції України. Презумпція знання законодавства поширюється тільки на закони та інші нормативно-правові акти, які доведені до відома населення у порядку встановленому законом. Згідно з ч.3 ст.57 Конституції Українизакони та інші нормативно - правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. І відповідно, не можуть застосовуватись. Тому основною умовою набрання нормативно-правовим актом законної сили, і, отже, обов'язку його знати є його офіційне оприлюднення, яке здійснюється шляхом опублікування у офіційних друкованих виданнях. Опублікування нормативно-правового акта є юридичною підставою презумпції знання законодавства. Суть цієї презумпції полягає в тому, що ніхто не може посилатись на незнання закону, якщо він був опублікований у встановленому законом порядку.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 28 вересня 2020 року у справі № 904/5145/19, встановивши, що позиція скаржника фактично зводиться до того, що лише власна недбалість, відсутність реальних дій щодо захисту свого права у встановлені законом строки та незнання закону призвели до наслідків, які згідно ст.68 Конституції України, принципам змагальності та диспозитивності є виключно особистою відповідальністю відповідача.
Провадження у цій справі було відкрите у березні 2014 року, а заочне рішення у цій справі було ухвалене у червні 2014 року. Предметом спору у цій справі було стягнення кредитної заборгованості з боржника та поручителя. Відповідач укладення кредитного договору визнає, доказів припинення кредитних зобов'язань шляхом погодження відповідних обставин із кредитором не надав, а відтак мав цікавитись станом виконання кредитних зобов'язань та зобов'язаний був повідомляти кредитора про зміну місця свого знаходження. Відповідачем не наведені у апеляційній скарзі доводи, які свідчать, що у відповідача не було підстав цікавитись станом виконання кредитних зобов'язань. Відповідачем також не спростовано у апеляційній скарзі доказів, які наявні у матеріалах справи про повідомлення його належним чином судом відповідно до чинного на час розгляду справи процесуального законодавства.
Відповідно до ч.7 ст. 81 ЦПК України, чинної на час апеляційного перегляду справи, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
У доводах апеляційної скарги представник відповідача зазначає, що суд першої інстанції під час вирішення спору повідомлення відповідачу направляв не за адресою його дійсного місця реєстрації, яким є: АДРЕСА_3 , а за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . На підтвердження обставини щодо дійсного місця проживання надав копію сторінки паспорта із місцем реєстрації в м. Ірпені.
Оскільки така інформація суперечила отриманій на запит суду першої інстанції у березні 2014 року відповіді від відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в м. Києві, 11 грудня 2020 року Київським апеляційним судом було направлено запит начальнику ГУ ДМС України в м. Києві про надання інформації щодо місця реєстрації (проживання) ОСОБА_1 , на який ГУ ДМС України в м. Києві листом від 01 лютого 2021 року вх. №10780 було надано відповідь із, якої убачається, що ОСОБА_1 лише з 23 жовтня 2018 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 .
Доказів, що відповідач ОСОБА_1 повідомляв кредитора про зміну місця проживання, до апеляційної скарги не додано.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що 30 травня 2013 року відповідачем було змінено місце проживання та реєстрації з адреси: АДРЕСА_1 на адресу: АДРЕСА_3 не відповідають дійсності.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо наявності істотних обставин як підстави для скасування заочного рішення, колегія апеляційного суду визнала їх безпідставними з урахуванням наступного.
Відповідно до вимог ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача щодо можливості подання заяви про пропуск строку позовної давності на стадії апеляційного провадження у цій справі виходячи із наступного.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Спеціальна позовна давність встановлена законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України.
Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова "лише" (аналог "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.
Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.
Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що ОСОБА_1 із заявою про сплив позовної давності і застосування наслідків її спливу у суді першої інстанції не звертався.
Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин і аналізуючи норми розділу V ЦК України "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони.
При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року №200/11343/14-ц висловлено висновок про те, що лише відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, має підстави для звернення про вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції.
Відповідачем подано клопотання про застосування строків позовної давності, в якій відповідач зазначає, що він не міг заявити про застосування позовної давності, оскільки не був належним чином повідомлений про розгляд справи у суді першої інстанції. При цьому, із матеріалів справи убачається та встановлено судом, що ОСОБА_1 був повідомленим належним чином шляхом направлення йому судових повісток, телеграм та шляхом оголошення в засобах масової інформації.
Колегія суддів не приймає також надану ОСОБА_1 апеляційному суду копію акта прийому-передачі транспортного засобу від 30 липня 2009 року та витяг з Єдиного державного реєстру Міністерства внутрішніх справ стосовно зареєстрованих транспортних засобів. Відповідні докази у матеріалах справи відсутні та є новими доказами, клопотання з приводу залучення яких до матеріалів справи не заявлено.
Статтею 367 ЦПК України, визначено межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Так, відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
ОСОБА_1 не надав апеляційному суду доказів неможливості подання вказаних доказів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, а відтак надані докази не можуть бути прийняті апеляційним судом відповідно до ч.3 ст.367 ЦПК України.
Крім того, акт від 30 липня 2009 року свідчить лише про передачу уповноваженому представникові банку (позивача) - заступнику начальника відділу оперативної робот з проблемними активами Сичову Ю.Є. транспортного засобу з метою реалізації банком даного ТЗ та закриття кредитних зобов'язань, однак не містить інформації щодо дати та суми реалізації указаного автомобіля, оскільки судом можуть бути враховані лише ті обставини, які існували на час винесення рішення.
Інших доводів щодо наявності підстав для перегляду оскаржуваного рішення апеляційна скарга не містить.
Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.
За таких обставин, висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи, рішення суду ухвалено на підставі наявних у справі доказів, є законним та обґрунтованим, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 червня 2014 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 05 лютого 2021 року.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба