вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"03" лютого 2021 р. Справа№ 910/7625/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Євсікова О.О.
суддів: Попікової О.В.
Мартюк А.І.
за участю:
секретаря судового засідання: Кульчицької І.А.,
представників сторін:
позивача: Ліпатов І.А.,
відповідача: Жулідова І.С.,
розглянувши апеляційну скаргу
Товариства з обмеженою відповідальністю "Макс-Парк"
на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2020
у справі № 910/7625/20 (суддя Босий В.П.)
за позовом Приватного акціонерного товариства "Промсистема"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Макс-Парк"
про стягнення 190.050,00 грн,
Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.09.2020 позов задоволено повністю: стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Макс-Парк" на користь Приватного акціонерного товариства "Промсистема" заборгованість у розмірі 190.050,00 грн та судовий збір у розмірі 2.850,75 грн.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що у матеріалах справи відсутні докази існування між сторонами будь-яких господарських правовідносин, на підставі яких у позивача існує обов'язок щодо перерахування відповідачу грошових коштів у загальному розмірі 190.050,00 грн, а тому відповідач набув грошові кошти без достатньої правової підстави, у розумінні статті 1212 Цивільного кодексу України, і, відповідно, зобов'язаний повернути позивачу безпідставно отримані кошти у сумі 190.050,00 грн.
Не погодившись із прийнятим судовим рішенням, ТОВ "Макс-Парк" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить рішення місцевого суду скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.10.2020 апеляційну скаргу передано колегії суддів у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Корсак В.А., Попікова О.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2020 поновлено ТОВ "Макс-Парк" пропущений строк на апеляційне оскарження; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Макс-Парк" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2020 у справі №910/7625/20; зупинено виконання рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2020 у справі № 910/7625/20; розгляд апеляційної скарги ухвалено здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання).
Від ТОВ "Макс-Парк" надійшло клопотання, у якому апелянт просить здійснювати розгляд справи № 910/7625/20 у судовому засіданні з викликом сторін.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2020 розгляд справи призначено на 11.01.2021.
Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.01.2021 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Попікова О.В., Мартюк А.І. (у зв'язку з відпусткою судді Корсака В.А.).
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.01.2021 прийнято апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Макс-Парк" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2020 у справі №910/7625/20 до провадження у визначеному складі суду.
У судовому засіданні 11.01.2021 суд протокольно ухвалив відкласти розгляд справи на 03.02.2021.
Вимоги та доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевий суд не надав належної оцінки тому, що:
- місцевий суд, застосувавши до спірних правовідносин положення ст. 1212, неправомірно з власної ініціативи змінив підстави заявленого позивачем позову та вийшов за межі позовних вимог, адже позивач у позові не посилався на положення цієї статті;
- між сторонами існує усна домовленість стосовно «придбання певного товару», яка є правочином у розумінні ч. 2 ст. 205 ЦК України.
У судовому засіданні 03.02.2021 представник відповідача надав усні пояснення у справі, відповів на запитання суду, просив задовольнити апеляційну скаргу.
Представник позивача надав усні пояснення у справі, відповів на запитання суду, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
Частинами 1, 4 ст. 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено місцевим судом та підтверджується матеріалами справи, позивач перерахував відповідачу 190.050,00 грн, що підтверджується платіжними дорученнями №29 від 15.02.2016 на суму 9.540,00 грн, №39 від 23.02.2016 на суму 36.960,00 грн, №50 від 16.03.2016 на суму 9.570,00 грн, №66 від 23.03.2016 на суму 30.000,00 грн, №84 від 01.04.2016 на суму 11.438,00 грн, №104 від 10.04.2016 на суму 30.000,00 грн, №113 від 23.04.2016 на суму 62.542,00 грн, у призначенні платежу яких зазначено: "оплата згідно договору №80 від 08.02.2016, в т.ч. ПДВ 20% = 1.590,00 грн".
17.03.2020 позивач звернувся до відповідача з листом №0317 від 17.03.2020, у якому просив повернути на його користь сплачені грошові кошти у розмірі 190.050,00 грн, у зв'язку з тим, що істотних умов договору №80 від 08.02.2016 між сторонами не досягнуто, а договір не був укладений.
Спір у справі виник у зв'язку із перерахуванням позивачем відповідачу грошових коштів без правової підстави, у зв'язку з чим позивач вказує на обов'язок відповідача повернути кошти у розмірі 190.050,00 грн.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України).
Так само, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За приписами статті 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Стаття 1212 Цивільного кодексу України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
За приписами частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Таким чином застосування статті 1212 Цивільного кодексу України має відбуватись за наявності певних умов та відповідних підстав, що мають бути встановлені судом під час розгляду справи на підставі належних та допустимих доказів у справі.
У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв'язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.10.2013 у справі № 6-88цс13, від 02.09.2014 у справі № 910/1620/13, від 14.10.2014 у справі №922/1136/13 та від 25.02.2015 у справі № 910/1913/14, від 02.02.2016 у справі №6-3090цс15 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2018 р. у справі № 904/5844/17.
Положення глави 83 застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Аналіз вказаної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України.
Договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень статей 1212, 1213 Цивільного кодексу України (правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові від 24.09.2016 у справі № 6-122цс14).
Позивач перерахував відповідачу грошові кошти у розмірі 190.050,00 грн згідно з платіжними дорученнями №29 від 15.02.2016 на суму 9.540,00 грн, №39 від 23.02.2016 на суму 36.960,00 грн, №50 від 16.03.2016 на суму 9.570,00 грн, №66 від 23.03.2016 на суму 30.000,00 грн, №84 від 01.04.2016 на суму 11.438,00 грн, №104 від 10.04.2016 на суму 30.000,00 грн, №113 від 23.04.2016 на суму 62.542,00 грн, із призначенням платежу: "оплата згідно договору №80 від 08.02.2016, в т.ч. ПДВ 20% = 1.590,00 грн".
Позивач стверджує, що він мав намір придбати у відповідача товар, за який і була перерахована вказана суму грошових коштів, у зв'язку з чим сторони планували укласти договір №80 від 08.02.2016, проте його істотних умов не було досягнуто і, як наслідок, договір не був укладений.
Відповідно до статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Згідно з положеннями статей 638, 639 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; договір може укладатися у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода (ч. 2 ст. 180 Господарського кодексу України).
Стаття 181 Господарського кодексу України визначає загальний порядок укладання господарських договорів, зокрема, у частині 1 цієї статті вказано, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками; допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження до виконання замовлення, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
За умовами статті 640 Цивільного кодексу України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Як унормовано приписами частини другої статті 42 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи зобов'язані, зокрема: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Згідно з приписами частини першої статті 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Як зазначив місцевий суд, у матеріалах справи відсутні, а відповідач не надав належних та допустимих доказів існування будь-яких договорів, укладених між позивачем і відповідачем, на виконання яких у позивача наявне зобов'язання з перерахування відповідачу 190.050,00 грн.
При цьому колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що між сторонами існує усна домовленість стосовно «придбання певного товару», яка є правочином у розумінні ч. 2 ст. 205 ЦК України з огляду на таке.
Частиною 2 ст. 205 ЦК України передбачено, що правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Однак, починаючи з 2016 року, коли Товариство з обмеженою відповідальністю "Макс-Парк" отримало від позивача кошти, воно не вчинило жодних дій, які засвідчували б його волю чи намір до настання відповідних правових наслідків, а саме: поставки товару.
У матеріалах справи відсутні будь-які докази поставки відповідачем позивачу будь-якого товару, чи конкретного наміру поставити такий товар, а стверджуючи про досягнення усної домовленості на поставку товару, відповідач навіть не визначає предмет такої домовленості, а вдається до загальної фрази - «певний товар».
Окремо колегія суддів відзначає, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 208 ЦК України правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.
З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що відповідач не надав суду належних та допустимих доказів існування будь-яких договорів, укладених між позивачем і відповідачем, на виконання яких у позивача наявне зобов'язання з перерахування відповідачу 190.050,00 грн.
Відповідно до абз. 2 п.п. 1.24 ст. 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" помилковий переказ - це рух певної суми коштів, внаслідок якого з вини банку або іншого суб'єкта переказу відбувається її списання з рахунку неналежного платника та/або зарахування на рахунок неналежного отримувача чи видача йому цієї суми у готівковій формі.
Згідно з абз. 2 п.п. 1.23 ст. 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" неналежним отримувачем є особа, якій без законних підстав зарахована сума переказу на її рахунок або видана їй у готівковій формі.
За умовами пункту 2.35 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою правління Національного банку України №22 від 21.01.2004, кошти, що помилково зараховані на рахунок неналежного отримувача, мають повертатися ним у строки, встановлені законодавством України, за порушення яких неналежний отримувач несе відповідальність згідно із законодавством України. У разі неповернення неналежним отримувачем за будь-яких причин коштів у зазначений строк повернення їх здійснюється в судовому порядку.
Враховуючи, що у матеріалах справи відсутні докази існування між сторонами будь-яких господарських правовідносин, на підставі яких у позивача існує обов'язок щодо перерахування відповідачу грошових коштів у загальному розмірі 190.050,00 грн, місцевий суд дійшов правильного висновку, що відповідач набув грошові кошти без достатньої правової підстави у розумінні статті 1212 Цивільного кодексу України, а відтак відповідач зобов'язаний повернути позивачу безпідставно отримані кошти у сумі 190.050,00 грн.
При цьому посилання апелянта на те, що місцевий суд, застосувавши до спірних правовідносин положення ст. 1212 ЦК України, неправомірно з власної ініціативи змінив підстави заявленого позивачем позову та вийшов за межі позовних вимог, адже позивач у позові не посилався на положення цієї статті, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15, посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 вказала, що повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, а тому суд згідно з принципом jura novit curia (суд знає закони) під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19)).
Відтак позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
З огляду на вказані обставини, ґрунтуючись на матеріалах справи, колегія суддів вважає, що рішення місцевого суду прийняте з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для вирішення спору, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень, викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржник не надав суду апеляційної інстанції.
Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Беручи до уваги наведене, всі інші аргументи учасників судового процесу колегія судів з урахуванням п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України відхиляє як такі, що не стосуються предмета спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику.
У справі, що розглядається, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.
Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи зазначене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що судове рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.
Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.
Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275 - 277, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Макс-Парк" на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2020 у справі №910/7625/20 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2020 у справі №910/7625/20 залишити без змін.
3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2020 у справі №910/7625/20.
4. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/7625/20.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст.ст. 287 - 289 ГПК України.
Повний текст постанови складений 04.02.2020.
Головуючий суддя О.О. Євсіков
Судді О.В. Попікова
А.І. Мартюк