П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
04 лютого 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/7678/20
Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Стас Л.В.,
суддів: Шеметенко Л.П., Турецької І.О.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України у м. Одесі, про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії, -
У серпні 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області (далі - ТУ ДСА України в Одеській області, відповідач/скаржник), третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України у м. Одесі (далі - ГУ ДКС України у м.Одесі), у якому просив:
- визнати протиправними дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по день прийняття рішення по справі із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування, згідно ч.3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», внесеними Законом України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року;
- зобов'язати відповідача нарахувати та сплатити невиплачену суддівську винагороду позивачу, виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що встановлений з 01 січня 2020 року, а саме: посадовий оклад 78 825 грн., доплата за вислугу років в розмірі 40% від посадового окладу за період з 18 квітня 2020 року по день прийняття судом рішення з урахуванням виплачених за цей період сум.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що ТУ ДСА України в Одеській області, діючи всупереч статей 19 та 130 Конституції України, порушило приписи діючого законодавства України та виплатило суддівську винагороду у сумі 47230 грн., що не відповідає розміру суддівської винагороди, передбаченому Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII).
Такі дії суб'єкта владних повноважень, на думку позивача, порушують його право на отримання суддівської винагороди у розмірі визначеному спеціальним Законом №1402-VIII, згідно якого визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 - задоволено частково.
Визнано протиправними дії ТУ ДСА України в Одеській області щодо нарахування та виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування сумою 47320 грн., згідно ч.3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року.
Зобов'язано ТУ ДСА України в Одеській області нарахувати та виплатити недонараховану суддівську винагороду судді Шкорупеєву Д.А. у відповідності до ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в періоді з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням ТУ ДСА України в Одеській області звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій зазначено, що рішення винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим скаржник просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
В обґрунтування апеляційної скарги скаржник зазначив, що суд першої інстанції не врахував при винесенні оскаржуваного рішення від 27 жовтня 2020 року те, що, відповідно до частин 1 та 3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ), нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників, суддівська винагорода суддів обмежувались максимальним розміром 47230 грн. на місяць.
Це питання було предметом розгляду Ради суддів України під час засідання, що відбулося 24 квітня 2020 року, за результатами якого прийнято відповідне рішення від 24 квітня 2020 року №22.
Тому, на думку апелянта, з 18 квітня 2020 року відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ ).
Разом з тим, скаржник наголосив на тому, що ТУ ДСА України в Одеській області є неналежним відповідачем по справі, оскільки є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня та не має правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету.
Позивач, ОСОБА_1 не скористався свої процесуальним правом подання відзиву на апеляційну скаргу.
У зв'язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), справа, відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, розглянута в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких мотивів.
Судом встановлено, що указом Президента України від 17 червня 2008 року ОСОБА_1 призначений на посаду судді Суворовського районного суду м. Одеса, що підтверджується посвідченням №МЗ-11946.
За період 01 січня 2020 - 31 липня 2020 року позивачу належала до нарахування за фактично відпрацьовані робочі дні суддівська винагорода в розмірі: 78825 (оклад 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб), 40 % від посадового окладу - доплата за вислугу років, що складало: в січні 2020 року 82888 грн.; в лютому - 114769 грн., в березні - 110355 грн.
Однак суддівська винагорода з 18 квітня 2020 року нараховувалась з урахуванням обмеження відповідно до ст.29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Не погодившись з такими діями відповідача, позивач звернувся за судовим захистом із даним позовом.
Вирішуючи справу суд першої інстанції виходив з того, що в силу приписів ч.3 ст.7 КАС України, до спірних правовідносин суд застосовує ч.2 ст.130 Конституції України, а тому розмір суддівської винагороди належить визначати відповідно до ст.135 Закону №1402-VIII без застосування будь-яких обмежень, що не передбачені вказаним Законом, та не застосовує до спірних правовідносин ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
В той же час, з огляду на те, що рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення, зокрема, частин 1, 3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-IX, зі змінами, і ці положення втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що протиправні дії відповідача обмежуються датою 28 серпня 2020 року, а тому позов щодо нарахування та виплати недонарахованої суддівської винагороди позивачу слід задовольнити за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, а не по день винесення даного рішення.
Суд не погодився з доводами відповідача, що він є неналежним відповідачем та з цього приводу прийняв ухвалу від 24 вересня 2020 року про відмову в залученні до справи Державної судової адміністрації України в якості співвідповідача. Такого висновку суд першої інстанції дійшов враховуючи, що предметом даного спору є нарахування та виплата суддівської винагороди, а не її стягнення за рахунок бюджетної програми КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів».
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла такого висновку.
За приписами ч.2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Частиною 1 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини 2 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з пунктом 2 частини 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Частиною 4 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:
1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб;
2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб;
3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Відповідно до частини 5 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Частиною 9 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року №553-IX, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Виходячи з аналізу зазначених правових норм, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Так, статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі №4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських суддів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеціанська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року №969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч.1 ст.124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу» через інші законодавчі акти.
За таких обставин, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів», при цьому застосування статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прямо суперечить статті 130 Конституції України.
Відповідно до частини 1-4 статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Враховуючи те, що ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в частині суддівської винагороди не відповідає Конституції України та нормам міжнародного права, суд першої інстанції вірно застосував до спірних правовідносин норми Конституції України як норми прямої дії.
Законом України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» як і будь-якими іншими нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені:
- ч.2 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами);
- ст.130 Конституції України (визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій).
Норми права, які містяться у перелічених статтях є зрозумілими та доступними для зацікавлених осіб, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні, а також є спеціальними та мають найвищу юридичну силу і тому мають виконуватися.
Відтак, неможливо розглядати положення Закону України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як такі, що відповідають принципам якості та правової визначеності закону, в сенсі застосування до правовідносин визначення розміру суддівської винагороди позивача.
Таким чином, вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов'язком відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід'ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України.
Право позивача на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов'язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету.
Враховуючи викладене, доводи апелянта, що з 18 квітня 2020 року відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», колегія суддів не приймає до уваги як безпідставні та необґрунтовані.
Крім того, рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
- частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-ІХ зі змінами;
- абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.
Отже, положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-ІХ зі змінами, Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, визнані неконституційними.
Доводи апелянта, що він не має правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету, не звільняє його від обов'язку дотримуватись вимог статті 130 Конституції України, яка має вищу юридичну силу, а тому розмір суддівської винагороди належить визначати відповідно до вимог статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» без застосування будь-яких обмежень, що не передбачені таким Законом.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях неодноразово констатував, що органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Окрім того, відповідно до рішень ЄСПЛ «Кечко проти України» (заява № 63134/00, пункти 23, 26) та «Ромашов проти України» (заява № 67534/01, пункт 43), реалізація особою права, яке пов'язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є безпідставними.
Зокрема, у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) ЄСПЛ зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплати з державного бюджету, однак свідома відмова від цих виплат не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 вказаного рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань.
У рішеннях ЄСПЛ у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (заява № 70297/01) та у справі «Бакалов проти України» (заява № 14201/02) також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (пункти 48 та 40 цих рішень відповідно).
Колегія суддів також критично оцінює доводи апелянта, що він не є належним відповідачем по справі, оскільки, як правильно вказав суд першої інстанції, предметом даного спору є нарахування та виплата суддівської винагороди, а не її стягнення за рахунок бюджетної програми КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів».
У межах даної справи розрахунок та виплата суддівської винагороди позивача відноситься до компетенції ТУ ДСА України в Одеській області.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (дата ухвалення Конституційним Судом України рішення №10-р/2020) суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено з порушенням положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і таке порушене право позивача підлягає поновленню.
Статтею 316 КАС України встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Розподіл судових витрат згідно вимогст.139 КАС України не передбачено.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 316, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України у м. Одесі, про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню у касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає.
Повний текст судового рішення складений 04.02.2021 року.
Головуючий суддя Стас Л.В.
Судді Шеметенко Л.П. Турецька І.О.