м. Вінниця
03 лютого 2021 р. Справа № 120/6766/20-а
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,-
До Вінницького окружного адміністративного суду звернулись ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з адміністративним позовом до головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивачі зазначають, що наказом головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-14153/15-20-СГ від 22.09.2020 року їм протиправно відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність. Відмову мотивовано тим, що зазначена на графічних матеріалах земельна ділянка з масиву площею 45 га перебуває у постійному користуванні третьої особи.
Не погоджуючись з позовними вимогами у відзиві головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області зазначило, що оскаржуваний наказ про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою є правомірним, у зв'язку із тим, що місце розташування об'єкта (земельних ділянок) згідно з клопотаннями позивачів не відповідає вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку, оскільки зазначена на графічних матеріалах земельна ділянка з масиву площею 45 га перебуває у постійному користування ОСОБА_5 відповідно до державного акту на право постійного користування землею серія ВН, зареєстрованого за № 37 від 01.04.1999 року.
Разом з тим зауважує, що частиною п'ятою статті 116 Земельного кодексу України визначено, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Таким чином, відповідач зазначає, що надання дозволу на розроблення документації та подальша передача у власність земельної ділянки можлива лише після припинення права власності чи користування ним. Це, зокрема, підтверджується правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 19.06.2018 у справі № 816/1920/17-а, в якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки спірна земельна ділянка входить до земельного масиву, що перебуває у постійному користуванні іншої особи на підставі державного акта на право постійного користування землею, суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку про те, що за таких умов затвердження проекту землеустрою щодо надання земельної ділянки у власність іншій особі з подальшим наданням цієї ділянки у власність суперечить положенням частини п'ятої статті 116 Земельного кодексу України, що є підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою.
Відтак відповідач вважає надану позивачам відмову правомірною і такою, що узгоджується з вимогами закону та судовою практикою.
Крім того, відповідач вважає, що суд не повинен втручатися у дискрецію суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки рішення, дії чи бездіяльності такого суб'єкта на відповідність критеріям, закріпленим нормами КАС України. Тому, на думку відповідача, суд вправі зобов'язати відповідача до виконання обов'язків, покладених на нього законом і підзаконними актами, але не може вказувати йому, яке конкретно рішення (дії) необхідно прийняти (вчинити).
Позивачами надано відповідь на відзив, у якій останні не погоджуються з доводами відповідача, викладеними у відзиві на позовну заяву, та просять суд не брати їх до уваги при вирішенні справи. Так, позивачі зазначають, що посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 у справі № 816/1920/17 є недоречним з огляду на те, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ще не означає позитивного рішення про надання її у власність. До того ж вищевказане рішення Верховного Суду стосувалося затвердження проекту землеустрою, тобто не стосується предмета спору у цій справі.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд встановив, що позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до відповідача зі спільним клопотанням про надання кожному з них дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Уланівської сільської ради, села Тараски Хмільницького району Вінницької області за межами населеного пункту.
Наказом від 22.09.2020 за № 2-14153/15-20-СГ відповідач відмовив позивачам у наданні дозволів на підставі ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України, у зв'язку з невідповідністю місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку, оскільки зазначена на графічних матеріалах земельна ділянка з масиву площею 45 га перебуває в постійному користування ОСОБА_5 відповідно до державного акту на право постійного користування землею серія ВН, зареєстрованого за № 37 від 01.04.1999 року, тоді як відповідно до ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України передача такої земельної ділянки у власність можлива лише після припинення права користування в порядку, визначеному законом.
Позивачі не погоджуються з законністю вказаного рішення відповідача, а тому звернулися до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Законами України "Про Державний земельний кадастр", "Про землеустрій" тощо.
Так, стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно із ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Конкретні категорії земель визначені у частині першій статті 19 ЗК України, до яких зокрема належать землі сільськогосподарського призначення.
В силу положень п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Отже, законом передбачено право громадян України на безоплатне набуття у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності сільськогосподарського призначення.
Порядок набуття відповідного права визначається главою 19 Розділу IV Земельного кодексу України.
Так, статтею 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Як встановлено з матеріалів справи, позивачі вирішили скористатися своїм законним правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та з цією метою звернулися до головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області зі спільним клопотанням про надання кожному з ним дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,00 га із масиву земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Уланівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області площею 45 га, що перебуває у законному користуванні одного з заявників, а саме ОСОБА_5 .
Відповідно до ч. 4 ст. 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Під час розгляду справи відповідач не заперечив, що саме до його повноважень належить розгляд питання про надання чи відмову у наданні позивачам вищевказаного дозволу. Відтак цю обставину суд вважає безспірною.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України. Зокрема, частиною шостою цієї статті визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК України орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Судом встановлено, що підставою для відмови у наданні позивачам дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки стало посилання відповідача на те, що зазначена на графічних матеріалах земельна ділянка перебуває в постійному користування ОСОБА_5 (одного із заявників, який звертався із колективним клопотанням) відповідно до державного акту на право постійного користування землею серія ВН, зареєстрованого за № 37 від 01.04.1999. При цьому відповідач зіслався на ч. 5 ст. 116 ЗК України, вважаючи, що надання позивачам дозволу буде суперечити відповідним положенням закону.
Оцінюючи наведені підстави для прийняття оскаржуваного рішення, суд зазначає, що в силу вимог ч. 5 ст. 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Таким чином, безоплатна приватизація земельних ділянок, які вже перебувають у законному користуванні інших осіб допускається, але тільки в разі припинення відповідного речового права у визначеному законом порядку.
Разом з тим суд зауважує, що зазначені вище положення стосуються саме передачі у власність земельної ділянки, тоді як надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є лише початковим етапом в процедурі безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок державної чи комунальної власності, на якому не вирішується питання про передачу бажаної земельної ділянки у власність.
Відтак, на думку суду, положення ч. 5 ст. 116 ЗК України не є застосовними при вирішенні уповноваженим органом державної влади або місцевого самоврядування питання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, та не можуть бути самостійною підставою для відмови у наданні такого дозволу.
Суд наголошує на тому, що вичерпний перелік випадків, за наявності яких може бути відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність визначено частиною сьомою статті 118 ЗК України.
Такими підставами може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Суд враховує, що спірне рішення відповідач обґрунтував тим, що бажані для позивачів земельні ділянки перебувають у постійному користуванні іншої особи, а саме одного із заявників, який звертався із колективним клопотанням. Цей факт є безспірним та підтверджується державним актом на право постійного користування землею серії ВН від 01.04.1999 року.
Згідно з вказаним актом ОСОБА_5 на підставі рішення 5 сесії 23 скликання Хмільницької районної Ради народних депутатів Хмільницького району Вінницької області від 05.03.1999 року у постійне користування надана земельна ділянка площею 45 га на території Уланівської сільської ради, у межах згідно з планом. Землю надано для ведення селянського (фермерського) господарства.
Втім, як встановлено судом, до клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою позивачі додали нотаріально засвідчену заяву землекористувача ОСОБА_5 від 04.06.2020 року на виділення із належної йому земельної ділянки площею 45 га, розташованої на території Уланівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області, земельної ділянки площею 18 га з цільовим призначенням "для ведення особистого селянського господарства", з подальшим її вилученням позивачам у власність. Таку заяву посвідчено приватним нотаріусом Вінницького районного нотаріального округу Надольською Т.П. 04.06.2020 року та зареєстровано в реєстрі за № 583.
Отже, позивачі виконали вимоги ч. 6 ст. 118 ЗК України та надали відповідачу належним чином оформлене погодження законного землекористувача, враховуючи що клопотання подається стосовно землі державної власності, яка перебуває у користуванні інших осіб.
При цьому суд зауважує, що чинним законодавством не встановлено заборони щодо передачі у власність громадянам тих земельних ділянок, які перебувають в користуванні третіх осіб. Більше того, положення ч. 5 ст. 116 ЗК України в сукупності з положеннями ч. 6 ст. 118 ЗК України вказують на те, що приватизація можлива, але з дотриманням певних вимог. Однією з них є отримання згоди землекористувача на вилучення земельної ділянки як обов'язкової умови для надання дозволу на розроблення проекту землеустрою. Водночас надання такого дозволу свідчить лише про те, що заявник може отримати таку земельну ділянку у власність в майбутньому, якщо буде дотримано всіх інших визначених законом процедур.
Відтак, оскільки землекористувач ОСОБА_5 погодив вилучення земельної ділянки, що перебуває у його користуванні, і така згода надавалася позивачами разом з клопотанням, суд доходить висновку, що відповідач незаконно відмовив у наданні позивачам дозволів на розроблення проекту землеустрою, з посиланням на те, що земельна ділянка перебуває в постійному користування іншої особи.
Крім того, системний аналіз положень статтей 116, 118, 121, 122, 141 ЗК України свідчить про те, що безоплатна приватизація земельних ділянок, що вже перебувають у законному користуванні інших осіб, можлива лише після припинення права користування такими земельними ділянками в порядку, визначеному законом. Водночас підстави припинення зазначеного права врегульовано главою 22 Земельного кодексу України, які поділяються на добровільні та примусові. Так, статтею 141 ЗК України передбачено, що вилучення земельної ділянки є однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою. Це кореспондується з положеннями частини шостої статті 118 ЗК України, якою визначено обов'язок заявника додати до клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою земельної ділянки погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб). Тобто зазначене погодження є необхідним у випадку, якщо безоплатна приватизація стосується тих земельних ділянок державної чи комунальної власності, що перебувають у користуванні інших громадян або юридичних осіб і їх право користування не припинено у визначеному законом порядку.
З огляду на викладене і враховуючи надання позивачами разом з клопотанням нотаріальної згоди законного користувача земельної ділянки на вилучення її частини з метою надання у власність позивачам, суд доходить висновку, що наказ головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 22.09.2020 року № 2-14153/15-20-СГ є протиправним і підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині - задоволенню.
Також суд критично оцінює посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду, наведену у постанові від 19.06.2018 року у справі № 816/1920/17.
По-перше, предмет спору у зазначеній справі та справі, що розглядається, є відмінними. Так, у справі № 816/1920/17 Верховний Суд надавав оцінку відмові у затвердженні проекту щодо відведення земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) земель сільськогосподарського призначення державної власності для передачі у власність та дійшов висновку, що отримати безоплатно у власність земельну ділянку має лише той член фермерського господарства, якому раніше відповідна земельна ділянка була надана у користування, що виключає можливість вилучення земельної ділянки із земель фермерського господарства для її подальшої передачі у власність іншому члену такого господарства. Водночас у цій справі спір між сторонами виник у зв'язку з відмовою відповідача у наданні позивачам дозволу на розроблення проекту землеустрою, до того ж бажана для позивачів земельна ділянка не є землею фермерського господарства (щонайменше, суду не надано жодних доказів, які б на це вказували).
По-друге, обставини № 816/1920/17 свідчать про відсутність оформленої належним чином (нотаріально) згоди землекористувача на вилучення у нього земельної ділянки з метою її подальшої передачі у власність позивачу.
По-третє, правова позиція, викладена у справі № 816/1920/17, на сьогодні не може вважатися актуальною, адже 01.10.2020 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду прийняв постанову у справі № 120/4116/19-а (К/9901/18252/20), якою підтвердив право члена фермерського господарства отримати безоплатно у власність частину земельної ділянки, що перебуває у користуванні фермерського господарства, тобто допустив можливість вилучення земельної ділянки, що вже перебуває у користуванні, іншої особи, в порядку безоплатної приватизації.
Позивачі просять суд захистити їх порушені права та інтереси шляхом зобов'язання відповідача надати їм дозволи на розроблення проектів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок площею по 2,00 га кожному із земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Уланівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області.
Оцінюючи позовні вимоги в цій частині, суд зазначає таке.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення (постанова Вищого адміністративного суду України від 16.06.2015 у справі № К/800/6863/15, від 29.11.2016 № К/800/17306/16, № К/800/17393/16 від 29.09.2016, № К/800/13317/15 та від 17.12.2015 № К/800/32134/15).
Втім, повноваження суб'єктів владних повноважень не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку (постанова Вищого адміністративного суду України від 17.12.2015 у справі № К/31204/15).
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 11.09.2019 в справі № 819/570/18.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Кодексом адміністративного судочинства України також визначено, що у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії (ч. 2 ст. 245 КАС України). В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач.
Згідно з ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Відповідно до пункту 1 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29.09.2016 № 333, Головне управління Держгеокадастру в області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.
Підпунктом 13 пункту 4 вказаного Положення передбачено, що Головне управління відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством.
Отже, головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області має виключні повноваження щодо вирішення питання про надання або відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності.
Наведеними положеннями чинного законодавства чітко визначені як підстави, порядок, строки, процедура надання відповідачем дозволу зацікавленим громадянам на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, так і порядок, строки, відповідна процедура та підстави для відмови у наданні такого дозволу.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Відтак суд вважає, що оскільки відповідач відмовив позивачам у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність кожному окремо земельних ділянок площею по 2,00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Уланівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області, з дотриманням процедури розгляду в межах чинного законодавства (в межах своїх повноважень), однак відмовив з незаконних підстав, які не підтверджуються матеріалами справи та встановленими судом обставинами, а суд дійшов висновку, що наказ відповідача є протиправним, у суб'єкта владних повноважень залишається лише один варіант дій та прийняття рішення, а саме надання позивачам дозволів на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки.
У протилежному випадку неможливо виключити ймовірність повторної відмови з боку суб'єкта владних повноважень та необхідність подальших звернень особи до суду за судовим захистом.
Правильність зазначеного висновку підтверджуються практикою Верховного Суду, зокрема постановами від 20.05.2020 у справі № 819/654/17, від 17.09.2020 у справі № 816/1147/16, від 29.09.2020 у справі № 814/2221/17.
Враховуючи наведене суд приходить до переконання, що позивачі обрали належний спосіб захисту своїх порушених прав і за результатами розгляду цієї справи відповідача необхідно зобов'язати надати кожному позивачу окремо дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Уланівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області.
Водночас суд зазначає, що отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність. Аналогічна правова позиція відображена у постановах Верховного Суду України від 13.12.2016 в справі № 815/5987/14 та Верховного Суду від 27.02.2018 в справі № 545/808/17 та від 19.06.2018 в справі № 806/2982/17.
При вирішенні справи суд також враховує практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Так, у справі "Рисовський проти України" Суд зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.comS.r.l. проти Молдови", заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року).
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії", п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Натомість у спорі між сторонами судом встановлено недотримання відповідачем принципу "належного урядування" в розумінні практики Європейського суду з прав людини. Так, відповідач довільно трактує визначені законом підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою та відмовив позивачам у наданні такого дозволу з непередбачених законом підстав.
Частиною першою статті 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши доводи учасників справи, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачами, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити повністю.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, що згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент.номер НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , ідент.номер НОМЕР_2 ), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , ідент.номер НОМЕР_3 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 , ідент.номер НОМЕР_4 ) до головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м. Вінниця, ЄДРПОУ 39767547) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 22.09.2020 року № 2-14153/15-20-СГ "Про відмову у наданні дозволу на розробку документації", яким ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею по 2 га кожному із земель державної власності сільськогосподарського призначення, для ведення особистого селянського господарства, на території Уланівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області.
Зобов'язати головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, для ведення особистого селянського господарства, на території Уланівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області.
Зобов'язати головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, для ведення особистого селянського господарства, на території Уланівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області.
Зобов'язати головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_3 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, для ведення особистого селянського господарства, на території Уланівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області.
Зобов'язати головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_4 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, для ведення особистого селянського господарства, на території Уланівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент.номер НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 840,80 грн за рахунок бюджетних асигнувань головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м. Вінниця, ЄДРПОУ 39767547).
Стягнути на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , ідент.номер НОМЕР_2 ) судовий збір в розмірі 840,80 грн за рахунок бюджетних асигнувань головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м. Вінниця, ЄДРПОУ 39767547).
Стягнути на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , ідент.номер НОМЕР_3 ), судовий збір в розмірі 840,80 грн за рахунок бюджетних асигнувань головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м. Вінниця, ЄДРПОУ 39767547).
Стягнути на користь ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 , ідент.номер НОМЕР_4 ) судовий збір в розмірі 840,80 грн за рахунок бюджетних асигнувань головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м. Вінниця, ЄДРПОУ 39767547).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович