Постанова
Іменем України
27 січня 2021 року
м. Київ
справа № 755/23063/14-ц
провадження № 61-13757св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» на постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року в складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року в складі колегії суддів:
Семенюк Т. А., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України»; банк) звернулося із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Свої позовні вимоги банк обґрунтовував тим, що 25 грудня 2007 року між ним та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 27107С132 зі змінами, внесеними до нього договором про внесення змін від 12 лютого 2009 року № 27107С132-1 і договором про внесення змін від 13 листопада 2009 року № 27107С132-2, відповідно до умов якого позичальнику надано кредит у сумі 174 000,00 євро, з кінцевою датою повернення
до 15 грудня 2029 року для оплати придбання нерухомого майна, а саме: двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , зі сплатою відсотків у розмірі: (12m)+7,19 %, але не менше 11,75 % річних.
Позичальник належним чином не виконував зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку з чим рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2010 року у справі № 2-4073/10 з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» стягнуто заборгованість за кредитним договором від 25 грудня
2007 року № 27107С132 у розмірі 1 871 876,77 грн, з яких: заборгованість за тілом кредиту - 1 719 415,83 грн, заборгованість за відсотками - 136 613,68 грн, пеня - 15 847,26 грн.
Позичальник заборгованість за кредитним договором не погасив, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2010 року не виконав, у зв'язку чим розмір заборгованості станом на 15 серпня 2014 року становить
100 053,94 євро та 658 410,62 грн, з яких:
заборгованість за відсотками за користування кредитом - 82 281,66 євро;
3 % річних від простроченої суми боргу за кредитом - 15 014,47 євро;
3 % річних від простроченої суми боргу за відсотками за користування
кредитом - 2 757,81 євро;
пеня за порушення строків повернення кредиту - 438 758,16 грн;
пеня за порушення строків сплати відсотків за користування кредитом - 219 652,46 грн, яку банк з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідача.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 12 грудня 2014 року позов ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Державний експертно-імпортний банк України» заборгованість за кредитним договором від 25 грудня 2007 року № 27107С132 у розмірі 100 053,94 євро та 658 410,62 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статей 526, 530 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання повинно виконуватися належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору, а тому, установивши, що основне зобов'язання за кредитним договором не виконано, суд стягнув заборгованість з позичальника, погодившись із розрахунком банку.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 24 квітня 2019 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 грудня 2014 року залишено без задоволення.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задоволено. Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 грудня 2014 року скасовано, прийнято нове рішення про часткове задоволення позову ПАТ «Державний експертно-імпортний банк України». Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Державний експертно-імпортний банк України» 150 366,45 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог ПАТ «Державний експертно-імпортний банк України» відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд зазначив, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2010 року у справі № 2-4073/10, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 25 січня 2011 року, з відповідача стягнуто заборгованість у розмірі 1 719 415,83 грн, відсотки за користування кредитом у сумі 136 613,68 грн, пеню у розмірі 15 847,26 грн. Банк, звернувшись до суду із позовом у справі № 2-4073/10, використав своє право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту за порушення умов договору, що залишилася несплаченою, а також сплати відсотків і пені відповідно до статті 1050 ЦК України, а тому позивач не вправі вимагати сплати відсотків та пені на підставі умов договору, оскільки його строк змінився достроковим стягненням. Разом з тим позовна вимога про стягнення
3 % річних від простроченої суми боргу за кредитом, яка стягнута рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2010 року, нарахованих з 16 вересня 2011 року до 15 серпня 2014 року, підлягає задоволенню на підставі частини другої статті 625 ЦК України, оскільки зазначене рішення суду було виконане лише у 2016 році. Ураховуючи, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2010 року з відповідача на користь позивача стягнуто заборгованість у розмірі 1 719 415,83 грн, 3 % річних від зазначеної суми за період з 16 вересня 2011 року до 15 серпня 2014 року становить 150 366,45 грн.
27 червня 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся до апеляційного суду з заявою, у якій просив стягнути з позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн.
Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про відшкодування понесених судових витрат задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Державний експертно-імпортний банк України» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у сумі
14 400,00 грн.
Додаткова постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що на підтвердження заявлених вимог до заяви про відшкодування понесених судових витрат представник відповідача надав копію договору № 18009 про надання правової (правничої) допомоги, акт № 1 прийому-передачі наданих правових послуг та оригінал квитанції. Відповідно до наданих документів відповідачем понесено витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн. Зважаючи, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, витрати на правничу допомогу підлягають відшкодуванню пропорційно до задоволених вимог, а саме у розмірі 14 400,00 грн.
Аргументи учасників справи
У липні 2019 року ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» подало касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржену постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції, та касаційну скаргу на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року, у якій просить скасувати оскаржену додаткову постанову та відмовити у задоволенні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права.
ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» посилається на те, що апеляційний суд неправильно вирішив спір у частині позовних вимог про стягнення 3 % річних. Зокрема, визначення 3 % річних у гривні в еквіваленті станом 27 серпня 2010 року від суми 1 719 415,83 грн є необґрунтованим, оскільки у справі № 2-4073/10 банк просив стягнути заборгованість за кредитом у розмірі 171 688,00 євро. При обчисленні 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 3 73/2054/16-ц). У пункті 2.4.2 кредитного договору сторони передбачили відповідальність за порушення строків виконання зобов'язання у вигляді пені, а тому у суду наявні підстави для стягнення пені за прострочення сплати кредиту у розмірі 438 758,16 грн та пені за прострочення сплати відсотків у розмірі 136 613,68 грн за період із 16 вересня 2013 року до 15 серпня
2014 року. Крім того, необґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про відмову у стягненні відсотків, нарахованих після дострокового стягнення кредиту, з огляду на пункт 2.5.3 кредитного договору, згідно з яким у разі дострокового погашення кредиту проценти нараховуються до дати дострокового погашення та сплачуються разом з погашенням основного боргу за кредитом.
При розгляді заяви про стягнення витрат на правничу допомогу апеляційний суд не врахував, що відповідач не надав жодних доказів: 1) на обґрунтування поважних причин неможливості подання доказів, які підтверджують розмір понесених ним судових витрат, до закінчення судових дебатів, 2) детального опису робіт, виконаних адвокатом, та здійснених витрат, необхідних для надання правничої допомоги; 3) на підтвердження розумності таких витрат. Апеляційний суд не надав належної оцінки аргументам клопотання банк про зменшення розміру судових витрат, понесених відповідачем.
У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 , поданий його представником ОСОБА_2 , у якому він просить касаційну скаргу ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» на постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року залишити без задоволення.
Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» на постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року; клопотання ПАТ «Державний експортно - імпортний банк України» про зупинення виконання судового рішення задоволено; зупинено виконання додаткової постанови Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційних скаргах, з таких мотивів.
Суди встановили, що 25 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 27107С132 (зі змінами, внесеними до нього договором про внесення змін від 12 лютого 2009 року № 27107С132-1, договором про внесення змін від 13 листопада 2009 року № 27107С132-2), відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у сумі 174 000,00 євро, з кінцевою датою погашення 15 грудня 2029 року для оплати придбання нерухомого майна, а саме: двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , а позичальник зобов'язався: повністю повернути кредит до 15 грудня 2029 року, погасити кредит у валюті кредиту у строки та у сумах, визначених графіком погашення кредиту за договором (пункти 2.1.1, 2.4.1 кредитного договору); щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом у валюті кредиту в розмірі річної процентної ставки, яка визначається наступним чином: Euribor (12т) + /19 %, але не менше 11,75 % річних (пункти 2.2.1, 2.5.1 кредитного договору); сплачувати у випадках та у розмірах, передбачених кредитним договором, штрафні санкції, а саме пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожен день прострочення погашення кредиту, процентів та інших платежів за договором (пункти 2.4.2, 5.2 кредитного договору).
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2010 року у справі № 2-4073/10, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від
25 січня 2011 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» заборгованість за кредитним договором від 25 грудня
2007 року № 27107С132 у розмірі 1 719 415,83 грн, проценти за користування кредитом в сумі 136 613,68 грн, пеню у розмірі 15 847,26 грн.
Відповідно до наданого банком розрахунку розмір заборгованості за кредитним договором станом на 15 серпня 2014 року становить 100 053,94 євро та 658 410,62 грн, з яких: відсотки за користування кредитом, нараховані за період з 01 серпня 2010 року до 15 серпня 2014 року - 82 281,66 євро; 3 % річних від простроченої суми боргу за кредитом, нараховані за період із 16 вересня 2011 року до 15 серпня 2014 року -
15 014,47 євро; 3 % річних від простроченої суми боргу за відсотками за користування кредитом, нараховані за період із 16 вересня 2011 року до 15 серпня 2014 року - 2 757,81 євро; пеня за порушення строків погашення кредиту, нарахована за період із
16 вересня 2013 року по 15 серпня 2014 року - 438 758,16 грн; пеня за порушення строків сплати процентів за користування кредитом, нарахована з 16 вересня 2013 року по 15 серпня 2014 року - 219 652,46 грн.
Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов'язання та початок перебігу позовної давності.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (14-10цс18) зроблено висновок, що «після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі
№ 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що «у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов'язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов'язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов'язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов'язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання покладається обов'язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність».
У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що банк, звернувшись до суду з позовом, використав право вимагати дострокове повернення усієї суми кредиту за порушення умов договору, що залишилася несплаченою, а також сплати відсотків та пені, відповідно до статті 1050 ЦК України, що підтверджується рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 листопада 2010 року. У рішенні Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2010 року у справі № 2-4073/10 встановлено, що: позивачем на адресу відповідача направлялися вимоги про усунення порушення
від 28 січня 2010 року та від 01 вересня 2010 року з пропозицією протягом 30 днів здійснити погашення заборгованості. Вимогу від 01 вересня 2010 року відповідач отримав особисто 03 вересня 2010 року про, що свідчить відмітка на зворотному боці вимоги. Сума несплачених відсотків та пені у справі № 2-4073/10 банком обчислена станом на 27 серпня 2010 року.
Таким чином, право позивача нараховувати передбачені договором проценти та пеню за кредитом припинилося після пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, що підтверджується рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2010 року у справі № 2-4073/10.
У зв'язку з наведеним апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення відсотків за користування кредитом, пені за порушення строків погашення кредиту та пені за порушення строків сплати відсотків за користування кредитом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі
№ 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) зроблено висновок, що «у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі
№ 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) вказано, що «нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання».
Установивши, що рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 листопада
2010 року було виконане у 2016 році, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про стягнення 3 % річних від простроченої суми боргу за кредитом (3 % річних від 1 719 415,83 грн за період з 16 вересня 2011 року до 15 серпня 2014 року, що складає 150 366,45 грн).
Разом із цим, зі змісту позовних вимог вбачається, що банк просив стягнути: (а) 3 % річних від простроченої суми боргу за кредитом, нараховані з 16 вересня 2011 року до 15 серпня 2014 року - 15 014,47 євро; та (б) 3 % річних від простроченої суми боргу за процентами за користування кредитом, нараховані з 16 вересня 2011 року до 15 серпня 2014 року - 2 757,81 євро (т. 1, а. с. 96)
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з підпунктом г) пункту 2, підпунктом в) пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: описової частини із зазначенням узагальнених доводів та заперечень інших учасників справи; мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
Проте суд апеляційної інстанції по суті не розглянув позовну вимогу, не навів мотивів відхилення або прийняття доводів позовної заяви щодо стягнення 3 % річних від простроченої суми боргу за процентами за користування кредитом, нарахованих з
16 вересня 2011 року до 15 серпня 2014 року у розмірі 2 757,81 євро.
Ураховуючи наведене, постанова апеляційного суду у частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних від простроченої суми боргу за процентами за користування кредитом, нараховані з 16 вересня 2011 року до 15 серпня 2014 року, у сумі 2 757,81 євро підлягає скасуванню із передачею справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).
Доводи касаційної скарги про те, що суми повинні бути стягнуті у євро, колегія суддів відхиляє.
У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 25 січня 2011 року, стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 1 719 415,83 грн, проценти за користування кредитом в сумі 136 613,68 грн, пеню у сумі 15 847,26 грн. Оскільки у судовому рішенні сума боргу визначена у гривнях, то суд апеляційної інстанції при обрахунку 3 % річних обґрунтовано взяв за основу прострочену суму, визначену у гривні.
Посилання у касаційній скарзі на те, що у кредитному договорі сторони домовились про сплату позичальником процентів за користування кредитом до моменту фактичного повернення боргу за кредитом, є необґрунтованим.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі
№ 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що: «оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання».
Так само колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про безпідставне поновлення судом першої інстанції строку на подання заяви про скасування заочного рішення, оскільки у справі відсутні дані про вручення відповідачу ОСОБА_1 до дня подання ним зазначеної заяви копії заочного рішення, що давало підстави для поновлення вказаного строку
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу необхідно зазначити наступне.
Апеляційний суд установив, що на підтвердження заявлених вимог до заяви про відшкодування понесених судових витрат представник відповідача надав копію договору № 18009 про надання правової (правничої) допомоги, акт № 1 прийому-передачі наданих правових послуг та оригінал квитанції. Згідно з наданих документів відповідачем понесено витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина друга статті 141 ЦПК України).
Законодавець покладає обов'язок відшкодування понесених витрат на професійну правничу допомогу на відповідача, коли рішення ухвалено на користь позивача. При цьому позивачу не надається права обирати з яких співвідповідачів слід стягувати витрати на професійну правничу допомогу, оскільки вони покладаються на всіх співвідповідачів.
У частині четвертій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята, шоста статті 137 ЦПК України).
При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).
У пунктах 34-47 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що: «обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України). Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Це підтверджується і такими нормами ЦПК України. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року у справі № 143/173/19 (провадження
№ 61-16088св19) зроблено висновок, що: «згідно з частинами п'ятою, шостою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідних клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката відповідач не заявляв та відповідних доказів не подавав, розмір витрат на правничу допомог не спростовав. Тому є правильними висновки суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, що у зв'язку із задоволенням позову понесені ОСОБА_1 витрати на правову допомогу підлягають стягненню з відповідача».
09 липня 2019 року банк подав клопотання щодо зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката (т. 2, а. с. 32-34 ), в якому вказував, що розмір витрат, заявлений відповідачем є неспівмірним, необґрунтовано завищеним та не відповідає ринковим цінам на аналогічні послуги.
Згідно підпункту г) пункту 2, підпункту в) пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: описової частини із зазначенням узагальнених доводів та заперечень інших учасників справи; мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
За таких обставин апеляційний суд не врахував, що саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, не відобразив у додатковій постанові та не надав будь-якої оцінки аргументам, викладеним у клопотанні банку щодо зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката.
Тому апеляційний суд зробив передчасний висновок про стягнення витрат на правову допомогу у сумі 14 400,00 грн.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку про те, що постанова Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних від простроченої суми боргу за процентами за користування кредитом, нараховані за період із 16 вересня 2011 року до 15 серпня
2014 року, у розмірі 2 757,81 євро, та додаткова постанова Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року підлягають скасуванню із передачею справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, в іншій частині постанова Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року підлягає залишенню без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» на постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року у частині вимог про стягнення 3 % річних від простроченої суми боргу за процентами за користування кредитом, нараховані за період із 16 вересня 2011 року до 15 серпня
2014 року у розмірі 2 757,81 євро, та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року скасувати, справу у цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року залишити без змін.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року у скасованій частині та додаткова постанова Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
М. М. Русинчук
М. Ю. Тітов