Справа № 206/3432/20
Провадження № 2/206/53/21
21 січня 2021 року Самарський районний суд м. Дніпропетровська
у складі:
головуючий суддя Маштак К.С.
за участю:
секретаря судового засідання Гергіль Ю.І.
позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3
представника відповідача ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , третя особа: відділ обліку проживання фізичних осіб Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про усунення перешкод в здійсненні права користування та розпорядження шляхом виселення з частки квартири, -
І. Стислий виклад позицій позивача, представника позивача, відповідача та його представника.
Представник позивача звернулася до суду із позовом, в якому зазначила, що позивач є власником 53/100 частин квартири АДРЕСА_1 . Оскільки вищезазначена квартира є комунальною, то їй належить житлова кімната, площею 21,4 кв.м, у загальному користуванні - коридор, кухня, туалет, ванна та комора. Окрім позивача, в кімнаті ще прописаний відповідач - ОСОБА_5 . Мати позивача була одружена з відповідачем і тому в 2013 році позивач прописала його, відразу після прописки відповідач почав влаштовувати сварки в сім'ї і мати позивача змушена була виїхати з цієї квартири. Шлюб між матір'ю позивача - ОСОБА_3 та відповідачем було розірвано. Починаючи з 2013 року позивач та її мати постійно намагалися вести розмови з відповідачем, щоб він не чинив позивачу перешкоди в здійсненні її права власності та виселився, але все марно. Позивач не має можливості користуватися своїм правом власності, своєю квартирою, вона навіть не може проживати в цій квартирі з позивачем, оскільки її 53/100 частини - це одна житлова кімната та й позивач не має бажання проживати з відповідачем. Відповідач не є родичом позивача, близькою людиною, він є колишнім чоловіком її матері. Позивач хоче жити окремо від родини і через зловживанням її правом відповідачем, не може проживати окремо. Відповідач не платить за комунальні послуги і позивач змушена буде платити за нього, вона не може скористатися своїм правом на субсидію. У зв'язку з цим, представник позивача просила усунути перешкоди в здійсненні права користування та розпорядження майном позивача шляхом виселення з 53/100 частин квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 1-4).
Представник відповідача не погоджуючись з позовними вимогами подала до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що починаючи з народження, ОСОБА_5 проживав та був зареєстрований у кв. АДРЕСА_2 . У вересні 2004 року ОСОБА_5 уклав шлюб з ОСОБА_3 (у дівоцтві - ОСОБА_6 ). Після укладення шлюбу ОСОБА_3 (мати позивача) переїхала жити до відповідача до кв. АДРЕСА_2 . 26.10.2004 з дозволу відповідача ОСОБА_7 зареєструвала своє місце проживання у кв. АДРЕСА_2 . У 2006 році ОСОБА_8 запропонувала відповідачу приватизувати на його ім'ям квартиру, в якій він проживає, для чого, як співпрацівник КП «ДМБТІ», вона, за її словами, мала «зв'язки». На пропозицію дружини ОСОБА_5 погодився. Через деякий час ОСОБА_3 надала відповідачу технічний паспорт на ім'я власника - ОСОБА_5 на кв. АДРЕСА_2 та копію свідоцтва про право власності на житло від 11.09.2006. На початку 2007 року ОСОБА_9 додатково надала ОСОБА_5 копію Витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно, відповідно до якого, ОСОБА_5 значився власником квартири в цілому. Після чого почалися розмови стосовно того, щоб ОСОБА_5 подарував їй 1/2 частину своєї квартири. ОСОБА_5 погодився та 06.04.2007 року ОСОБА_5 разом із дружиною, ОСОБА_3 прийшли до нотаріуса, де ОСОБА_5 підписав два договори: один з яких - стосовно того, що квартирою АДРЕСА_2 вони з ОСОБА_3 будуть користуватися на рівних правах, а іншим договором він подарував своїй дружині 1/2 частину своєї квартири. Замість цієї 1/2 частки у кв. АДРЕСА_2 , яку подарував ОСОБА_5 . ОСОБА_3 , остання пообіцяла йому передати право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . У січні місяці 2008 року ОСОБА_3 вручила на підтвердження виконання обіцяного, Технічний паспорт на 53/100 частки квартири АДРЕСА_1 , з зазначенням в графі «власник» - ОСОБА_5 . Таким чином, ОСОБА_5 , як він вважав, залишився співвласником 1/2 частини у кв. АДРЕСА_2 та став співвласником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . У зв'язку з тим, що наприкінці 2009 року дочці ОСОБА_3 - ОСОБА_1 було підтверджено інвалідність довічно, у 2010 році відносини між подружжям ОСОБА_10 почали стрімко погіршуватися та станом на 2012 рік припинилися остаточно. ОСОБА_3 запропонувала відповідачу роз'їхатися. Так, в кв. АДРЕСА_2 залишалися проживати ОСОБА_3 та її дочка ОСОБА_1 , а ОСОБА_5 , в свою чергу, - з'їжджає до своєї іншої квартири АДРЕСА_1 . У 2012 році ОСОБА_5 переїхав на постійне місце проживання до квартири АДРЕСА_1 , а у 2013 році після прохання ОСОБА_3 припинив реєстрацію місця проживання у кв. АДРЕСА_2 та 29.07.2013 зареєстрував місце проживання за новою адресою: квартира АДРЕСА_1 , де, починаючи з 2012 року відповідач постійно проживає, робить ремонт та одноособово сплачує усі комунальні послуги. У 2018 році ОСОБА_5 дізнався, що ОСОБА_3 звернулася до Самарського районного суду м. Дніпропетровська з позовною заявою про розірвання шлюбу. На звернення до ОСОБА_3 стосовно вирішення питання спільного майна, ОСОБА_5 було повідомлено, що ніякого майна у нього немає. При зверненні до адвоката за отриманням юридичної допомоги та з'ясування питань щодо спільного майна та права користування ним, ОСОБА_5 стало відомо, що, як виявилось, при проведенні приватизації у 2006 році він став лише співвласником кв. АДРЕСА_2 , право власності на іншу 1/2 частини квартири було оформлено на його дружину, ОСОБА_3 . Таким чином, при підписанні Договору дарування у 2007 році, ОСОБА_5 був позбавлений єдиного свого житла. 19.10.2010 право власності на квартиру АДРЕСА_2 в цілому було зареєстровано на ОСОБА_1 на підставі договору дарування, укладеного з ОСОБА_3 . 04.10.2013 ОСОБА_1 продала квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_11 та в цей же день, 04.10.2013 за набула право власності на квартиру АДРЕСА_3 . ОСОБА_3 26.09.2013 припинила реєстрацію свого місця проживання за адресою: кв. АДРЕСА_2 та 14.11.2013 зареєструвала місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 . 53/100 частин квартири, як з'ясувалося, ніколи не належали відповідачу, ОСОБА_5 , а право власності на зазначену частку квартири було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 27.07.2010, укладеного з ОСОБА_12 , якого було зазначено як колишнього власника у технічному паспорті, виданому ОСОБА_5 у якості правовстановлюючого документа на квартиру АДРЕСА_1 . У квартирі АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 була зареєстрована саме після того, як було вирішено про переїзд ОСОБА_5 з квартири по АДРЕСА_4 . Тобто, колишня дружина відповідача, мати позивача, ОСОБА_3 ніколи не проживала у спірному житловому приміщенні, та вселення відповідача до кв. АДРЕСА_1 не було пов'язано з правом користування спірним приміщенням ОСОБА_3 . Таким чином, спільними діями ОСОБА_1 та її матері, ОСОБА_3 , шляхом обману та зловживанням довірою було позбавлено ОСОБА_5 його єдиного житла та власності. У випадку задоволення позовних вимог відповідач залишиться у прямому сенсі слова на вулиці та не буде мати будь-якого житла та, навіть, права на приватизацію, так як він його використав при оформленні документів на квартиру по АДРЕСА_4 . Спірне житло є єдиним для відповідача. Так, позивач не аргументувала ні мету, яку вона переслідує, подавши позов про виселення відповідача без надання йому іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті, а обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов'язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції. Крім того, саме завдяки продажу колишньої квартирі відповідача по АДРЕСА_4 , яку отримала в дар позивач, на теперішній час остання є власницею кв. АДРЕСА_3 . Проте на той час, ОСОБА_5 був для ОСОБА_1 вітчимом, а тепер став лише колишнім чоловіком її матері. З 2012 року, скільки відповідач проживає в спірній квартирі АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 жодного разу не поцікавилася «своєю власністю», та не сплатила ні копійки на її утримання. У зв'язку з чим, представник відповідача просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі (а.с. 27-31).
Представник позивача подала до суду відповідь на відзив, в якому зазначила, що відповідач вводить суд в оману та пише неправду з огляду на наступне. Щодо квартири АДРЕСА_2 та нотаріальних правочинів, то відповідач двічі звертався до суду щодо визнання недійними правочини: Справа № 206/5059/18 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_11 , ОСОБА_13 , треті особи: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба Юрій Антонович, Восьма дніпровська державна нотаріальна контора, КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради про визнання недійсними правочинів та витребування майна з чужого незаконного володіння, яку ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 21.01.2019 року залишено без розгляду; справа № 206/896/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_11 , ОСОБА_13 , треті особи: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба Юрій Антонович, Восьма дніпровська державна нотаріальна контора, КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради про визнання недійсними правочинів та визнання права власності, по якій рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 19.05.2020 року відмовлено в позовних вимогах. Вбачається в відзиві якась незгода з чимось, але для цього вже відповідач звертався до суду, окрім того, це немає ніякого значення для вирішення спору по цій справі. Щодо оспорюваності права власності по квартирі АДРЕСА_1 , то відповідач не має ніякого права ставити під сумнів, оскільки квартира була подарована ОСОБА_1 , а дарувальник - ОСОБА_12 , відповідно до п. 2 отримав цю квартиру на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Щодо зазначеного відповідачем, що вищезазначена квартира належала йому та на підтвердження цього є технічний паспорт, це взагалі абсурд, оскільки він ніяк не міг бути власником станом на січень 2008 року, оскільки в цей час квартира станом ще на 27.07.2010 належала ОСОБА_12 . Окрім того, технічний паспорт це не правовстановлюючий документ. Твердження відповідача щодо пропозиції матері позивача - ОСОБА_3 роз'їхатися це неправда. По-перше, позивач ніколи не проживала разом з відповідачем та матір'ю. Позивач проживала з бабусею - ОСОБА_14 в м. Новогродівка Донецька область, на вихідних інколи вона проживала з ними, але це було нестерпно: відповідач вживав нецензурну лексику щодо позивача, навіть душив її, мати ледве уберігала її від нього. По-друге, відповідач пішов до іншої жінки, мати позивача з ним не проживала з 2011 року, він бігав по іншим жінкам, але потім, в 2013 році попросив прописати його, щоб влаштуватися на роботу. Матері його було шкода та вона попросила позивача прописати відповідача, але вона з ним не проживала на той час, він жив з іншою жінкою. Відповідач просив прописати його тимчасово та попросився тимчасово пожити, але так сталося, що зараз вона змушена його через суд виписувати. Ремонт в квартирі відповідач ніколи не робив, гроші на ремонт надала бабуся, яка продала квартиру в Донецькій області та потім вони переїхали поближче до матері до м. Дніпропетровськ. Відповідач ніколи не був позивачу навіть вітчимом, він ніколи навіть не називав її по імені, просто знущався, ображав. Комунальними послугами вона не користується в квартирі АДРЕСА_1 , тому вона їх і не сплачує. Позивач не зобов'язана надавати інше житло відповідачу, норми ст. 109 ЖК України не діють щодо відповідача, оскільки норми цієї статті діють щодо користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду, а ця квартира є приватною власністю позивача. Проживання в квартирі відповідача не є підставою розпоряджатися власністю позивача (а.с. 58-61).
Представник відповідача подала до суду заперечення, згідно яких зазначила, що починаючи з 2012 року ОСОБА_5 постійно проживає в кв. АДРЕСА_1 , несе тягар утримання зазначеного майна. Як убачається з пояснень позивача, викладених у відповіді на відзив, особа, яка звернулася до суду з позовом про захист права власності не несе тягар утримання об'єкту права власності та, навіть, не цікавиться долею майна: позивачу не відомо, чи здійснюється ремонт та чи сплачуються платежі по утриманню майна, яке належить їй на праві власності. За таких умов залишається незрозумілим, у чому саме полягає порушення відповідачем права власності позивача, якщо позивач не користується належним йому майном, впродовж багатьох років не сплачує взагалі жодних комунальних платежів, не здійснює поточного ремонту приміщення. Крім іншого, не вбачається і правової заінтересованості позивача у праві користування майном, так як останні 8 років у спірній квартирі постійно мешкає відповідач, в той час як позивач останні 7 років постійно проживає в іншій квартирі, яка належить їй на праві приватної власності. Підставою для вселення відповідача до спірної квартири у 2012 році було, по його розумінню, - його право власності на 53/100 частин квартири АДРЕСА_1 . Інших умов для вселення та його реєстрації у цій квартирі озвучено не було. Умови та обставини, за яких відповідач набув права користування квартирою та які, відповідно припинили своє існування або змінилися - позивач у позові та у відповіді на відзив не зазначає. Посилання позивача на той факт, що, ніби-то, ОСОБА_5 було зареєстровано в квартирі для того, щоб він зміг влаштуватися на роботу у 2013 році, не відповідає дійсності, так як на той час відповідач був офіційно працевлаштований. У позовній заяві взагалі не зазначається, яким чином, на думку позивача, відповідач вселився у квартиру, якщо, зі слів позивача, ОСОБА_5 взагалі з нею не спілкувався та навіть намагався вкоротити їй віку. Таким чином, відповідач ОСОБА_5 на законних підставах набув права користування спірною квартирою: вселився та був зареєстрований з відома та дозволу позивача. Той факт, що відповідач при вселенні був упевнений, що вселяється до квартири, як власник, не спростовує факту набуття ним права користування житлом та постійного тривалого проживання в ньому на законних підставах. Підстав для припинення його права користування спірною квартирою у позовній заяві не зазначено. Враховуючи вищенаведене, представник відповідача просила суд відмовити у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 в повному обсязі (а.с. 76-78).
Представник третьої особи подав до суду заяву, в якій просив розгляд справи проводити без його участі та прийняти рішення згідно матеріалів справи та відповідно до чинного законодавства (а.с. 53-54).
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила задовольнити та зазначила, що позивач проживає за адресою: АДРЕСА_5 , востаннє позивач була в квартирі АДРЕСА_1 на початку липня 2020 року, відповідач не пустив позивача до квартири. В Самарському ВП є кримінальне провадження з приводу підробки документів, з приводу того, що відповідач не пускав позивача в квартиру, позивач до поліції не зверталася.
Представник відповідача в судовому засіданні в задоволенні позовних вимог просила відмовити повністю та зазначила, що відповідач 8 років проживає в квартирі АДРЕСА_1 , сплачує комунальні послуги та утримує квартиру самостійно. До 2018 року відповідач не знав, що він не є власником квартири. У випадку задоволення позовних вимог відповідач буде проживати на вулиці, оскільки іншого житла він не має. З приводу технічного паспорту, то його було виготовлено ОСОБА_3 , вона на той час працювала в БТІ.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила задовольнити та зазначила, що вона з бабусею купила у Бородіна квартиру АДРЕСА_1 , а відповідач проживав з ОСОБА_3 через дорогу. Так як відповідач вчиняв сварки, вони не могли жити разом. Потім, вже після того як відповідач та мати позивача розірвали шлюб, відповідач попросив його тимчасово прописати для роботи. Наразі позивач проживає в трикімнатній квартирі з бабусею, мамою, тіткою, сестрою та хлопець позивача. Позивач хоче жити з хлопцем в квартирі АДРЕСА_1 . Коли позивач прописувала відповідача він був її вітчимом. В квартирі по АДРЕСА_4 раніше жила мати позивача з відповідачем, цю квартиру відповідач подарував матері позивача. Після продажу квартири по АДРЕСА_4 , вони купили іншу на АДРЕСА_6 та переїхали туди жити. Відповідач сплачує по АДРЕСА_4 комунальні послуги, але не орендну плату їй.
Відповідач в судовому засіданні в задоволенні позовних вимог просив відмовити повністю та зазначив, що Ѕ частка квартири була його, а Ѕ він подарував ОСОБА_3 . У 2018 році він дізнався, що квартира по АДРЕСА_4 належала позивачу та її продали. Позивач до відповідача жодного разу не приходила щодо виселення, тільки її мати приходила. Він не шукає житло, оскільки в нього немає коштів на нього. До розірвання шлюбу, тобто до 2018 року до нього ніяких претензій з приводу житла не було. Між ним та ОСОБА_3 була домовленість, що він виписується з квартири по АДРЕСА_4 взамін на що прописується та проживає в квартирі по АДРЕСА_4 , а ОСОБА_3 з дочкою та бабусею по АДРЕСА_4 . Відповідачу ОСОБА_3 надала технічний паспорт, який виявився підробним. Відповідач вважає, що його не можна виселити, так як він сплачує комунальні послуги та це єдине його житло.
ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.
29.07.2020 до суду надійшла дана позовна заява з додатками (а.с. 1-12).
18.08.2020 провадження у справі відкрито, призначено підготовче судове засідання на 08.09.2020 (а.с. 17).
26.08.2020 до канцелярії суду надійшла від представника позивача заява про перенесення судового засідання з додатками (а.с. 20-24).
08.09.2020 підготовче судове засідання було відкладено на 05.10.2020 у зв'язку з неявкою учасників справи (а.с. 26).
08.09.2020 до канцелярії суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву з додатками (а.с. 27-47).
09.09.2020 від представника третьої особи надійшла заява про розгляд справи без участі третьої особи (а.с. 54-55).
01.10.2020 до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив з додатками (а.с. 58-61).
05.10.2020 судом встановлено строк для подання заперечень на відповідь на відзив до 12.10.2020 та відкладено підготовче судове засідання на 13.10.2020 (а.с. 63).
06.10.2020 на електронну адресу суду від представника позивача надійшла заява про допит свідка з додатками (а.с. 66-71).
13.10.2020 від представника відповідача до канцелярії суду надійшла заява про допит свідка та заперечення з додатками (а.с. 72-81).
13.10.2020 судом задоволено заяви представників позивача та відповідача про допит свідків, закінчено підготовчі дії, закрито підготовче провадження та призначено розгляд справ по суті на 06.11.2020 (а.с. 82-83).
05.11.2020 від представника відповідача надійшла заява про перенесення судового засідання на інший день (а.с. 86).
06.11.2020 судове засідання було відкладено на 02.12.2020 у зв'язку з неявкою учасників справи в судове засідання (а.с. 87).
02.12.2020 судом заслухано вступні слова представника позивача, представника відповідача, заслухано відповіді на питання, допитано свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_15 , визнано явку позивача та відповідача обов'язковою та оголошено перерву до 21.01.2021 (а.с. 94-98).
21.01.2021 судом заслухано пояснення позивача, відповідача, відповіді на питання, досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
21.01.2021 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
ОСОБА_1 , 1991 р.н. є інвалідом з дитинства 2 групи, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 , видане 01.02.2010 (а.с. 5).
Згідно копію договору дарування частини квартири від 27.07.2010, ОСОБА_12 подарував ОСОБА_1 (позивачу) 53/100 частин квартири АДРЕСА_1 (а.с. 8).
Згідно копії рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 26.09.2018, шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 (відповідачем) розірвано (а.с. 9).
Згідно копії довідки про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб за адресою АДРЕСА_7 до складу сім'ї/зареєстрованих входять: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (власник 53/100, зареєстрована з 16.07.2012) та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (зареєстрований з 29.07.2013) (а.с. 10).
Згідно копії свідоцтва про право власності на житло від 11.09.2006, технічного паспорта та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 13149222 від 08.01.2007, квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_8 належала на праві власності ОСОБА_5 (а.с. 32, 33-34, 35).
В подальшому по даному об'єкту нерухомості було встановлено порядок володіння спільною власністю, а саме ОСОБА_5 та ОСОБА_3 домовилися про поділ квартири за адресою: АДРЕСА_8 , що є їх спільною сумісною власністю і вважають, що їхні частки у праві спільної власності на цю квартиру складають: ОСОБА_5 - Ѕ частка; ОСОБА_3 - Ѕ частка, що підтверджується копією договору встановлення порядку володіння спільної власністю від 06.04.2007 (а.с. 36-37).
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 19.05.2020 по цивільній справі № 206/896/19 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_11 , треті особи: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба Юрій Антонович, Восьма дніпровська державна нотаріальна контора, КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради, про визнання недійсним правочинів та визнання права власності, в задоволення якого було відмовлено, в той же час під час розгляду даної справи судом були встановлені наступні обставини.
03.09.2004 між ОСОБА_5 та ОСОБА_16 був укладений шлюб.
06.04.2007 між ОСОБА_5 (дарувальником) та ОСОБА_3 (обдарованою) був укладений договір дарування Ѕ частини квартири АДРЕСА_2 , який посвідчений державним нотаріусом Сьомої дніпропетровської державної нотаріальної контори Куликовим С.В., зареєстрований в реєстрі за №1-3035. Як зазначено у договорі вказана частина квартири належала дарувальнику ОСОБА_5 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого ВАТ «Мостозагін № 12» м. Дніпропетровська 11.09.2006 року за № 187, зареєстрованого у КП «ДМБТІ» 08.01.2007 року, номер витягу 13149222, реєстраційний № 17409562 (а.с. 38-39).
01.10.2010 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_2 , який посвідчений державним нотаріусом Восьмої дніпропетровської державної нотаріальної контори Хорошманенко Н.С., зареєстрований в реєстрі за № 2-2626, зареєстрований 19.10.2010 року КП «ДМБТІ» ДОР за реєстраційний номером 17409562 (а.с. 40-41). Як зазначено у договорі вказана квартира належала дарувальнику ОСОБА_3 на підставі: свідоцтва про право власності на житло, виданого ВАТ «Мостозагін № 12» м. Дніпропетровська 11.09.2006 року за № 187, зареєстрованого у КП «ДМБТІ» 08.01.2007 року, номер витягу 13149222, реєстраційний №17409562 та договору дарування, посвідченого Сьомою дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим №1-3035.
04.10.2013 між ОСОБА_1 та ОСОБА_11 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , який зареєстрований приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якуба Ю.О. за реєстровим № 3107. Право власності на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу зареєстровано в Реєстрі речових прав 04.10.2013 року за ОСОБА_11 , реєстраційний номер об'єкту 171598912101.
Згідно копію технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_1 , виготовленого станом на 25.12.2007, інвентаризаційна справа № 10396, реєстровий № 20580899, до нього було внесено відомості про нового власника ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , розмір частки 53/100 (а.с. 42-45).
Згідно копії трудової книжки НОМЕР_2 , ОСОБА_5 з 01.06.2011 по 21.09.2015 працював в ТОВ «Магрок» на посаді підсобного робітника (а.с. 80-81).
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, у відповідача ОСОБА_5 відсутнє будь-яке житло на праві власності або праві користування, позивач на праві приватної власності має 53/100 частки квартири АДРЕСА_1 загальною площею 58,7 кв.м. та квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 98,8 кв.м. (а.с. 102-128).
Також судом встановлено, що ОСОБА_1 вже зверталася до Самарського районного суду м. Дніпропетровська з позовними вимогами на підставі ст. 391 ЦК України та рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 09.04.2019 по цивільній справі № 206/519/19 в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , третя особа: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою та виселення було відмовлено. Рішення набрало законної сили 10.06.2019.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 показала суду, що по АДРЕСА_4 була квартира, яка була не приватизована, вона проживала там з ОСОБА_5 . Квартира була з великими боргами за комунальні послуги, але вона все сплатила та приватизувала квартиру. Приватизація була на двох людей. ОСОБА_5 весь час був зареєстрований до 2012 року по АДРЕСА_4 . ОСОБА_5 подарував Ѕ частку квартири по АДРЕСА_4 , ОСОБА_3 як дружині. У 2012 році ОСОБА_5 пішов від ОСОБА_3 . Вони домовилися, що він зніметься з місця реєстрації, так як вона хотіла продати цю квартиру. Вони домовилися, що він зареєструє своє місце проживання у п. Шевченкове у коханки. Коли він розійшовся зі своєю коханкою, вони домовилися, що він тимчасово зареєструє своє місце проживання в квартирі АДРЕСА_1 та буде там тимчасово проживати доки не знайде роботу. В даній квартирі проживає відповідач з жінкою. В 2013 році вона продала квартиру по АДРЕСА_4 . Відповідач дуже погано відносився до позивача. Технічний паспорт по квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_3 робила для того, щоб відповідача пустила бабуся, яка раніше там проживала. Заборгованості по квартирі немає. У позивача дві квартири, у ОСОБА_3 не має майна, вони всі разом вимушені проживати в квартирі по АДРЕСА_6 .
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_15 показала суду, що вона вже 2 роки живе в квартирі АДРЕСА_1 та позивача жодного разу не бачила, а відповідача вона знає, з ним в неї нормальні стосунки. В 2012 році там проживала бабуся, тоді вона і побачила відповідача в тій квартирі, він там весь час проживає. Вони разом з відповідачем робили ремонт на кухні. Боргів по квартирі у них немає. Електролічильники різні стоять на кімнати, а на воду один лічильник, сплачують за воду навпіл. За останні два роки вона не чула, щоб хтось хотів вселитися або виселитися з цієї кімнати. Відповідач алкогольні напої не вживає.
ІV. Мотивована оцінка аргументів, наведених учасниками справи щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Право власності (на мирне володіння майном) не є абсолютним. За своєю правовою природою воно потребує регулювання з боку держави, може бути обмежено, а держава вправі вживати певних заходів втручання в право власності. При цьому в таких діях держава повинна дотримуватися усталених принципів правомірного втручання, зокрема тих, що напрацьовані ЄСПЛ, через рішення якого відбувається розуміння змісту норм Конвенції, Першого протоколу, їх практичне застосування.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: (а) чи є втручання законним; (б) чи переслідує воно «суспільний інтерес» (public interest, general interest, general interest of the community); (в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям (must be a reasonable relationship of proportionality between the means employed and the aims pursued). ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного інтересу», при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду» (national authorities enjoy a certain margin of appreciation) з огляду на те, що національні органи влади краще знають потреби власного суспільства і знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, для оцінки того, що становить «суспільний інтерес». Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу (public, general interest), який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» (principle of proportionality) - «справедливої рівноваги (балансу)» (fair balance) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар» (individual and excessive burden).
Принцип «пропорційності» (principle of proportionality), закріплений як загальний принцип у Договорі про заснування ЄС, вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей - органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов'язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів).
Принцип «пропорційності» тісно пов'язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика ЄСПЛ розглядає принцип «пропорційності» як невід'ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.
Так, фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом - статтею 310 ЦК України.
Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 311 ЦК України).
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010 р.
У п. 36 рішення від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11.01.1995, п. 63).
Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Суд вважає, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх без оцінки законності такого виселення, яке фактично є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Інструкція про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджена Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року № 127 (далі - Інструкція) визначає механізм проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна всіх форм власності, що здійснюють суб'єкти господарювання, і діє на всій території України.
Згідно п. 2 Глави 1 Розділу 1 Інструкції, замовник технічної інвентаризації (далі - замовник) - власник об'єкта нерухомого майна (у тому числі земельної ділянки), об'єкта незавершеного будівництва; замовник будівництва; особа, яка має право на спадщину (за запитом нотаріуса); особа, яка має інші речові права на об'єкт нерухомого майна, у тому числі на земельну ділянку, на якій розташовано такий об'єкт; орган, уповноважений управляти майном (у тому числі житлово-будівельні, дачні та гаражні кооперативи, садові товариства); технічний паспорт - документ, що складається на основі матеріалів технічної інвентаризації об'єкта нерухомого майна, містить основні відомості про нього (місцезнаходження (адреса), склад, технічні характеристики, план та опис об'єкта, ім'я/найменування власника/замовника, відомості щодо права власності на об'єкт нерухомого майна, відомості щодо суб'єкта господарювання, який виготовив технічний паспорт тощо) та видається замовнику.
Судом було встановлено, що відповідачу ОСОБА_5 було надано технічний паспорт на квартиру за адресою: АДРЕСА_7 , виготовлений ОСОБА_3 , в якому зазначено відомості про власника 53/100 частки квартири - саме ОСОБА_5 , які мають вноситися на підставі правовстановлюючих документів.
Хоч технічний паспорт і не є правовстановлюючим документом, однак досліджені в судовому засіданні письмові докази в сукупності з поясненнями сторін та показами свідків ставлять під сумнів добропорядність дій ОСОБА_3 та в подальшому позивача щодо набуття право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_8 , яка була житлом ОСОБА_5 з самого дитинства.
Так, під час розгляду справи судом встановлено, що свідком ОСОБА_3 та позивачем ОСОБА_1 були здійснені дії, внаслідок яких ОСОБА_5 був позбавлений свого єдиного житла - майна, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_8 , яка в подальшому була подарована ОСОБА_1 та потім була продана.
Фактично єдине на той час житло ОСОБА_5 , а саме квартира за адресою: АДРЕСА_8 , якщо проаналізувати з'ясовані під час розгляду даної справи обставини та всі правочини, здійсненні ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , перетворилося на квартиру АДРЕСА_3 , яка наразі належить на праві приватної власності позивачу - ОСОБА_1 .
Таким чином, в результаті недобросовісних дій ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ,, ОСОБА_5 був позбавлений житла та права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_8 , не набувши при цьому права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_7 , а ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_3 , отримала у дар квартиру за адресою: АДРЕСА_7 та квартиру за адресою: АДРЕСА_8 .
У справі, що розглядається, виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій ОСОБА_3 та позивача, внаслідок яких ОСОБА_5 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
Отже, враховуючи вищезазначені обставини, суд вважає, що ОСОБА_17 набув право користування спірним житлом за адресою: АДРЕСА_7 , згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім'ї власника.
Крім того, необхідно зазначити, що в судовому засіданні не встановлено, що ОСОБА_5 вселився до спірної квартири з порушенням встановленого законом порядку, оскільки на момент вселення він був членом сім'ї, а саме доводився позивачу вітчимом.
Беручи до уваги презумпцію правомірності вселення, зважаючи на те, що квартира за адресою: АДРЕСА_7 є єдиним житлом відповідача, суд прийшов до обґрунтованого висновку, що по своїй сутті втручання у право на мирне володіння майном ОСОБА_1 не є пропорційним визначеним цілям та за своїми наслідками призведуть до втручання у право ОСОБА_5 на повагу до його житла, передбачене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, що призведе до втрати єдиного житла та надмірних витрат відповідача, отже необхідного балансу між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються не буде дотримано.
Також, суд не може погодитись із доводами представника позивача щодо безпідставного вселення та проживання відповідача у квартирі за адресою: АДРЕСА_7 , оскільки такі доводи спростовуються тим, що відповідач зареєстрований та вселився в квартиру АДРЕСА_1 , саме зі згоди позивача після продажу його квартири АДРЕСА_2 , та знятим з реєстрації по АДРЕСА_7 не значиться, а значить вселився та проживає там на законних підставах.
Натомість, як вже зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач тривалий час (8 років) користуються цим житлом по АДРЕСА_7 , сплачує комунальні послуги та витрати на утримання житла.
Таким чином, суд приходить до обґрунтованого висновку, що ОСОБА_5 проживаючи тривалий проміжок часу, та продовжуючи проживати у спірній квартирі на сьогодні є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним йому в розумінні ст. 8 Конвенції.
Виселення ОСОБА_5 може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов'язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням його майнового стану навіть оренда відповідного житла буде надмірним тягарем для нього.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України)
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Таким чином, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до обґрунтованого висновку, що право користування відповідачем ОСОБА_5 вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені п. 2 ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого Протоколу Конвенції, при цьому виселення ОСОБА_5 із вказаної квартири є невиправданим втручанням у його право на повагу до житла.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 по справі № 569/4373/16-ц, а також Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15.01.2020 по справі № 754/613/18-ц.
Позивачем не надано суду жодних доказів, які б підтверджували як створення відповідачем позивачу перешкод у користуванні ним вказаним майном, так і нагальну суспільну необхідність виселення відповідача з єдиного житла, яке він має та в якому з дозволу позивача постійно та відкрито проживає тривалий час, за свій кошт утримує це житло та оплачує комунальні послуги.
Також, слід зазначити, що ст. 391 ЦК України за своє суттю передбачає можливість власника усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, однак в судовому засідання не було встановлено, що відповідач чинить будь-які перешкоди позивачу та навпаки встановлено, що позивач тривалий час не користується своїм майном, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_7 , не утримує його та не сплачує комунальні послуги.
Окрім цього, відповідно до Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом та виселення виконаного Верховним Судом України, судам було роз'яснено, що найпоширенішою помилкою є безпідставне застосування ст. 391 ЦК України за відсутності підстав для виселення, передбачених ст. 116 ч. 1 ЖК УРСР, при вирішенні спорів про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення членів сім'ї власника. Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.
Так, частиною 1 ст. 116 ЖК УРСР передбачено, що якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до пункту 17 постанови Пленуму ВСУ від 12.04.1985 № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», роз'яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ, тощо.
Однак, судом навпаки встановлено, що відповідач за весь час проживання сплачує всі комунальні послуги за користування квартирою за адресою: АДРЕСА_7 , обслуговує цю квартиру та робить ремонти.
Суд відхиляє доводи позивача з приводу того, що в квартирі за адресою: АДРЕСА_5 позивач проживає разом з бабусею, матір'ю, хлопцем, сестрою та тіткою, адже на підтвердження цих доводів не надано жодного доказу.
Вселенням позивачем своїх родичів до квартири за адресою: АДРЕСА_5 , позивач фактично самостійно погіршує свої умови життя, чим штучно створює собі перешкоди у користуванні вищезазначеною квартири.
Доводи позивача з приводу того, що вселення відповідача в квартиру за адресою: АДРЕСА_7 було тимчасовим до моменту працевлаштування відповідача спростовується копією трудової ОСОБА_5 , згідно якої останній на момент вселення вже був працевлаштований, а також відомостями щодо його реєстрації.
Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Так, рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 09.04.2019 по цивільній справі № 206/519/19 в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , третя особа: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою та виселення в порядку ст. 391 ЦК України вже було відмовлено та було встановлено відсутність підстав для визнання ОСОБА_5 таким, що втратив право користування квартирою та його виселення.
З моменту прийняття цього рішення нових обставин та підстав для виселення ОСОБА_5 судом встановлено не було та позивачем не зазначено.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Виходячи із змісту ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частини 1, 2 ст. 77 ЦПК України встановлює, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Стаття 80 ЦПК України презюмує, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, рішення ЄСПЛ в справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, рішення ЄСПЛ у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010).
Враховуючи встановлені судом обставини справи, вищевикладені норми матеріального та процесуального права, вислухавши доводи та пояснення позивача, представника позивача, відповідача та його представника, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, суд приходить до обґрунтованого висновку, що в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити повністю.
Ухвалення такого рішення, на думку суду, враховуючи вищевикладені позиції ЄСПЛ не призведе по порушення права позивача на розпорядження своїм майном, а також не призведе до порушення житлових прав позивача, оскільки позивач має у власності, де вона і проживає, 3-кімнатну квартиру, яка набагато більша за ту частину квартири, де проживає відповідач.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку з тим, що у задоволенні позову відмолено повністю, судовий збір необхідно покласти на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 15, 16, 310, 311, 319, 383, 391 ЦК України, ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 141, 258, 259, 264, 265, п. 15, п.п. 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_7 , місце проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до ОСОБА_5 (місце реєстрації та проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_4 ), третя особа: відділ обліку проживання фізичних осіб Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради (місцезнаходження: м. Дніпро, вул. Старокозацька, 58, ЄДРПОУ 40382161) про усунення перешкод в здійсненні права користування та розпорядження майном позивача, шляхом виселення з 53/100 частин квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - відмовити повністю.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції, що відповідає приписам пункту 15, підпункту 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складено 29.01.2021.
Головуючий суддя: К.С. Маштак