ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
27.01.2021Справа № 910/14797/20
Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи
за позовом Міністерства оборони України 03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, 6
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Маресто Україна" 03037, місто Київ, проспект Лобановського Валерія, будинок 56
про стягнення 128 502,00 грн.
Представники сторін: не викликались.
Міністерство оборони України звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Маресто Україна" про стягнення 128 502,00 грн. штрафних санкцій.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов Договору № 286/2/19/46 про постачання товарів для державних потреб матеріально - технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) від 13.05.2019 в частині своєчасної поставки товару, внаслідок прострочення якого позивачем нараховані штрафні санкції у вказаній сумі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.10.2020 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
Через відділ діловодства суду 13.10.2020 на виконання вимог ухвали суду від 05.10.2020 від позивача надійшла заява про усунення недоліків по справі, розглянувши яку суд встановив, що недоліки позовної заяви, які зумовили залишення її без руху, позивачем усунено.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.11.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/14797/20 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь-якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/14797/20 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Так, 30.11.2020 через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву вих. № 98/11-20 від 25.11.2020, відповідно до якого останній посилаючись на часткову вину замовника у порушенні строків поставки, а також відсутність негативних наслідків для позивача від таких дій, просив суд зменшити розмір штрафних санкцій на 90 відсотків від заявленої до стягнення з нього суми. Відзив судом долучено до матеріалів справи.
Також 08.12.2020 через відділ діловодства суду від відповідача надійшла заява № 12/12-20 від 07.12.2020 року про застосування строків позовної давності, в якій відповідач з посиланням на ст.ст. 256, 258 ЦК України зазначає про пропущення позивачем річного строку позовної давності щодо стягнення штрафних санкцій за період з 25.09.2019 року по 28.09.2019 року (включно). Заява судом долучена до матеріалів справи.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, а також заяв та клопотань процесуального характеру, в т.ч. відповіді на відзив, сторонами суду не надано.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 13 травня 2019 року між Міністерством оборони України (замовник за договором, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Маресто Україна" (продавець за договором, відповідач у справі) укладено Договір № 286/2/19/46 про поставку для державних потреб матеріально - технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України), відповідно до умов пункту 1.1 якого постачальник зобов'язався у 2019 році поставити Міністерству оборони України обладнання для закладів громадського харчування (39310000-8) лінія самообслуговування): Лот 2. Обладнання для їдалень (3993122004), а саме, (Лінія самообслуговування на 500 чол.) (далі - товар), зазначений у специфікації, а замовник забезпечити приймання та оплату товару в кількості та у строки.
Розділами 2-14 Договору сторони погодили вартість товару, порядок поставки та розрахунків, права та обов'язки сторін, відповідальність за порушення договірних зобов'язань тощо.
Договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31.03.2020 (включно), а в частині проведення розрахунків до повного їх завершення.
Як свідчать матеріали справи, вказаний Договір підписаний представниками продавця, замовника та скріплений печатками обох сторін.
Окрім цього Додатковою угодою № 2 від 26.12.2019 року до Договору сторони узгодили викласти абзац 1 п.11.1 Договору в наступній редакції: «Договір набирає чинності з дати підписання його сторонами і діє до 31 березня 2020 року, а в частині проведення розрахунків до повного їх завершення. Після закінчення терміну дії Договору звіряння взаєморозрахунків здійснюється на підставі підписаних обома сторонами актів звіряння».
Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.
Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно зі статтею 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
У відповідності до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
За умовами пункту 3.1. Договору ціна цього Договору становить 8 850 000,00 грн., у тому числі ПДВ - 1 475 000,00 грн. (за загальним фондом).
Ціна, кількість та строки постачання товару визначаються специфікацією, згідно з якою ціна обладнання - лінія самообслуговування на 500 чоловік у в кількості 50 шт. складає 147 500,00 грн. за одиницю без ПДВ, а строк постачання - 135 календарних днів з дати укладання договору (в термін до 24.09.2019 включно) (пункт 1.2. Договору).
Додатково до Договору між сторонами було підписано Додаток № 13.1.1 до Договору "Рознарядка Міністерства оборони України за Специфікацією", копія якої наявна в матеріалах справи, за умовами якої замовником та постачальником погоджено місце постачання товару, а саме В/ч НОМЕР_1 та В/ч НОМЕР_2 , адресу, кількість та строки поставки товару в загальній кількості 50 шт. (45 штук та 55 штук відповідно), термін постачання 135 календарних днів - в строк до 24.09.2019 (включно), а також підписано Додаток № 13.2.2 до Договору «Технічні вимоги».
В подальшому між сторонами підписана Додаткова угода № 1 від 18.10.2019 року до Договору № 286/2/19/46 про постачання товарів для державних потреб матеріально - технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) від 13.05.2019, відповідно до якої були внесені зміни до додатку № 13.2.2 до Договору «Технічні вимоги».
Окрім цього Додатковою угодою № 3 від 23.03.2020 року до Договору сторони доповнили п. 1.2 Договору: «Специфікація на 2019 рік - залишається без змін. Ціна кількість та строки постачання товару у 2020 році визначаються специфікацією, а саме: товар - обладнання для їдалень (39312200-4), а саме, (Лінія самообслуговування на 500 чол.) загальною вартістю 1 647 570,00 грн. з ПДВ у загальній кількості 10 штук підлягає поставці в строк до 30.03.2020 включно. Ціна товару включає доставку.».
Окрім цього сторони виклали п.3.1 Договору в новій редакції: «Ціна цього Договору становить 10 497 570,00 грн., у тому числі ПДВ 1 749 595,00 грн.:
В 2019 році: 8 580 000,00 грн., у томі числі ПДВ - 1 475 000,00 грн. (за загальним фондом);
В 2020 році: 1 647 570,00 грн. у тому числі ПДВ - 274 595,00 грн. (за загальним фондом).»
Також вказаною Додатковою угодою № 3 до Договору сторони виклали Додаток 13.1.1. до Договору «Рознарядка Міністерства оборони України за Специфікацією» в новій редакції.
Як передбачено пунктом 2 частини 1 статті 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
Товар постачається на умовах DDP - склад замовника відповідно до Міжнародних правил по тлумаченню торговельних термінів "Інкотермс" у редакції 2010 року згідно з положеннями Договору, встановленими нормами відвантаження у тарі та упаковці, яка забезпечує її збереження під час транспортування, вантажно-розвантажувальних робіт і зберігання в межах термінів, установлених діючими стандартами тощо. Термін постачання обладнання визначено у рознарядці Міністерства оборони України, яка є невід'ємною частиною договору (пункт 5.1. Договору).
Згідно з пунктом 5.2. Договору місцем поставки товару є військові частини Міністерства оборони України, що зазначені у рознарядці Міністерства оборони України, яка є невід'ємною частиною цього Договору, згідно з розрахунком поставки та обов'язковим дотриманням передбачених нею вимог до асортименту, кількості, адреси одержувачів замовника та черговості відвантажень.
Постачальнику надається право, за попередньою письмовою згодою замовника, на дострокове постачання товару в обсягах, передбачених Договором.
Постачання товару одержувачу замовника постачальником зобов'язаний провести з обов'язковим виконанням передбачених вимог щодо асортименту, кількості, якості, черговості поставок у кожній окремо відвантаженій партії.
Витрати щодо перевезення товару до місця приймання одержувачем замовника несе постачальник.
Розвантаження товару в місці приймання здійснюється одержувачем замовника.
Датою поставки товару вважається дата надходження товару до одержувача замовника, яка вказана в акті приймання - передачі (пункт 5.3 Договору).
За умовами пункту 2.4. Договору приймання товару за кількістю та якістю оформляється актом приймання - передачі, який складає одержувач замовника на кожну партію товару після закінчення приймання товару в трьох примірниках: перший примірник - замовнику, другий - одержувачу замовника, третій - постачальнику. Належним чином оформлені документи: акт приймання - передачі, видаткова накладна постачальника та повідомлення-підтвердження відповідно до наказу Міністра оборони України від 31.12.2016 №757 є підтвердженням приймання товару.
В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Пунктом 6.3.1. Договору встановлено, що постачальник зобов'язаний забезпечити поставку товару у строки, встановлені Договором.
Тобто, з урахуванням умов пункту 1.2. Договору, Специфікації та Рознарядки Міністерства оборони України, а також вищезазначених норм Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний поставити покупцю обладнання - лінія самообслуговування на 500 чоловік у кількості 50 шт. загальною вартістю 8 850 000,00 грн. у строк до 24.09.2019 включно.
Докази того, що сторони узгодили інший термін поставки товару за Договором в матеріалах справи відсутні.
При цьому згідно п.п. 6.3.1 п.6.3 Договору визначений обов'язок постачальника забезпечити поставку товару у встановлені Договором строки, якому кореспондує передбачений п.п.6.1.2 п.6.2 Договору обов'язок замовника прийняти поставлений товар згідно з належним чином оформленим і підписаним актом приймального контролю якості товару.
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
У відповідності до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, є зобов'язанням.
Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
За приписами частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
Судом встановлено за матеріалами справи, що на виконання умов Договору відповідачем поставлено позивачу товар, що підтверджується, зокрема, наявними у матеріалах справи копіями актів приймання-передачі військового майна № 180 від 05.08.2019, № 181 від 05.08.2019, № 196 від 07.08.2019, № 197 від 07.08.2019, № 603 від 04.10.2019, № 270 від 08.10.2019, № 720 від 21.10.2019, № 726 від 22.10.2019, № 725 від 22.10.2019, № 730 від 23.10.2019, № 731 від 23.10.2019, а також підписаних повноважними представниками сторін видаткових накладних № 6211 від 31.07.2019 на суму 885 000,00 грн./5 шт. обладнання, № 6209 від 31.07.2019 на суму 885 000,00 грн./5 шт. обладнання, № 6475 від 06.08.2019 на суму 885 000,00 грн./5 шт. обладнання, № 6476 від 06.08.2019 на суму 885 000,00 грн./5 шт. обладнання, № 7720 від 03.10.2019 на суму 177 000,00 грн./1 шт. обладнання, № 7714 від 08.10.2019 на суму 885 000,00 грн./5 шт. обладнання, № 7889 від 21.10.2019 на суму 885 000,00 грн./5 шт. обладнання, № 8959 від 22.10.2019 на суму 885 000,00 грн./5 шт. обладнання, № 8960 на суму 885 000,00 грн./5 шт. обладнання, № 9009 від 23.10.2019 на суму 708 000,00 грн./4 шт. обладнання, № 7888 від 23.10.2019 на суму 885 000,00 грн./5 шт. обладнання.
В свою чергу заперечень щодо факту поставки товару за вказаними видатковими накладними та актами приймання - передачі позивачем суду не надано.
Згідно ч. 1 ст. 673 Цивільного кодексу України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі - продажу.
Відповідно до ч.1 ст. 680 Цивільного кодексу України покупець має право пред'явити вимогу у зв'язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені в строки, встановлені цією статтею, якщо інше не встановлено договором або законом.
Приймання товару за кількістю та якістю у всіх випадках, які не врегульовані положеннями цього Договору, здійснюється одержувачем замовника відповідно до вимог Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю, затвердженої постановою Держарбітражу при Раді Міністрів України СРСР від 15.06.65 р. № П-6, та Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю, затвердженої постановою Держарбітражу при Раді Міністрів України СРСР від 25.04.66р. № П-7, із доповненнями і змінами, які внесені до них в установленому порядку та нормативно - правовими актами України щодо цього питання (п.2.5 Договору).
Відповідно до наявного в матеріалах справи листа № 286/6/5645 від 02.09.2019 Міністерство оборони України повідомило відповідача про невідповідність поставленого обладнання умовам Додатку № 13.2.2 Договору, а також просило терміново вжити заходів та поставити товар, який відповідає технічним умовам, передбачених Договором.
В свою чергу відповідач листом № 29/9-19 від 13.09.2019 звернувся до Міністерства оборони України з пропозицією про внесення змін до Додатку № 13.2.2 Договору в частині покращення якості предмета закупівлі, яке не призведе до збільшення суми, визначеної в Договорі, та про продовження строку постачання на 7 календарних днів.
Поряд із цим у період з 16.09.2019 по 18.10.2019 позивач неодноразово звертався до відповідача з листами про готовність товару до поставки та про надання відповіді щодо можливості прийняття товару, а саме № 31/9-19 від 16.09.2019, № 30/9-19 від 16.09.2019, № 36/9-19 від 19.09.2019, № 35/9-19 від 19.09.2019, № 46/9-19 від 24.09.2019, № 2/10-19 від 01.10.2019, № 3/10-19 від 01.10.2019.
При цьому листом № 3311 від 25.09.2019 позивач повідомив відповідача про невідповідність поставленого обладнання технічним умовам.
У відповідності до листа № 286/6/6235 від 02.10.2019 (у відповідь на № 29/9-19 від 13.09.2019) Міністерство оборони України повідомило відповідача, що з метою внесення змін, зазначених у зверненні Товариства з обмеженою відповідальністю "Маресто Україна", був направлений відповідний лист до Тилу Збройних Сил України, як замовника товару. Також, Міністерство оборони України просило відповідача терміново вжити заходів та поставити товар, який відповідає технічним умовам, передбачених договором.
Проте, як вбачається з наявних у матеріалах справи копій актів приймання-передачі військового майна № 603 від 04.10.2019, № 270 від 08.10.2019, № 720 від 21.10.2019, № 726 від 22.10.2019, № 725 від 22.10.2019, № 730 від 23.10.2019, № 731 від 23.10.2019, зазначені в актах вироби завезені: до військової частини НОМЕР_1 у кількості 1 шт. - 04.10.2019, 5 шт. - 21.10.2019, у кількості 10 шт. - 22.10.2019 та у кількості 9 шт. - 23.10.2018; до військової частини НОМЕР_2 у кількості 5 шт. - 08.10.2019, тобто зобов'язання щодо поставки товару у кількості визначеної Договором відповідачем виконано несвоєчасно, з порушенням визначених Специфікацією до Договору строків.
Також суд зазначає, що згідно із ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару (частина 2 наведеної норми).
Згідно з положеннями п. 4.1 Договору розрахунки за фактично поставлений товар проводяться протягом 30 календарних днів (за умови надходження бюджетних коштів на рахунок Міністерства оборони України за даним кодом видатків) з дати надання постачальником замовнику належним чином оформленого рахунку-фактури на відвантажений товару, підписаного керівником та головним бухгалтером підприємства (якщо посада головного бухгалтера не передбачена штатним розписом, то про це зазначається у рахунку-фактурі), але не пізніше ніж за п'ять робочих днів до закінчення поточного бюджетного року.
Поряд зі цим станом на час розгляду справи доказів наявності претензій відповідача як постачальника з питань здійснення оплати та/або спору щодо заборгованості позивача з оплати поставленого відповідачем товару в матеріалах справи відсутні.
Як визначено умовами Договору, зокрема, п. 8.2, у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов'язань при закупівлі товарів за бюджетні кошти постачальник сплачує замовнику штрафні санкції (штраф, пеня) у розмірах, передбачених п. 8.3 Договору.
При цьому виходячи з положень спірного Договору, можливість здійснення відповідачем постачання товару позивачеві як замовнику жодним чином не ставиться в залежність від виконання Міністерством оборони України обов'язків з оплати вартості останнього.
Суд зазначає, що згідно приписів частини 1 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання (частина 2 статті 216 Господарського кодексу України).
Відповідно до положень частин 1, 4 статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності (стаття 218 Господарського кодексу України).
Так, виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з пунктом 1 статті 546, статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).
У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
У разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов'язань при закупівлі товарів за бюджетні кошти постачальник сплачує замовнику штрафні санкції (штраф, пеня) у розмірах передбачених пунктом 8.3. Договору (пункт 8.2. Договору).
Умовами Договору визначено види порушень та санкції за них, які застосовуються до постачальника, зокрема відповідно до пункту 8.3.6. Договору, за порушення строків виконання зобов'язання постачальник сплачує пеню в розмірі 0,1 відсотка від вартості непоставленого товару за кожну добу затримки, а за прострочення понад 30 днів з постачальника додатково стягується штраф у розмірі 7 відсотків вартості недопоставленого товару.
У зв'язку із порушенням відповідачем зобов'язання в частині дотримання встановленого Договором строку поставки товару, позивачем направлено на адресу відповідача претензії від 21.10.2019 № 286/6/6551, від 18.12.2019 № 286/6/7897 та від 20.12.2019 № 286/6/7980, копії яких наявні в матеріалах справи, з вимогами сплатити штрафні санкції за порушення строків виконання зобов'язань за договором, нараховані на підставі пункту 8.3.6. Договору.
Доказів надання відповідачем обґрунтованої відповіді на зазначені вимоги або їх задоволення матеріали справи не містять.
Таким чином, як вбачається із матеріалів справи та зазначено позивачем в позовній заяві, відповідачем допущено порушення умов Договору в частині своєчасної поставки передбаченого умовами Договору товару, у зв'язку з чим позивачем на підставі статтю 231 Господарського кодексу України нараховано відповідачеві штрафні санкції у вигляді пені в сумі 128 502,00 грн., які позивач просить суд стягнути з відповідача в судовому порядку.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження сплати штрафних санкцій або ж письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів.
Згідно статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору № 286/2/19/46 про постачання товарів для державних потреб матеріально - технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) від 13.05.2019 та Додаткових угод до нього та/або їх окремих положень суду не надано.
Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін відсутні.
В свою чергу суд зазначає, що цивільне законодавство базується на принципі обов'язкового виконання сторонами зобов'язань за договором. Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.
Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 Цивільного кодексу України).
Згідно ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Судом звертається увага, що відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Тобто відповідач, здійснюючи господарську діяльність, однією зі складових якої є укладення господарських договорів, мав передбачити пов'язані із цим ризики, зокрема, наявність реальної можливості виконання умов спірного Договору, а саме щодо здійснення фактичної поставки товару в строк, визначений умовами Договору.
Як передбачено приписами ч. 1 ст. 212 Цивільного кодексу України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Разом з тим, ч.1 ст. 613 передбачено, що кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
Натомість, як встановлено судом, умови Договору в частині визначеної сторонами граничної дати поставки товару - до 24.09.2019 (включно) не містять жодних відкладальних обставин у розумінні ст. 212 Цивільного кодексу України для невчинення дій з поставки/вчасної поставки товару.
Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Пункт 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Зокрема, матеріалами справи підтверджується, що відповідач, в порушення умов Договору здійснив поставку обладнання з порушенням визначеного строку, а отже є таким, що прострочив виконання зобов'язання.
Статтею 199 Господарського кодексу України передбачено, що виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватись передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).
Статтею 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписами ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Отже, даною нормою, що належить застосуванню до правовідносин сторін, пов'язаних із виконанням зобов'язання, що фінансується за рахунок Державного бюджету України, чітко встановлено розмір штрафних санкцій за порушення господарського зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафних санкцій у вигляді пені, штрафу, передбачених абз. 3 ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, можливо при сукупності відповідних умов, а саме: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо, між іншим, порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.
Так, як зазначалось судом вище, пунктом 8.2 Договору сторони погодили, що у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов'язань при закупівлі товарів за бюджетні кошти постачальник сплачує замовнику штрафні санкції (штраф, пеня) у розмірах передбачених пунктом 8.3. Договору.
Зокрема, за порушення строків виконання зобов'язання постачальник сплачує пеню в розмірі 0,1 відсотка від вартості непоставленого товару за кожну добу затримки, а за прострочення понад 30 днів з постачальника додатково стягується штраф у розмірі 7 відсотків вартості недопоставленого товару (пункт 8.3.6. Договору).
Отже, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, зокрема, неустойки, передбаченої пунктом 8.3.6. Договору.
При цьому оскільки відповідачем допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, факт якого належним чином підтверджується матеріалами справи, суд приходить до висновку, що передбачений умовами Договору розмір пені узгоджується з приписами ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України та, відповідно, про правомірність застосування позивачем передбаченої п.п. 8.3.6 Договору штрафної санкції у вигляді пені та наявність правових підстав для нарахування відповідачеві відповідних штрафних санкцій за прострочення виконання договірних зобов'язань, оскільки на момент прийняття рішення відповідач суду не представив належних та допустимих доказів, що спростовують вищевикладені обставини.
Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо поставки товару у строк, визначений умовами Договору, позивачем на підставі п.п. 8.3.6 п.8.3 Договору нараховано та пред'явлено до стягнення пеню в сумі 128 502,00 грн., яку він просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.
З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
В свою чергу, відповідачем контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог суду не надано.
За результатами здійсненої судом перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення неустойки встановлено, що розмір пені, розрахований у відповідності до умов пункту 8.3.6. Договору, становить 128 502,00 грн., при цьому розмір пені, заявленої позивачем до стягнення у вказаній сумі в межах визначеного позивачем періоду, тобто з дня, наступного за граничним днем виконання зобов'язань з поставки товару, відповідає вимогам зазначених вище норм цивільного законодавства, умовам Договору та є арифметично вірними, а тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 128502,00 грн. пені підлягають задоволенню.
Щодо заявленого відповідачем у відзиві на позовну заяву клопотання про зменшення розміру неустойки на підставі статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України, в обґрунтування якого відповідач посилався, зокрема, на часткову вину замовника у порушенні строків поставки, виконання зобов'язання з поставки товару у повному обсязі та відсутність в матеріалах справи доказів понесення позивачем збитків, завданих несвоєчасною поставкою товару, суд зазначає, що відповідно до статті 233 Господарського кодексу України суд має право зменшити розмір санкцій, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України).
З огляду на приписи частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України приймаючи рішення господарський суд має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.
Суд звертає увагу, що ні у вище зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.
Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.
Таким чином, законом надано право суду зменшити неустойку, яка є надмірною порівняно з наслідками порушення грошового зобов'язання, що спрямовано на встановлення балансу між мірою відповідальності і дійсного (а не можливого) збитку, що завданий правопорушенням, а також проти зловживання правом.
При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 27.02.2019 у справі №910/9765/18).
Судом встановлено, що відповідач є господарюючим суб'єктом і несе відповідний ризик під час здійснення своєї господарської діяльності.
Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Отже сторони, здійснюючи господарську діяльність, мали передбачити пов'язані із цим ризики, в тому числі можливість несвоєчасного виконання зобов'язань та наступне понесення витрат.
Зменшення (за клопотанням сторони) заявленого штрафу, який нараховується за неналежне виконання стороною свої зобов'язань кореспондується із обов'язком сторони, до якої така санкція застосовується, довести згідно з приписами статті 74 ГПК України, статті 233 ГК України те, що вона не бажала вчинення таких порушень, що вони були зумовлені винятковими обставинами та не завдали значних збитків контрагенту на підставі належних і допустимих доказів.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі № 910/9765/18.
При цьому господарський суд не приймає до уваги посилання відповідача на ненадання позивачем доказів понесення збитків внаслідок прострочення виконання зобов'язань з поставки товару, оскільки обов'язок доведення наявності підстав для зменшення штрафних санкцій покладений саме на відповідача.
В свою чергу судом враховано непоодинокі випадки порушення відповідачем як контрагентом аналогічних зобов'язань перед Міністерством оборони України, факти наявності яких встановлені рішеннями судів, що набрали чинності, зокрема, Господарського суду міста Києва від 08.08.2019 у справі № 910/7261/19 та від 12.12.2019 року у справі № 910/14246/19.
З урахуванням викладеного та змісту поданого відповідачем відзиву суд зазначає, що обставини, на які посилається відповідач, за відсутності належних та допустимих доказів, не можуть бути розцінені як виняткові та такі, що є підставою для зменшення неустойки на 90% (до 10%) від заявленої суми.
Окрім цього, як встановлено судом за матеріалами справи, відповідачем 08.12.2020 подано заяву вих. №12/12-20 від 07.12.2020 про застосування строків позовної давності, в якому останній, зокрема, на підставі статті 257 Цивільного кодексу України, зазначає про застосування строків позовної давності до вимог позивача про стягнення пені, посилаючись при цьому на те, що звернення до суду з відповідними вимогами здійснено позивачем зі спливом строку позовної давності, тобто поза межами періоду позовної давності, наслідком чого має бути відмова в задоволенні позовних вимог в цій частині.
Суд вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов'язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд.
Суд звертає увагу, що за приписами статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.
Відповідно до частини 5 статті 261 Цивільного кодексу України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Тобто за змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення граничний строк виконання зобов'язань за спірним Договором, а саме з урахуванням специфікації (пункт 1.2 Договору) відповідач мав поставити обладнання в строк до 24.09.2019 включно.
При цьому норма частини першої статті 261 Цивільного кодексу України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
Як визначено частиною 1 статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. В свою чергу господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом (частина 2 вказаної статті).
Відтак, оскільки позивач як юридична особа набуває свої права і обов'язки та реалізує їх в межах, визначених законодавством, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму своєчасної та ініціативної обізнаності останнього.
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 Цивільного кодексу України), а спливає у відповідні місяць та число останнього року строку, якщо строк визначений роками (частина перша статті 254 Цивільного кодексу України).
Суд зазначає, що відповідно до статті 258 Цивільного кодексу України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність в один рік.
В абзаці першому та п'ятому підпункту 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів"(далі - Постанова № 10) зазначено, що частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.
При цьому як зазначено в пункті 2.2. постанови № 10 за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу України, з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.
Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.
Відповідно до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Окрім цього приписи чинного законодавства не містять застережень щодо задоволення заяв відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.
В свою чергу, судом за матеріалами справи встановлено факт невиконання відповідачем своїх зобов'язань з поставки обладнання в строки, визначені умовами Договору, що є підставою для застосування передбачених приписами статті 231 Господарського кодексу України та умовами Договору штрафних санкцій у вигляді пені.
Господарський суд розглянувши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду даної справи, та розглянувши позов по суті, приймаючи до уваги той факт, що згідно відмітки на поштовій накладній з даною позовною заявою позивач звернувся до суду 24.09.2020, тобто, зважаючи на граничний строк виконання зобов'язання з поставки товару за Договором як 24.09.2019 року, в межах встановленого законодавством строку спеціальної позовної давності, відповідно, дійшов висновку, що заява відповідача про застосування строку позовної давності задоволенню не підлягає.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "ГарсіяРуїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "ХіроБалані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та ОСОБА_1 (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії" свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, № 303-A, пункт 29).
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
За таких обставин, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно Закону України "Про судовий збір" та відповідно до вимог пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Маресто Україна" (03037, місто Київ, проспект Лобановського Валерія, будинок 56; код ЄДРПОУ 41189553) на користь Міністерства оборони України (03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6; код ЄДРПОУ 00034022) 128 502,00 (сто двадцять вісім тисяч п'ятсот дві грн. 00 коп.) штрафних санкцій та 2 102,00 грн. (дві тисячі сто дві грн. 00 коп.) судового збору.
3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Повний текст рішення складено та підписано 27 січня 2021 року.
Суддя А.М. Селівон