Справа № 643/2377/18 Головуючий суддя І інстанції ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/818/404/21 Суддя доповідач ОСОБА_2
20 січня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Харківського апеляційного суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
за участю прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_8 ,
представника потерпілого адвоката ОСОБА_9 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_8 на вирок Московського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2020 року стосовно ОСОБА_7
Цим вироком
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин України, уродженець м. Люботин Харківського району Харківської області, одружений, має трьох неповнолітніх дітей, працює у КП «КВБО» водієм, має середню спеціальну освіту, мешканець м. Харкова, судимостей не має, -
- визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 286 КК України та йому призначено покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 2 роки.
Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_10 на відшкодування моральної шкоди 100000 грн.
Стягнуто з ОСОБА_7 судові витрати на проведення автотехнічних експертиз 4957, 49 грн.
Запобіжний захід ОСОБА_7 не обирався.
Вироком встановлено, що ОСОБА_7 03.11.2017, о 21.30 год., керував технічно справним автомобілем “Renuault Kangoo", р.н. НОМЕР_1 , та рухався по вул. Гвардійців Широнінців м. Харкова в напрямку пр. Ювілейного.
В процесі руху ОСОБА_7 , перетинаючи нерегульований пішохідний перехід, який розташований в районі будинку № 23 по вул. Гвардійців Широнінців, грубо порушив вимоги п.п.10.1, 18.1 Правил дорожнього руху України, згідно з якими:
-п.10.1. «Перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху.»
-п.18.1. «Водій транспортного засобу, що наближається до нерегульованого пішохідного переходу, на якому перебувають пішоходи, повинен зменшити швидкість, а в разі потреби зупинитися, щоб дати дорогу пішоходам, для яких може бути створена перешкода чи небезпека»
та проявив необачність не зупинився перед пішоходним переходом, де вже знаходились пішоходи, також здійснив маневр вліво та допустив наїзд на пішохода ОСОБА_10 , що рухалась справа наліво по ходу його руху, внаслідок чого остання була травмована.
Згідно з висновком судово-медичної експертизи № 1337-А/17 від 18.12.2017 потерпілій ОСОБА_10 внаслідок вказаної дорожньо-транспортної події були спричинені тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості за критерієм тривалості розладу здоров'я, у вигляді закритої черепно-мозкової травми: пластинчатого субдурального крововиливу зліва, субарахноїдального крововиливу, забію головного мозку; забитої рани правої надбрівної дуги, садна обличчя; закритого перелому сідничої кістки зліва без зсуву, перелом верхньої гілки лонної кістки зліва без зсуву, перелом нижньої гілки лонної кістки зліва із зсувом. Порушення п.п. 10.1 та 18.1 Правил безпеки дорожнього руху України ОСОБА_11 , згідно з висновком автотехнічної експертизи № 1232/1233/17 від 21.12.2017 знаходяться у причинному зв'язку з подією та наслідками
Не погодившись з вироком суду захисник обвинуваченого - адвокат ОСОБА_8 подав апеляційну скаргу, в якій просив вирок скасувати та призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
Посилається на те, що суд першої інстанції допустив неповноту судового розгляду, вбачає розбіжності в показаннях потерпілої та свідка ОСОБА_12 . Вважає, що свідок ОСОБА_12 надавала не об'єктивні показання стосовно події дорожньо-транспортної пригоди.
Заслухавши доповідь судді, доводи захисника ОСОБА_8 , та обвинуваченого, які підтримали апеляційну скаргу, а також заперечення прокурора та представника потерпілої, які вважали оскаржуваний вирок законним та обґрунтованим, дослідивши матеріали справи та перевіривши вирок, у відповідності з нормами ст. 404 КПК України, колегія суддів, вважає, що апеляційна скарга захисника задоволенню не підлягає, зважаючи на наступне.
Вирішуючи питання щодо розгляду цього кримінального провадження, колегія суддів керується вимогами ст. 5 КК України («Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі»).
З урахуванням положень ч.4 ст. 12 КК України, яка була чинна на час апеляційного розгляду, діяння, що кваліфікується за ч.1 ст. 286 КК України є нетяжким злочином. У порівнянні зі ст. 12 КК України, яка була чинною на час вчинення злочину, згідно ч.2 ст. 12 КК України злочин, що кваліфікується за ч.1 ст. 286 КК України також є нетяжким.
Положення п.2 ч.1 ст. 49 КК України, що була чинною на момент вчинення злочину, передбачала строк давності 3 роки, у разі вчинення злочину невеликою тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі. В той же час, редакція ст.. 49 КК України згідно п.п. 2, 3, на момент апеляційного розгляду передбачала теж 3 роки строку давності у разі вчинення не тяжкого злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років.
Суд апеляційної інстанції перевіривши апеляційні доводи сторони захисту вбачає, що на час проведення апеляційного розгляду - 20.01.2021 року, строки, передбачені п.2 ч.1 ст. 49 КК України, в редакції, що була чинною на час вчинення злочину, не сплили, оскільки подія дорожньо-транспортної пригоди, згідно вироку, сталася 03.11.2017 року і це не оспорюється сторонами. При цьому, належить врахувати, що строк давності для злочину, передбаченого ч.1 ст. 286 КК України, згідно вимог ст. 49 КК України, з урахуванням вимог ст. 5 КК України, складає три роки. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року провадження у кримінальному провадженні зупинялось у зв'язку з перебуванням обвинуваченого на лікарняному з 12.10.2020 року, про що твін повідомив особисто у своїй заяві, яка надійшла до канцелярії Харківського апеляційного суду 19.10.2020 року. Тому строк з моменту зупинення судового провадження з 20.10.2020 року і до 20.01.2021 року, коли провадження було поновлено - не враховується у строк давності.
За таких обставин, на час проведення апеляційного розгляду - 20.01.2021 р., строки давності по цьому кримінальному провадженню, з урахуванням вимог ст. 5 КК України, не сплили.
Фактично доводи апеляційної скарги ґрунтуються на незгоді сторони захисту з оцінкою доказів, що наведена у вироку, а також щодо неповноти судового розгляду. Також низка доводів апелянта стосується незгоди з висновками суду першої інстанції щодо незадоволення клопотань сторони захисту.
Проте, суд першої інстанції досліджуючи зазначені висновки експертів, задовольнив клопотання сторони захисту, допитав експерта в судовому засіданні і на підставі всій сукупності досліджених відомостей сформулював свої висновки щодо критичного ставлення до висновків експерта №59/60/18 від23.01.2018 року. При цьому у вироку чітко обґрунтовано чому суд взяв до уваги висновок експерта № 1232/1233/17 від 21.12.2017 року, з чим погоджується колегія суддів.
Переглядаючи оскаржуваний вирок в порядку, визначеному вимогами ст.ст. 404, 405 КПК України, колегія суддів вбачає, що незгода з судовим рішенням сторони захисту ґрунтується суто на суб'єктивних оціночних судженнях захисника та обвинуваченого, які безпідставно ігнорують фактичні обставини кримінального провадження, зокрема те, що наїзд на пішохода стався саме на пішохідному переході та не беруть до уваги чіткий приписів, що міститься в п.18.1 ПДР України про те, що водій транспортного засобу, що наближається до нерегульованого пішохідного переходу, на якому перебувають пішоходи, повинен зменшити швидкість, а в разі потреби зупинитися, щоб дати дорогу пішоходам, для яких може бути створена перешкода чи небезпека.
Тобто, суд першої інстанції правильно зазначив у формулюванні обвинувачення, яке визнане доведеним, про те, що водій ОСОБА_7 грубо порушив вимоги п.п. 18.1 та 10.1 ПДР України, що могло статись лише внаслідок свідомого ігнорування Правил дорожнього руху України, оскільки у разі їх належного дотримання наїзд на пішохіда виключається, бо ці Правила передбачають певну послідовність дій для водія, який наближається до пішохідного переходу.
Отже, колегія суддів дійшла висновку про вмотивованість та обґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо доведеності вини ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 286 КК України.
Зокрема, відповідно до відомостей протоколу огляду місця ДТП від 03.11.2017 року (арк. 8-18 т.2) вбачається, що місцем дорожньо-транспортної пригоди є пішохідний перехід по вул. Гвардійців Широнінців у м. Харкові. Також з відомостей цього протоколу вбачається, що на цьому пішохідному переході розташований автомобіль Рено, д.н.з. НОМЕР_1 , який мав деформацію лівого бокового дзеркала, розбите скло передньої фари.
В судовому засіданні в суді першої інстанції обвинувачений не заперечував, що 03 листопада приблизно о 21.30 год. керуючи автомобілем РЕНО, д.н.з. НОМЕР_1 , по вул. Гвардійців Широнінців, під'їжджаючи до нерегульованого пішохідного переходу, яке було освітлене, на цей пішохідний перехід вийшла потерпіла та почала швидко переміщатись. Застосувавши гальмування, наїзду на потерпілу йому уникнути не вдалося. Обвинувачений вказував на те, що опадів не було.
Таким чином, колегія суддів вбачає, що ОСОБА_7 не заперечував того факту, що здійснив наїзд на потерпілу саме на нерегульованому пішохідному переході.
Відповідно до висновку судово-медичної експертизи № 1337-А/17, яка розпочата 10.11.2017 року та закінчена 18.12.2-017 року, у зв'язку із подією, яка мала місце 03.11.2017 року ОСОБА_10 отримала ушкодження - закрити черепно-мозкова травма; пластинчастий субдуральний крововилив зліва, субарахноїдальний крововилив, забій головного мозку; забита рана правої надбрівної дуги, садна обличчя - в сукупності відноситься до категорії ушкоджень середнього ступеня тяжкості по ознаці тривалості розладу здоров'я (арк. 25-26 т.2).
Потерпіла ОСОБА_10 в судовому засіданні в суді першої інстанції повідомила, що 03.11.2017 року переходила вул. Гвардійців Широнінців по пішохідному переходу, який освітлювався ліхтарями. Підійшовши приблизно до середини пішохідного переходу вона почула звук гальм, але зреагувати не встигла, машина вдарила її боком, оскільки бачила бокове дзеркало.
Свідок ОСОБА_13 показала, що раніше ані з потерпілою, ані з обвинуваченим знайомою не була. В 2017 році вже пізньої осені або на початку зими, точну дату не пам'ятає, приблизно о 21.25 годині, рухалася за кермом автомобіля по вулиці Гвардійців Широнінців в м. Харкові. Назустріч їй рухався автомобіль «Рено Кенго». Раніше свідок побачила хлопця і дівчину, які переходили дорогу справа наліво. Свідок зупинилася приблизно за 5 метрів до пішоходного переходу, який був освітлений ліхтарями, але йшов дощ. Автомобіль «Рено Кенго» був за 30-40 м від переходу, їхав зі швидкістю більше 60 км/год. Автомобілю «Рено» нічого не перешкоджало, він застосував гальмування, став перестроюватися, але зіткнення з дівчиною не уник.
Аналізуючи наведені докази, а саме відомості, які містяться в них, колегія суддів враховує те, що вони ґрунтуються на показаннях обвинуваченого, потерпілої, свідків, що об'єктивно вбачається з мотивувальної частини оскаржуваного вироку і які належним чином перевірені судом першої інстанції безпосередньо при судовому розгляді в судовому засіданні, що узгоджується з вимогами ст. 23 КПК України, щодо безпосередності дослідження показань.
Крім того, відповідно до протоколу огляду місця події (арк. 10) вбачається, що оглядовість із кабіни водія на смузі руху автомобіля, видимість конкретної перешкоди - необмежені, що свідчить про те, що обвинувачений мав реальну можливість заздалегідь побачити потерпілу та прийняти заходів для зупинки транспортного засобу.
Також, оскільки відповідно до висновку експерта № 1075/17 (арк. 33-42) авто, яким керував ОСОБА_7 , було в ісправному стані (гальма, рульова, ходова частина), колегія суддів вважає, що у обвинуваченого не було будь-яких технічних перешкод заздалегідь зупинити транспортний засіб.
Крім того, апелянт вбачає неповноту судового розгляду, оскільки судом першої інстанції було відмовлено в задоволенні клопотання про проведення повторного слідчого експерименту, а також у призначенні повторної судової автотехнічної експертизи.
Однак, відповідно до матеріалів кримінального провадження вбачається, що 12.12.2017 року обвинувачений ОСОБА_7 на підставі ст. 63 Конституції України відмовився від надання показань, а також відмовився від участі у слідчому експерименті, про що свідчить його власноручна заява (арк. 43 т.2).
Проте, 11.12.2017 року проведено слідчий експеримент за участю потерпілої, її представника та свідка ОСОБА_13 (т.2 арк. 44-49).
А згодом, а саме 10.01.2018 року, проведено слідчий експеримент за участю обвинуваченого та його захисника (арк. 63-69 т.2).
Отже, слідчий експеримент був проведений як за участю потерпілої, її представника та свідка ОСОБА_12 , так і за участю обвинуваченого та його захисника. Під час цих слідчих експериментів учасники надали свої пояснення та на підставі цих пояснень були проведені експертні дослідження, яким було надано правову оцінку в судовому засіданні судом першої інстанції, про що зазначено в оскаржуваному вироку, а тому, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у повторному призначенні слідчого експерименту, оскільки учасники провадження надали свої пояснення під час проведених слідчих експериментів.
Захисник в своїй апеляційній скарзі посилається на розбіжності в показаннях потерпілої та свідка ОСОБА_13 , а саме на те, що потерпіла вказувала, що вона стояла на тротуарі перед початком руху, а свідок ОСОБА_13 вказувала на те, що потерпіла перебувала безпосередньо на пішохідному переході.
Аналізуючи відомості протоколів проведення слідчих експериментів за участю потерпілої, свідка ОСОБА_13 від 11.12.2017 року (арк. 44-49) та обвинуваченого і його захисника (арк. 63-66), вбачається, що за результатами проведення цих слідчих експериментів встановлено, що наїзд обвинуваченим на потерпілу здійснений на пішохідному переході на відстані 4,5 метра (мінімальна відстань) від тротуару. Тобто потерпіла здійснювала рух по пішохідному переходу, а обвинувачений здійснив на неї наїзд коли вона вже перебувала майже на середині цього переходу.
Таким чином, твердження сторони захисту щодо розбіжностей у показаннях свідка ОСОБА_13 та потерпілої не мають фактичного та правового значення, оскільки наїзд на потерпілу був здійснений безпосередньо коли вона знаходилась майже на середині цього переходу, а тому обвинувачений, враховуючи об'єктивно гарну видимість та погодні умови, мав заздалегідь виконати приписи Правил дорожнього руху України та здійснити заходи щодо зупинки свого транспортного заходу та пропустити пішохода.
Разом з цим належить врахувати те, що необхідність дотримання при судовому розгляді вказаних загальних засад судочинства підтверджується практикою Європейського суду та змістом норм Європейської конвенції з прав людини, які відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» - є частиною національного законодавства.
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «О'Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29.06.2007р., яке з урахуванням положень статей 8, 9 Конституції України, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є частиною національного законодавства, зазначив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обовязки у правовому полі держави.
Європейського суду з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, по справам «Кобець проти України» від 14.02.2008, «Берктай проти Туреччини» від 08.02.2001, «Леванте проти Латвії» від 07.11.2002 неодноразово вказує, що оцінюючи докази, суд застосовує принцип доведення «за відсутності розумних підстав для сумніву», що може бути результатом цілої низки ознак або достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою неспростовних презумпцій.
У рішенні ЄСПЛ від 21 липня 2011 року по справі «Коробов проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що при оцінці доказів Суд, як правило, застосовує критерії доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумцій факту.
Крім того, Європейський суд з прав людини в своєму рішенні «Ісмаїлов проти Росії» від 06 листопада 2008 року зазначив, що згідно з принципом верховенства права однією з підвалин демократичного суспільства, який закріплений в усіх статтях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, при розгляді справи та призначенні стягнення потрібно досягти справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, щоб під час відповідного втручання був дотриманий принцип законності і воно не було свавільним, тобто стягнення повинне бути пропорційним, воно має відповідати тяжкості скоєного правопорушення, а також його наслідкам.
Отже, версія про непричетність до вчинення цього злочину та доводи сторони захиступро незгоду з вироком суду першої інстанції, суперечливість та відсутність достовірних доказів на підтвердження вини обвинуваченого у інкримінованому йому кримінальному правопорушенні мають суто суб'єктивний та безпідставний характер, пов'язаний з обраним способом захисту, що обумовлює необхідність відмови у задоволенні апеляційної скарги захисника обвинуваченого.
Стосовно твердження та доводів сторони захисту щодо однобічності судового розгляду та оцінки судом доказів, а саме пояснень свідків, які надавалися в судовому засіданні в суді першої інстанції, колегія суддів вбачає, що зміст висновків, наведених судом в мотивувальній частині вироку, виходячи з їх аргументованості та вмотивованості з посиланням на фактичні обставини, які були безпосередньо досліджені, походять з різних джерел, в тому числі і стосовно показань самого обвинуваченого - відповідають вимогам ст. 94 КПК України.
Тобто, зміст висновків суду щодо оцінки доказів ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження. При цьому належить врахувати, що критичне ставлення суду до змісту показань обвинуваченого також є належною оцінкою доказів, оскільки суд обґрунтував такі свої висновки саме наявністю решти доказів, які узгоджуються між собою, але при цьому спростовують суб'єктивне твердження обвинуваченого щодо його незгоди з обвинуваченням.
Крім того, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції достатньо та правильно врахував ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, відомості про особу винного.
Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до норм ст. 65 КК України та роз'яснень, наведених в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», призначаючи покарання у кожному конкретному випадку, суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.
Як вбачається з оскаржуваного вироку, суд призначаючи покарання ОСОБА_7 об'єктивно врахував відомості про особу обвинуваченого, а саме те, що він раніше не судимий, має трьох неповнолітніх дітей, постійне місце проживання,не перебуває на обліках у лікарів нарколога та психіатра. Вказані обставини чітко, логічно та вмотивовано вказані у мотивувальній частині вироку при обґрунтуванні судом певного виду та міри покарання, що належить призначити обвинуваченому, і це об'єктивно вбачається зі змісту оскаржуваного вироку ( арк. 168, том 2).
Колегія суддів дійшла висновку про те, що при призначені такого виду та міри покарання ОСОБА_7 , суд першої інстанції у повній мірі дотримався вимог кримінального закону, що містяться у нормах ст.ст. 65, 66, 67 КК України, призначивши покарання в межах санкцій ч.1 ст. 286 КК України, додержуючись принципу законності, індивідуалізації, справедливості та обґрунтованості покарання, а також дослідивши відомості про особу обвинуваченої, при цьому було враховано відсутність обставин, що пом'якшують покарання.
З огляду на викладене, при апеляційному перегляді кримінального провадження не встановлено підстав для застосування норм ст.ст.75, 69, 69-1 КК України.
Таким чином, призначене судом першої інстанції покарання у той спосіб, як це зазначено у вироку, на думку колегії суддів, є необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_7 та попередження вчинення ним нових злочинів, а тому відповідає вимогам ст.ст. 50 та 65 КК України, оскільки за своїм видом і розміром є справедливим, через що підстав для зміни чи скасування вироку за апеляційними доводами колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 407 ч. 1 п. 1, 418, 419 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 - залишити без задоволення.
Вирок Московського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2020 року стосовно ОСОБА_7 - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення, а засудженим ОСОБА_7 - в той самий строк з дня отримання ним копії судового рішення.
Судді
________________ ________________ _____________ ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4