22.01.21
22-ц/812/89/21
Єдиний унікальний номер судової справи № 490/519/20
Провадження № 22-ц/812/60/21
№ 22-ц/812/89/21
Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.
Іменем України
19 січня 2021 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Яворської Ж.М.,
суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,
при секретарі судового засідання - Біляєвій В.М.,
за участі представника відповідача відділу ДВС - Бакай Л.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження
апеляційні скарги
ОСОБА_1
та
Державної казначейської служби України
на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 жовтня 2020 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Гуденко О.А., повний текст складено 02 листопада 2020 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Центрального відділу Державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності відділу державної виконавчої служби неправомірною, стягнення збитків та моральної шкоди,-
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду позовом до Центрального відділу Державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), Державної казначейської служби України, про визнання та бездіяльності відділу державної виконавчої служби неправомірною, стягнення збитків та моральної шкоди.
Обґрунтовуючи позовні вимоги вказував, що заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від14 березня 2013 року на його користь з кредитної спілки «Кредитний Альянс» стягнуто грошових коштів у сумі 38 400 грн.
На виконання вказаного судового рішення, 12 червня 2013 року Центральним районним судом м. Миколаєва видано виконавчий лист №490/644/13, який ним пред'явлено до виконання до Центрального відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції (далі - Центральний ВДВС). Постановою старшого державного виконавця Центрального ВДВС від 17 червня 2013 року відкрито виконавче провадження з виконання вищезазначеного виконавчого листа, який наступною постановою цього ж державного виконавця від 20 червня 2014 року повернуто стягувачу без виконання на підставі п.5 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження».
В подальшому він неодноразово, а саме:05 серпня 2014 року, 30 грудня 2015 року,07 листопада 2017 року пред'явив до виконання виконавчий лист, на виконання якого постановою державного виконавця від 19 серпня 2014 року, 22 березня 2016 року відкрито виконавче провадження, проте відповідно до постанов від 25 червня 2015 року, 25 листопада 2016 року виконавчий лист повернуто стягувачу з без виконання, а останній раз повідомленням від 20 грудня 2017 року повернуто без прийняття до виконання.
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2018 року частково задоволено його скаргу, яка в апеляційному порядку не оскаржувалася, скасовано повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання та зобов'язано відділ ДВС прийняти до виконання виконавчий лист 490/644/13 виданий Центральним районним судом м. Миколаєва 12 червня 2013 року . Визнано протиправною бездіяльність Центрального відділу ДВС м. Миколаєва під час виконання рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від в період з 12 червня 2013 року по 20 грудня 2017 року.
Отримавши 02 жовтня 2019 року вищевказану ухвалу суду, виконавче провадження Центральним ВДВС за його заявою від 07 листопада 2017 року відкрито не було. Тобто державним виконавцем не вжито будь-яких заходів для розгляду його заяви та відкриття виконавчого провадження.
На час звернення до суду з цим позовом у єдиному державному реєстрі виконавчих проваджень по ВП №60890153 жодних виконавчих дій вчинено не було.
Вказане свідчить про неправомірну бездіяльність Головного державного виконавця відділ Центрального ДВС м. Миколаєва.
Більш того, з часу відкриття виконавчого провадження в 2013 році державними виконавцями Центрального ВДВС не вчинювалося належних необхідних виконавчих дій щодо виконання рішення суду, а виконавчий лист повертався стягувачу без виконання з підстав не виявлення майна боржника , свідомо ігноруючи інші виконавчі дії, які повинен був вчиняти згідно ЗУ "Про виконавче провадження"
Крім того, посилаючись на те, що бездіяльність державної виконавчої служби була доведена судовими рішеннями та підтверджується матеріалами справи, посилаючись на положення ст.23, 1173, 1174 ЦК України, на рішення ЄСПЛ у справі "Войтенко проти України", "Горнсбі проти Греції", вважає, що відбувається порушення з боку Держави Європейської конвенції за п.1 ст. 6 - стосовно тривалого невиконання рішення суду від 11.09.2012 року, п.1 ст.1 протоколу № 1 - втручання у право мирного володіння майном, ст. 13 Європейської конвенції - щодо відсутності ефективних юридичних засобів захисту та забезпечення виконання рішення суду, яке є обов'язковим для виконання і таке повинного гарантуватися саме Державою.
Оскільки на протязі шести з половиною років не виконується судове рішення, йому завдано матеріального збитку в розмірі не стягнутих на його користь грошових коштів в сумі 38400 грн.
Окрім цього, він має право на стягнення з відповідача компенсації за порушення строків виконання судового рішення за весь час прострочення з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три відсотки річних.
Завдану йому моральну шкоду з урахуванням практики Європейського суд з прав людини оцінює в три тисячі Євро, що еквівалентно 81 060 грн ( справа ОСОБА_2 та інші проти України). Також він майже сім років вимушений був неодноразово приїздити до м. Миколаєва з м. Южноукраїнськ, щоб звертатися до державного виконавця з різного роду заявами та скаргами, а також багаторазово звертатися до суду за захистом своїх прав стягувача у виконавчому провадженні, він дуже хвилювався, вимушений був винаймати адвоката, в нього погіршився сон, підвищився тиск, розпочалася дратівливість.
Враховуючи викладене просив стягнути з Державного бюджету України на свою користь грошові кошти у сумі 167 920 грн.80 коп. які складаються з матеріального збитку в розмірі не стягнутої на його користь суми за рішенням суду 38 400 грн. ; 41 548 грн.80 коп. інфляційних втрат; 6912 грн.00 коп. трьох відсотків річних, та 81 060 грн. на відшкодування моральної шкоди; визнати неправомірною бездіяльність Центрального відділу державної виконавчої служби м. Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області під час виконання ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2018 року та рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 березня 2013 року у справі № 490/644/13-ц - за період з 02 грудня 2019 року по 23 січня 2020 року у ВП № 60890153.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 жовтня 2020 року позовні вимоги задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Центрального відділу державної виконавчої служби м. Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області під час виконання ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2018 року та рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 березня 2013 року у справі № 490/644/13-ц у ВП № 60890153.
Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошові кошти в рахунок компенсації моральної шкоди в розмірі 10000 грн. 00 коп.
В задоволенні інших позовних вимог - відмовлено.
Відмовляючи в частині позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що встановлений судами факт бездіяльності державного виконавця у виконавчому провадженні не може бути підставою для покладення на державу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування стягувачеві шкоди, яка дорівнює вартості заборгованості боржника у цьому виконавчому провадженні, а також, враховуючи, що позивач таким способом намагається отримати відшкодування за ті самі збитки, але від інших осіб, ніж за цивільним позовом, вже розглянутим у порядку цивільного судочинства у іншому позовному провадженні, а також відсутність причинно-наслідкового зв'язку між бездіяльністю відповідача і шкодою, завданою боржником неповерненням заборгованості за депозитним вкладом.
Підставою для відмов у задоволенні позовних вимог позивача в частині стягнення з держави 3% річних та інфляційних втрат за час невиконання рішення суду суд першої інстанції зазначив відсутність у сторін будь-яких грошових та договірних зобов'язань.
При визначенні розміру компенсації моральної шкоди районний суд врахував, що через душевні страждання, яких позивач зазнав у зв'язку з надмірно тривалим невиконанням остаточного рішення через бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби, за дії (бездіяльність) яких держава несе відповідальність, відповідно до ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173, 1174 ЦК України, останній має право на відшкодування йому за рахунок держави моральної шкоди та визначив таку компенсацію у розмірі 10 000 грн.
Не погодившись з таким рішенням в частині відмови у задоволенні позовних вимог та розміру стягнутої компенсації за моральну шкоду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, та посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просив про його зміну в оскаржуваній частині та ухвалення нового судового рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Мотивуючи доводи апеляційної скарги вказував, що за змістом ч. 1 ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів Державного бюджету та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (п.п. 3 п. 4 цього Положення), а тому твердження суду першої інстанції про те, що між позивачем та відповідачем ДКС України відсутні будь-які грошові зобов'язання, так і не договірні зобов'язання, не заслуговують на увагу.
Вказував на неврахування судом першої інстанції висновку викладеного у постанові Великої Палати Верховного суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, щодо застосування вимог ст. 625 ЦК України; висновку викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 910/10156/17 від 10 квітня 2018 року щодо природи виникнення грошового зобов'язання, що призвело до прийняття невірного рішення.
Посилання у рішенні суду на те, що встановлений судами факт бездіяльності державного виконавця у виконавчому проваджені не може бути підставою для покладання на Державу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування стягувачу шкоди, яка дорівнює вартості заборгованості боржника у цьому виконавчому проваджені є такими, що суперечать нормам ст.56 Конституції України, ст. ст. 23,1174 ЦК України та не відповідають усталеній судовій практиці.
Також зазначав, що за змістом ст.625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочене грошове зобов'язання, а тому твердження суду про безпідставне стягнення з Держави Україна збитків з урахуванням індексу інфляції та 3% річних не відповідають нормам діючого законодавства.
Крім того, апелянт вказував на невірний підхід до визначення розміру моральної шкоди, так як його здійснено без урахування практики Європейського суду.
Державна казначейська служба України також оскаржила рішення суду в частині задоволених вимог та посилалася на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила про його скасування та ухвалення нового про відмову у задоволені позову.
Зокрема зазначала, що позивачеві слід довести не тільки протиправність поведінки відповідачів, а й факт спричинення йому моральної шкоди, а також причинно наслідковий зв'язок між діями чи бездіяльністю відповідачів та спричиненою йому шкодою. Крім того, вказували, що розмір моральної шкоди є необґрунтованим та призведе до незаконного збагачення позивача.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Центральний відділ Державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного Міжрегіонального Управління Міністерства юстиції доводи апеляційної скарги не визнав та, не оскаржуючи рішення, просив його скасувати та в задоволені позову відмовити.
Представник відділу ДВС у суду апеляційної інстанції апеляційну скаргу ДКС України підтримала, просила про її задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 не визнала, просила залишити її без задоволення.
Позивач та представник ДКС України в судове засідання не з'явилися, повідомлені судом про дату, час та місце розгляду справи належним чином, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи без участі сторін.
За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосується фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2 ст. 367 ЦПК України).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги в частині рішення, яка переглядається, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга в частині позовних вимог, вирішення яких оскаржує позивач, не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 березня 2013 року з КС «Кредитний Альянс» на користь ОСОБА_1 стягнуто кошти за договором про залучення внеску(вкладу) в сумі 38 400 грн. (а.с.11).
На виконання даного рішення 12 червня 2013 року Центральним районним судом м. Миколаєва видано виконавчий лист № 490/644/13-ц, який 12 червня 2013 року стягувачем пред'явлено до виконання до Центрального відділу ДВС м. Миколаїв. (а.с.12).
Постановою старшого державного виконавця Центрального ВДВС м. Миколаїв від 17 червня 2013 року відкрито виконавче провадження з виконання вищезазначеного виконавчого листа, який наступною постановою державного виконавця цього ж відділу від 20 червня 2014 року повернуто стягувачу у зв'язку з відсутністю у боржника майна та коштів на розрахункових рахунках, на які може бути звернуто стягнення (а.с.14).
05 серпня 2014 року ОСОБА_1 знову пред'явив до виконання до Центрального ВДВС виконавчий лист №490/644/13-ц ( а.с.20).
Постановою старшого державного виконавця від 19 серпня 2014 року відкрито виконавче провадження № 44430180 з виконання вищезазначеного виконавчого листа ( а.с.23).
25 червня 2015 року постановою державного виконавця виконавчий лист повернуто стягувачу у зв'язку з відсутністю у боржника майна та коштів, на які може бути звернуто стягнення ( а.с.23).
30 грудня 2015 року ОСОБА_1 вчергове пред'явив до Центрального ВДВС м. Миколаїв для виконання вказаний виконавчий лист, на підставі якого державним виконавцем 22 березня 2016 року відкрито виконавче провадження №50544539( а.с.29,31).
25 листопада 2016 року постановою державного виконавця Центрального ВДВС м. Миколаїв виконавчий документ повернуто стягувачу у зв'язку з тим, що боржник за адресою, зазначеною у виконавчому листі, відсутній, господарську діяльність не здійснює, а майно, на яке може бути звернуто стягнення, відсутнє( а.с.33).
Як вбачається з інформації про виконавче провадження, державним виконавцем здійснювалися запити до державних органів стосовно наявності майна та коштів. При з'ясуванні факту наявності нерухомого майна у власності боржника проводилися дії щодо можливості реалізації цього майна. Проте у зв'язку з відсутністю дозволу органу опіки та піклування на реалізацію виконавчі дії були припинені.
20 грудня 2017 року старшим державним виконавцем Центрального ВДВС м. Миколаїв Левицької В.Ю. винесено повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання на підставі п. 8 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки стягувач не надав на підтвердження сплати авансованого внеску (а.с.38,40).
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2018 року скаргу ОСОБА_1 на дії державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби м. Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області про повернення виконавчого документу стягувачу - задоволено. Скасовано повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання ст. державного виконавця Центрального Відділу ДВС м. Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області від 20 грудня 2017 року з примусового виконання виконавчого листа № 490/644/13-ц, виданий Центральним районним судом м. Миколаєва 12 червня 2013 року та зобов'язано Центральний ВДВС м. Миколаєва прийняти до виконання виконавчий лист №490/644/13, що виданий Центральний ВДВС м. Миколаїв 12 червня 2013 року.
Визнано протиправною бездіяльність Центрального ВДВС м. Миколаїв під час виконання рішення Центрального районного суду м. Миколаєва згідно виконання виконавчого листа за період з 12 червня 2013 року по 20 грудня 2017 року( а.с.46-47).
З наведених судових рішень вбачається, що державним виконавцем не вичерпано усіх можливих дій щодо належного виконання рішення суду, здійснення яких передбачено ЗУ "Про виконавче провадження", зокрема щодо з'ясування правового статусу приміщення, в якому зареєстровано КС "Кредитний Альянс" , вчинення необхідних дій щодо проникнення до цього приміщення, виявлення майна в цьому приміщенні, можливого опису та арешту цього майна, вимагання від матеріально відповідальних посадових осіб юридичної особи надання пояснень за фактом невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження; у разі ухиляння боржника від виконання зобов'язань, звернення до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду керівника боржника-юридичної особи за межі України - до виконання зобов'язань за рішенням.
В подальшому, як вбачається з відповіді начальника Центрального ВДВС від 18 жовтня 2019 року зазначено, що виконавчий лист по справі № 490/644/13-ц повернуто без прийняття до виконання. В зв'язку з ухваленням Рішення КСУ у справі № 3-368/2018 від 15 травня 2019 року визнано неконституційними положення ч.2 ст. 26 ЗУ "Про виконавче провадження" - запропоновано йому скористатися правом стягувача на пред'явлення виконавчого документу на примусове виконання до органів ДВС.
При цьому, 02 жовтня 2019 року представник ДВС особисто отримав копію ухвали суду від 12 червня 2018 року, направлену судом повторно на адресу Центрального ВДВС.
13 грудня 2019 року Центральним ВДВС отримано заяву ОСОБА_1 про відкриття виконавчого провадження з додатками - оригіналом виконавчого листа .
Постановою державного виконавця Центрального ВДВС від 16 грудня 2019 року відкрито виконавче провадження ВП 60890153 з примусового виконання виконавчого листа № 490/644/13-ц ВП № 60890153 за заявою стягувача про примусове виконання.
Згідно Інформації про Виконавче провадження станом на 27 жовтня 2020 року за ВП 60890153 жодних виконавчих дій з часу відкриття виконавчого провадження держаним виконавцем проведено не було.
До теперішнього часу судове рішення про стягнення на користь позивача боргу залишається не виконаним.
Згідно із ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина 1 ст. 1 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання.
Згідно з ч. 1 ст. 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
У ч. 1 ст. 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.
Частиною 2 ст. 22 ЦК України визначено, що збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо) (ч. 4 ст. 22 ЦК України).
Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Частиною другою статті 1167 ЦК України передбачено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала, у визначених цією нормою випадках, який не є вичерпним, оскільки пункт 3 передбачає, що її відшкодування можливе за наявності інших випадків, передбачених законом.
Протиправність бездіяльності органу державної виконавчої служби щодо несвоєчасного поновлення виконавчого провадження з примусового виконання заочного рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 березня 2013 року встановлена судом та не оскаржується сторонами.
Позивач, звертаючись до суду зазначив, що майнова шкода, яка підлягає відшкодуванню внаслідок такої протиправної бездіяльності визначається ним у розмірі стягнутої за заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 березня 2013 року та не повернутої позивачу, як стягувачу у виконавчому провадженні, суми у розмірі 38400 грн.
Отже, позивач фактично вважає, що орган державної виконавчої служби, за протиправність бездіяльності якого відповідає держава, повинен сплатити за боржника, яким за вказаним рішенням суду є КС «Кредитний Альянс», кошти у зазначеній сумі. Проте, зазначене рішення суду ще не виконано.
Між тим з огляду на встановлені обставини та наведені норми права, колегія суддів вважає такі доводи позивача безпідставними, висновок суду першої інстанції про те, що в даному випадку держава не може підміняти боржника в зобов'язаннях про повернення зазначеної грошової суми, правильним.
Крім того, на зазначену суму позивачем обраховані інфляційні витрати у розмірі 41548, 80 грн. та три відсотки річних, що складає 6912,00 грн., які відповідно ч. 2 ст. 625 ЦК України повинні покладатися на боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання. В даному випадку таким боржником є КС «Кредитний Альянс», яка не виконала свої зобов'язання по поверненню коштів позивачу.
Більш того, невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість стягнення грошових коштів з боржника. Невиплачені позивачеві кошти на виконання судових рішень, ухвалених на його користь, не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі ст.ст. 1173, 1174 ЦК України. Наслідком такого відшкодування буде подвійне стягнення коштів.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4110/17 (провадження № 61-20325св18), від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19), від 03 червня 2020 року в справі № 642/3839/17 (провадження № 61-37856св18) та від 12 серпня 2020 року в справі № 761/7165/17 (провадження № 61-20203св19).
Доводи апеляційної скарги про те, що місцевим судом не враховані постанова Великої Палати Верховного суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц та постанова Верховного Суду у справі № 910/10156/17 від 10 квітня 2018 року в тій частині, що грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, не можуть бути прийняті до уваги, так як за змістом позовних вимог ОСОБА_1 просить стягнути саме суму боргу 38400, 00 грн. та саме з цією сумою неповернутого боргу пов'язує відшкодування інфляційних витрат та три відсотки річних, як відповідальність за порушення грошового зобов'язання.
Принцип диспозитивності цивільного судочинства зобов'язує суд розглядати справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. З огляду на таке, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що інших позовних вимог позивач не заявляв та іншими юридичними фактами їх не обґрунтовував, а тому суд першої інстанції розглянув вимоги ОСОБА_1 в межах вимог та доводів позовної заяви.
Крім цього, за доводами апеляційної скарги заявник не погоджується з розміром моральної шкоди, визначаючи та мотивуючи такий розмір практикою Європейського Суду.
Між тим, компенсація моральної шкоди, зважаючи на її сутність не має та не може мати точних критеріїв майнового виразу душевного болю. Зважаючи, що будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз та в кожному конкретному випадку такий розмір має бути різним з урахуванням обставин справи, поведінки сторін та наслідків такої поведінки.
Під час судового розгляду було встановлено, що саме протиправною бездіяльністю відповідача - органу державної виконавчої служби було порушено право позивача, як стягувача, щодо своєчасного поновлення виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення, у зв'язку з чим позивач був вимушений докласти додаткових зусиль для захисту свого порушеного права, внаслідок чого відчував страждання, певні морально-психологічні емоції (моральну шкоду).
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги Державної казначейської служби України про недоведеність позивачем факту заподіяння моральної шкоди, оскільки відповідно до ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи, тобто вина органу влади у даному випадку презумується.
Відповідач всупереч положень ст. 81 ЦПК України не спростував відповідальність держави за завдану у даному випадку моральну шкоду.
Твердження апеляційної скарги Державної казначейської служби України про недоведеність позивачем причинно-наслідкового зв'язку між діями державних виконавців та наслідками у виді спричинення моральної шкоди, є необґрунтованими, адже неправомірність дій державної виконавчої служби встановлена вищенаведеними судовими рішеннями.
З огляду на встановлені обставини та положення норм матеріального права колегія суддів вважає підтвердженим факт порушення прав позивача як стягувача у виконавчому провадженні внаслідок протиправної бездіяльності відділу ДВС.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 28 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» від 07.02.2014 № 6, належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби.
Разом з тим, відповідно до п. 63 рішення Європейського Суду з прав людини по справі «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, Суд дотримується точки зору, що заявник зазнав моральних страждань в результаті визнаних Судом порушень, а саме по собі визнання, на думку Суду, не може вважатися достатньою компенсацією.
З огляду на вищенаведене суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про необхідність стягнення моральної шкоди, Проте, апеляційний суд не може погодитися з визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування моральної шкоди та вважає, що він підлягає зменшенню.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права або інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів визначено відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Статтею 23 ЦК України передбачено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди судом визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, та інших обставин і негативних наслідків. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Ураховуючи встановлені обставини справи, час, протягом якого не вчинялися належні виконавчі дії, розмір збитків, що стягнутий судовим рішенням на користь позивача (38400 грн), при виконанні якого бездіяльність державних виконавців визнана незаконною, апеляційний суд не погоджується із розміром відшкодування моральної шкоди, визначеним судом першої інстанції, та вважає, що з урахуванням вимог розумності і справедливості, достатнім розміром відшкодування заподіяної позивачу моральної шкоди буде 6000 грн, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом зменшення розміру стягнутого відшкодування моральної шкоди з 10 000 грн. до 6 000 грн.
За такого, аргументи апеляційної скарги Казначейської служби України щодо необґрунтованості розміру моральної шкоди є слушними.
В свою чергу, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди у розмірі 81060 грн. необґрунтовані, оскільки на їх підтвердження позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів у розумінні ст.77-80 ЦПК України, які б підтверджували факт заподіяння моральної шкоди у вказаному розмірі, який, на думку колегії суддів, є недоведеним та неспівмірним із обставинами справи.
Посилання скаржника на необхідність при визначенні розміру моральної шкоди виходити із розміру справедливої сатисфакції, яку визначає ЄСПЛ у своїх рішеннях при встановленні порушення державами Конвенції, безпідставні, оскільки позивач у даному випадку помилково ототожнює поняття моральної шкоди та поняття справедливої сатисфакції, які за своїм правовим змістом є різними. Зокрема, поняття справедливої сатисфакції міститься у ст.41 розділу ІІ Конвенції, який врегульовує питання організації і діяльності ЄСПЛ, тобто є його внутрішньою процедурною нормою. При цьому, колегія суддів виходить з того, що поняття справедливої сатисфакції, вжите у ст.41 Конвенції, є значно ширшим, ніж поняття моральної шкоди, вжите у законодавстві України.
Це ж стосується посилань у скарзі на неврахування судом практики ЄСПЛ в аналогічній справі щодо справедливої сатисфакції, зокрема, у справі «Харчук та інші проти України», оскільки як вказувалося вище, справедлива сатисфакція не тотожна моральній шкоді.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Враховуючи те, що судом першої інстанції при визначенні розміру моральної шкоди не було враховано всіх обставин справи у їх сукупності, рішення суду в цій частині підлягає зміні із зазначенням у ньому іншого розміру відшкодування - 6000 грн., яке підлягає стягненню на користь позивача, задовольнивши частково апеляційну скаргу Казначейської служби України та залишивши без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
В решті рішення суду залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити частково, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 жовтня 2020 року в частині визначення розміру моральної шкоди змінити.
Стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) грошові кошти в рахунок компенсації моральної шкоди в розмірі 6000 (шість тисяч) грн. 00 коп.
В іншій частині це ж рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий Ж.М. Яворська
Судді Т.М. Базовкіна
Л.М. Царюк
Повний текст постанови складено 22 січня 2021 року.