21 січня 2021 року
м. Київ
справа №820/731/16
адміністративне провадження №К/9901/12386/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Пасічник С.С.,
суддів: Васильєвої І.А., Юрченко В.П.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державного підприємства "Завод імені В.О.Малишева" на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2016 року (головуючий суддя Перцова Т.С., судді: Дюкарева С.В., Жигилій С.П.) у справі за позовом Державного підприємства "Завод імені В.О.Малишева" до Східної об'єднаної державної податкової інспекції м.Харкова Головного управління ДФС у Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення,
В лютому 2016 року Державне підприємство "Завод імені В.О.Малишева" (далі - Підприємство, позивач) звернулось до суду з позовом до Східної об'єднаної державної податкової інспекції м.Харкова Головного управління ДФС у Харківській області (далі - Інспекція, відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення №0004611702 від 23 січня 2016 року про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску щодо сплати штрафу у розмірі 16 650,44 грн. та пені у розмірі 1 973,37 грн. за період з 22 вересня 2015 року по 21 грудня 2015 року.
В позовній заяві Підприємство вказувало, що єдиний внесок ним нараховувався у передбачені законом строки та постійно сплачувався одночасно із виплатою працівникам заробітної плати; до того ж, ухвалою господарського суду Харківської області від 27 грудня 2011 року щодо позивача порушено провадження по справі про банкрутство та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, а тому, з огляду на положення статті 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року №2343-XII (далі - Закон №2343), у Інспекції не було підстав для нарахування йому штрафу та пені.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2016 року позов задоволено.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості, оскільки відносно позивача господарським судом Харківської області запроваджено мораторій на задоволення вимог кредиторів, що виключає застосування до Підприємства штрафних санкцій та пені за несвоєчасне виконання зобов'язань, що виникли після запровадження мораторію; крім того, за висновком суду першої інстанції, єдиний внесок повинен нараховуватись на суму нарахованої заробітної плати, а сплачуватись - під час кожної виплати заробітної плати, одночасно з видачею зазначених сум, при цьому з огляду на дефіцит обігових коштів заробітна плата робітникам позивача виплачувалась із запізненням і частинами, але із одночасним відрахуванням єдиного внеску, що свідчить про недопущення ним порушення законодавства з питань єдиного внеску.
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове - про відмову в задоволенні позову.
При цьому, апеляційний суд, беручи до уваги положення Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08 липня 2010 року №2464-VI (далі - Закон №2464) та Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої Наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року №449 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07 травня 2015 року за №508/26953 (далі - Інструкція №446), прийшов до висновку, що в будь-якому випадку, незалежно від фінансового стану підприємства єдиний внесок нараховується на суми нарахованої (а не фактично виплаченої) заробітної плати та сплачується не пізніше 20 числа місяця, наступного за звітним; при цьому законом допускається можливість сплати внеску до моменту фактичної виплати заробітної плати, однак виключень для перенесення строку сплати внеску вказані норми не передбачають; крім того, проаналізувавши положення Закону №2343, суд зазначив, що мораторій не зупиняє виконання боржником поточних грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які виникли після дня введення мораторію, а отже і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення, відтак, враховуючи, що строк виконання зобов'язань зі сплати страхових внесків настав у позивача після 27 грудня 2011 року, тобто після порушення провадження у справі про банкрутство, дія мораторію на виконання цих зобов'язань не розповсюджується; водночас суд, дослідивши зміст облікової картки Підприємства зі сплати єдиного внеску, визнав необґрунтованими й доводи останнього про те, що період нарахування штрафних санкцій та пені, зазначені в оскаржуваному рішенні (з 22 вересня 2015 року по 21 грудня 2015 року), частково перетинається з періодом нарахування штрафних санкцій та пені за іншим рішенням - від 04 листопада 2015 року №0028751702 в частині періоду з 22 вересня 2015 року по 13 жовтня 2015 року.
Не погоджуючись з прийнятим апеляційним судом рішенням, Підприємство звернулось до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на ті ж обставини, що вже наводились ним в позовній заяві, просило його скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Відповідач своїм правом на подання письмових заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не скористався.
В подальшому справа передана до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Переглянувши судові рішення та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд приходить до наступного висновку.
Судами встановлено, що ухвалою господарського суду Харківської області від 27 грудня 2011 року порушено провадження по справі про банкрутство Підприємства та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів (справа №5023/10655/11). Провадження у справі триває.
23 січня 2016 року Основ'янською (Східною) ОДПІ м.Харкова ГУ ДФС у Харківській області прийнято рішення №0004611702 (що надійшло на адресу позивача 05 лютого 2016 року) про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску, яким до позивача застосовано штрафні санкції у розмірі 16 650,44 грн. та нараховано пеню у розмірі 1 973,37 грн. за період з 22 вересня 2015 року по 21 грудня 2015 року.
При цьому суди встановили, що несвоєчасність сплати позивачем єдиного внеску та, як наслідок, нарахування штрафних санкцій та пені з період з 22 вересня 2015 року по 21 грудня 2015 року, пов'язані з тим, що Підприємством єдиний внесок нараховувався та декларувався у строк, встановлений законом, - до 20 числа кожного місяця, але сплачувався одночасно із заробітною платою, яка виплачувалась із затримкою.
Не погодившись із вказаним рішенням відповідача, Підприємство звернулось до суду з позовом у даній справі.
В частині 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон №2464.
За змістом пункту 2 частини 1 статті 1 Закону №2464 єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно із частиною 2 статті 2 Закону №2464 виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок (пункт 1 частини 2 статті 6 Закону №2464).
Пунктом 1 частини 1 статті 7 Закону №2464 передбачалось, що єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), 2, 3, 6, 7 і 8 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Єдиний внесок нараховується на суми, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, незалежно від джерел їх фінансування, форми, порядку, місця виплати та використання, а також від того, чи виплачені такі суми фактично після їх нарахування до сплати (частина 5 статті 7 Закону №2464).
За змістом частини 8 статті 9 Закону №2464 платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.
При цьому платники, зазначені у пункті 1 частини першої статті 4 цього Закону, під час кожної виплати заробітної плати (доходу, грошового забезпечення), на суми якої (якого) нараховується єдиний внесок, одночасно з видачею зазначених сум зобов'язані сплачувати нарахований на ці виплати єдиний внесок у розмірі, встановленому для таких платників (авансові платежі). Винятком є випадки, якщо внесок, нарахований на ці виплати, вже сплачений у строки, встановлені абзацом першим цієї частини, або за результатами звірення платника з органом доходів і зборів за платником визнана переплата єдиного внеску, сума якої перевищує суму внеску, що підлягає сплаті, або дорівнює їй.
Як передбачено частинами 11 та 12 статті 9 Закону №2464, у разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного внеску до платника застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом. Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Разом з тим згідно з підпунктами 6 та 7 пункту 3 розділу 4 Інструкції №446 нараховані за відповідний календарний місяць суми єдиного внеску сплачуються платниками не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця незалежно від виплати заробітної плати та інших видів виплат, на суми яких нараховується єдиний внесок.
Платники під час кожної виплати заробітної плати (доходу, грошового забезпечення), на суми якої (якого) нараховується єдиний внесок, одночасно з видачею зазначених сум зобов'язані сплачувати нарахований на ці виплати єдиний внесок у розмірі, встановленому для відповідних платників (авансові платежі). Винятком є випадки, якщо внесок, нарахований на ці виплати, вже сплачений у строки, визначені підпунктом 6 цього пункту, або за результатами звірення стану розрахунків платника з фіскальним органом за платником визнана переплата єдиного внеску, сума якої перевищує суму внеску, що підлягає сплаті, або дорівнює їй. Кошти перераховуються одночасно з отриманням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплату доходу, грошового забезпечення), у тому числі в безготівковій чи натуральній формі. Фактичним отриманням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплату доходу, грошового забезпечення) вважається отримання відповідних сум готівкою, зарахування на рахунок одержувача, перерахування за дорученням одержувача на будь-які цілі, отримання товарів (послуг) або будь-яких інших матеріальних цінностей у рахунок зазначених виплат, фактичне здійснення з таких виплат відрахувань згідно із законодавством або виконавчими документами чи будь-яких інших відрахувань.
Відповідно ж до частини 2 статті 24 Закону №2464 банки приймають від платників єдиного внеску, зазначених у пункті 1 частини першої статті 4 цього Закону, платіжні доручення та інші розрахункові документи на видачу (перерахування) коштів для виплати заробітної плати, на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок, та здійснюють видачу (перерахування) зазначених коштів лише за умови одночасного подання платником розрахункових документів про перерахування коштів для сплати відповідних сум єдиного внеску або документів, що підтверджують фактичну сплату таких сум у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Національним банком України та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення.
За змістом частин 1, 2, 6, 10, пункту 2 частини 11 статті 25 Закону №2464 рішення, прийняті органами доходів і зборів та органами Пенсійного фонду з питань, що належать до їх компетенції відповідно до цього Закону, є обов'язковими до виконання платниками єдиного внеску, посадовими особами і застрахованими особами. У разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов'язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею. За рахунок сум, що надходять від платника єдиного внеску або від державної виконавчої служби, погашаються суми недоїмки, штрафних санкцій та пені у порядку календарної черговості їх виникнення. У разі якщо платник має несплачену суму недоїмки, штрафів та пені, сплачені ним суми єдиного внеску зараховуються в рахунок сплати недоїмки, штрафів та пені у порядку календарної черговості їх виникнення. На суму недоїмки нараховується пеня з розрахунку 0,1 відсотка суми недоплати за кожний день прострочення платежу. Орган доходів і зборів застосовує до платника єдиного внеску такі штрафні санкції: за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску накладається штраф у розмірі 20 відсотків своєчасно не сплачених сум.
Суд апеляційної інстанції, дослідивши довідку Підприємства про виплату заробітної плати та сплату єдиного внеску за період з 22 вересня 2015 року по 22 грудня 2015 року, встановив, що позивачем єдиний внесок сплачувався з порушенням термінів, визначених частиною 8 статті 9 Закону №2464, а саме: єдиний внесок за липень 2015 року нараховано разом із заробітною платою 05 серпня 2015 року, а сплачено 24 вересня 2015 року та 13 жовтня 2015 року; єдиний внесок за серпень 2015 року нараховано 04 вересня 2015 року, а сплачено 24 вересня 2015 року, 13 жовтня 2015 року та 26 жовтня 2015 року; єдиний внесок за вересень 2015 року нараховано 05 жовтня 2015 року, а сплачено 13 жовтня 2015 року та 10 листопада 2015 року; єдиний внесок за жовтень 2015 року нараховано 05 листопада 2015 року, а сплачено 21 жовтня 2015 року, 06 листопада 2015 року, 20 листопада 2015 року, 25 листопада 2015 року та 10 грудня 2015 року; єдиний внесок за листопад 2015 року нараховано 04 грудня 2015 року, а сплачено 16 листопада 2015 року, 20 листопада 2015 року та 10 грудня 2015 року; єдиний внесок за грудень 2015 року нараховано 05 січня 2016 року та сплачено 21 грудня 2015 року.
Водночас, проаналізувавши звіти про нарахування єдиного внеску, що подавались Підприємством, платіжні доручення про його сплату та дані облікової картки, суд визначив, що сплачувані позивачем 24 вересня 2015 року, 13 жовтня 2015 року, 16 жовтня 2015 року, 21 жовтня 2015 року, 26 жовтня 2015 року, 06 листопада 2015 року, 10 листопада 2015 року, 16 листопада 2015 року, 20 листопада 2015 року, 25 листопада 2015 року, 10 грудня 2015 року, 21 грудня 2015 року кошти частково зараховувались у погашення заборгованості зі сплати єдиного внеску минулих періодів.
Крім того, поточні платежі, що сплачувались позивачем, разом з направленням у рахунок погашення заборгованості, що виникла раніше, спрямовувались також на погашення пені та штрафних санкцій, які нараховувались відповідачем за порушення строків сплати узгодженого грошового зобов'язання.
Відтак, за результатами дослідження матеріалів справи апеляційний суд прийшов до висновку про правильність нарахованих Інспекцією Підприємству пені в розмірі 1 973,37 грн. та штрафу в сумі 16 650,44 грн., які визначені в оскаржуваному рішенні від 23 січня 2016 року №0004611702.
При цьому, з огляду на дані облікової картки Підприємства, суд визнав необґрунтованими його посилання на те, що період нарахування штрафних санкцій та пені, визначений в оскаржуваному рішенні (з 22 вересня 2015 року по 21 грудня 2015 року) частково перетинається з періодом нарахування штрафних санкцій та пені за іншим рішенням - від 04 листопада 2015 року №0028751702 в частині періоду з 22 вересня 2015 року по 13 листопада 2015 року, та встановив, що, в даному випадку, не відбулося подвійного застосування до позивача фінансових санкцій.
Що ж до тверджень Підприємства про неможливість застосування до нього штрафу і пені у зв'язку із тим, що ухвалою господарського суду Харківської області від 27 грудня 2011 року щодо позивача порушено провадження по справі про банкрутство та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, то судом враховується наступне.
19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року №4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон №4212), яким Закон №2343 викладено в новій редакції. Пунктом 1-1 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №4212-VI (цим пунктом розділ Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №4212-VI доповнено згідно із Законом України від 02 жовтня 2012 року №5405-VI) встановлено, що його положення застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.
Питання щодо запровадження мораторію та його правового режиму в Законі №2343 у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, регулювалися нормами статей 1 і 12. Так, згідно з абзацом 24 статті 1 цього Закону мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.
Відповідно до абзацу 4 частини 4 статті 12 цього ж Закону протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів).
Після 19 січня 2013 року правовий режим мораторію на задоволення вимог кредиторів регулювався статтею 19 Закону №2343 (у редакції Закону №4212).
Згідно з положеннями частин 1 та 2 цієї статті мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.
Абзацами 3, 4 частини 3 статті 19 Закону №2343 (у редакції Закону №4212) встановлено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій, не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій.
Окремо в частині 5 цієї статті застережено, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється, зокрема, на вимоги поточних кредиторів.
Отже, статті 1 і 12 Закону №2343 у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, у їх системному зв'язку свідчать про те, що встановлена наведеними нормами заборона щодо застосування штрафних (фінансових) санкцій стосується грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), на які поширюється мораторій (термін виконання яких настав до дня введення мораторію, співпадає з днем порушення судом справи про банкрутство боржника).
При цьому мораторій вводиться господарським судом одночасно з порушенням справи про банкрутство, і стосується тих вимог, які мали місце на дату прийняття відповідного рішення судом.
Висновок щодо строку дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, накладеного відповідно до статті 12 Закону №2343 (у редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року), викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №5023/10655/11.
Зокрема, за позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у вказаній справі, мораторій поширює свою дію на конкурсну заборгованість та не поширює на поточну. Поточні ж вимоги кредиторів боржника знаходяться у вільному правовому режимі до визнання боржника банкрутом (параграф 6.10).
Водночас, правове регулювання застосування до боржника, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом, штрафних (фінансових) санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) під час мораторію на задоволення вимог кредиторів з набранням чинності Законом №4212 не змінилося.
Передбачена частиною 4 статті 12 Закону №2343 у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, заборона щодо нарахування неустойки (штрафу, пені), інших санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не може застосовуватися безстроково, оскільки це буде суперечити самому визначенню поняття мораторій на задоволення вимог кредиторів, наведеному у статті 1 цього Закону.
Доцільність такого застосування статті 12 Закону №2343 у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, полягає в тому, що саме поняття мораторію на задоволення вимог кредиторів, наведене в загальній частині Закону №2343 (статті 1 цього Закону), становить правову основу для застосування всіх інших норм цього Закону.
У зв'язку із зазначеним при застосуванні статті 12 Закону №2343 у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, обов'язковому врахуванню підлягає і стаття 1 цього Закону.
За такого правового регулювання спірних правовідносин можна зробити висновок, що заборона застосування санкцій протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів стосується невиконання чи неналежного виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дати введення мораторію, і не поширюється на поточні зобов'язання (зобов'язання, які виникли після цієї дати) боржника. Боржник, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, звільняється від відповідальності лише за невиконання зобов'язань, щодо яких запроваджено мораторій. За поточними зобов'язаннями боржник відповідає на загальних підставах до прийняття господарським судом постанови про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №826/3106/18 (провадження №11-1272апп19) та постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №2340/4157/18 (адміністративне провадження №К/9901/14992/19).
Враховуючи викладене, суд попередньої інстанції у справі, що розглядається, дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання протиправним та скасування рішення №0004611702 від 23 січня 2016 року про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску щодо сплати штрафу у розмірі 16 650,44 грн. та пені у розмірі 1 973,37 грн. за період з 22 вересня 2015 року по 21 грудня 2015 року, а отже й для задоволення позовних вимог.
Доводи ж касаційної скарги не спростовують мотивів, покладених судом в основу оскаржуваного рішення, й не свідчать про неправильне застосування ним норм матеріального права або ж порушення процесуальних норм, а фактично зводяться лише до переоцінки встановлених судом обставин справи, що, в свою чергу, не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частин 1 та 4 статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 327, 341, 345, 349, 350, 355 КАС України, Суд
Касаційну скаргу Державного підприємства "Завод імені В.О.Малишева" залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2016 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає.
СуддіС.С. Пасічник І.А. Васильєва В.П. Юрченко