18 січня 2021 року Справа № 808/867/16 СН/280/35/20 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Бойченко Ю.П., розглянувши за правилами загального, у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства внутрішніх справ України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області
про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку та середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку по день фактичного розрахунку,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі - відповідач), в якому просить стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 8146,14 грн.; стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку по день фактичного розрахунку, який станом на 29.02.2016 складає 41475,20 грн.; зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України подати суду звіт про виконання постанови суду по цій справі у строк, визначений судом.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 06.11.2015 ОСОБА_1 звільнено з посади начальника управління внутрішньої безпеки Департаменту внутрішньої безпеки Міністерства внутрішніх справ України. При цьому, в день звільнення позивачу не виплачено компенсацію за 23 дні невикористаної відпустки у розмірі 8146,14 грн. Крім того, відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України, у зв'язку з невиплатою позивачу в день звільнення всіх належних сум, роботодавець повинен виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З урахуванням викладеного просить задовольнити позовні вимоги.
Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 14.06.2016 у справі №808/867/16 адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 5666,83 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2016, постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 14.06.2016 у справі №808/867/16 скасовано. В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 26.06.2020 постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19.10.2016 у справі №808/867/16 скасовано. Постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 14.06.2016 в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення на користь ОСОБА_1 з Міністерства внутрішніх справ України середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку по день фактичного розрахунку - скасовано, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до Запорізького окружного адміністративного суду. Постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 14.06.2016 в частині стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача грошової компенсації за невикористану відпустку в розмірі 5666,83 грн. залишено в силі.
08.07.2020 матеріали вищезазначеної справи надійшли до Запорізького окружного адміністративного суду та в порядку ст. 31 КАС України справу розподілено судді Запорізького окружного адміністративного суду Бойченко Ю.П.
Ухвалою суду від 13.07.2020 призначено розгляд адміністративної справи №808/867/16 (провадження № СН/280/35/20) за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання у справі призначено на 04.08.2020; встановлено відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для подання до суду відзиву на позовну заяву; зобов'язано відповідача надати до суду інформацію та матеріали, необхідні для здійснення розрахунку середнього заробітку ОСОБА_1 за весь час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку по день фактичного розрахунку.
Відповідач позов не визнав, надав відзив, в якому зазначив, що ОСОБА_1 проходив службу та отримував грошове забезпечення в Головному управлінні МВС в Запорізькій області та, відповідно, його грошовий атестат знаходиться у фінансовому управлінні ГУ МВС України в Запорізькій області, яке перебуває у стані припинення. Таким чином, ліквідаційна комісія ГУ МВС України в Запорізькій області уповноважена на здійснення дій щодо фінансових виплат у разі виникнення заборгованості. Крім того, оскільки позивача звільнено за переведенням до поліції, всі обов'язки по грошовим виплатам перейшли до нового роботодавця - Національної поліції України. Вказує, що норми ст. 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджуються на спірні правовідносини, а спеціальним законодавством не передбачено право працівника міліції на компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати. Також зазначає, що суд, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 Кодексу законів про працю України.
Ухвалою суду від 04.08.2020, за клопотанням представника позивача, продовжено строк підготовчого провадження у справі №808/867/16 на 30 днів; відкладено підготовче засідання в адміністративній справі №808/867/16 до 29.09.2020.
28.08.2020 від третьої особи надійшли пояснення, в яких зазначено, що наказ про звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ прийнято МВС України, яке фактично й було роботодавцем та мало провести з ОСОБА_1 розрахунок у день звільнення. Також вказано, що положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України розповсюджуються на правовідносини з оплати праці за трудовим договором, та не підлягають застосуванню до правовідносин з грошового забезпечення працівників міліції. У зв'язку із викладеним просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
21.09.2020 від представника ОСОБА_1 надійшла заява про збільшення позовних вимог (вх. №44102), в якій позовні вимоги викладено в наступній редакції:
стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку по день фактичного розрахунку, який станом на 01.09.2020 складає 624201,76 грн.;
зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України подати суду звіт про виконання постанови суду по цій справі, в частині стягнення середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку, у строк, визначений судом.
Ухвалою суду від 29.09.2020 прийнято до розгляду заяву про збільшення розміру позовних вимог та ухвалено розглядати справу з урахуванням збільшених позовних вимог.
В підготовчому засіданні 29.09.2020 оголошено перерву до 12.10.2020.
В підготовчому засіданні 12.10.2020 оголошено перерву до 27.10.2020.
13.10.2020 від відповідача надійшов відзив на заяву про збільшення розміру позовних вимог (вх. №48595), аналогічний за змістом відзиву на позовну заяву.
Протокольною ухвалою суду від 27.10.2020 закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті на 12.11.2020.
У зв'язку із перебуванням судді Бойченко Ю.П. на лікарняному судове засідання перенесено на 01.12.2020.
Протокольною ухвалою суду від 01.12.2020 відкладено судове засідання до 17.12.2020.
На підставі ч. 3 ст. 194, ч. 1 ст. 205 КАС України розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд звертає увагу на наступне.
ОСОБА_1 перебував на службі в органах внутрішніх справ, на посаді начальника управління внутрішньої безпеки в Запорізькій області Департаменту внутрішньої безпеки МВС України.
Відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справи України від 06.11.2015 №2370 о/с «По особовому складу», полковника міліції ОСОБА_1 звільнено з 06.11.2015 у запас Збройних Сил за пунктом 64 «з» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) до Національної поліції).
Вважаючи протиправним дії відповідача щодо невиплати при звільненні компенсації за невикористану щорічну відпустку та середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку по день фактичного розрахунку, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою.
Надаючи оцінку вимогам позивача в частині стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку по день фактичного розрахунку, суд керується наступними мотивами.
Статтею 19 Конституції України передбачено обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 18 Закону України «Про міліцію» (який був чинним на дату звільнення позивача з посади) порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.
Згідно з пунктом 56 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української PCP, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української PCP №114 від 29 липня 1991 року (далі - Положення №114), особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров'я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення.
Особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.
Слід зазначити, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, затримку виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Між тим, згідно з частиною 1 статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Суд зазначає, що за загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату особі, яка звільняється з органів внутрішніх справ, всіх належних сум при звільненні, керуючись метою забезпечення рівності прав у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з органів внутрішніх справ.
Звідси, суд не приймає твердження відповідача та третьої особи про те, що положення стате 116, 117 КЗпП не розповсюджуються на спірні правовідносини.
Також, враховуючи, що позивача звільнено із посади наказом Міністерства внутрішніх справ України, саме на даний суб'єкт владних повноважень покладено обов'язок виплати усіх належних позивачу при звільненні сум, тому заперечення відповідача в даній частині не приймаються.
Судом установлено, що на момент звільнення з органів внутрішніх справ із позивачем не проведено остаточного розрахунку, а саме не виплачено йому компенсацію за 23 невикористані дні відпустки у розмірі 5666,83 грн.
Вказана обставина встановлена 14.06.2016 808/867/16, яка ? ? ? .. 5666,83 . остановою Верховного Суду від 26.06.2020 у даній справі.
За правилами ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Разом із тим, станом на 01.09.2020 розрахунок із ОСОБА_1 на виконання вказаного рішення суду не проведено, що не заперечується сторонами та додатково підтверджується листом Міністерства внутрішніх справ від 08.10.2020 №32590/09.
У пункті 2.2. Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі № 4-рп/2012 визначено, що всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду в постанові у справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Таким чином, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов'язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).
Крім того Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відтак, суд вважає, що відповідачем вчинено триваюче правопорушення щодо не здійснення остаточного та повного розрахунку з ОСОБА_1 в частині невиплати грошової компенсації за невикористану відпустку в розмірі 5666,83 грн., а тому у позивача наявне право на застосування положень ст. 117 КЗпП України в частині отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку.
При цьому, суд зазначає, що період затримки в даному випадку складає з 07.11.2015 (наступний день після звільнення) по 01.09.2020 (з урахуванням вимог позивача) - 1203 дні.
Обчислення середнього заробітку слід проводити відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження порядку обчислення середнього заробітної плати» (надалі за текстом - Порядок № 100).
Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Згідно з п. 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно довідки відповідача від 05.08.2020 №12/1525 грошове забезпечення ОСОБА_1 за два останні місяці перед звільненням складало 22 292,78 грн. (вересень 2015 року - 10 625,30 грн., жовтень 2015 року - 11 667,48 грн.).
Отже, середньоденний розмір грошового забезпечення складає 518,44 грн. (22 292,78 грн./43 робочі дні).
Звідси, суд не приймає твердження відповідача, зазначені у довідці від 05.08.2020 №12/1525, про те, що середньоденне грошове забезпечення позивача складає 365,46 грн., оскільки такий розрахунок вчинено з урахуванням календарних днів за останні два місяці служби позивача, а не робочих днів, що суперечить приписам Порядку №100.
Отже, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (за період по 01.09.2020) складає 623 683,32 грн. (518,44 грн. х 1203 дні).
Водночас, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
За таких обставин суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
Матеріалами справи, зокрема, довідкою відповідача від 12.04.2016 №12/106 підтверджується, що остаточний розрахунок грошового забезпечення з ОСОБА_1 за період з 01.11.2015 по 06.11.2015 склав 2 125,06 грн.
Водночас, невиплачена сума компенсації за 23 невикористані дні відпустки складає 5666,83 грн.
Тобто, під час звільнення позивачу належала виплата у загальній сумі 7 791,89 грн. (2 125,06 грн.+ 5666,83 грн.).
Звідси, розмір недоотриманих позивачем при звільненні сум складає 72,73% від суми, що підлягала виплаті.
Суд, виходячи з принципу пропорційності, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 453 604,87 гривень як середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (обчисленого як 72,73% від 623 683,32 грн.).
Стосовно зобов'язання відповідача надати звіт про виконання судового рішення слід зазначити про таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Конструкція вказаної правової норми свідчить про те, що це є правом суду, а не імперативним обов'язком.
З огляду на обставини справи, суд не вбачає підстав в даному випадку для застосування ст. 382 КАС України.
Крім того, гарантія виконання судового рішення забезпечується також положеннями ст. 14 КАС України, відповідно до якої судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх обєднаннями на всій території України.
Таким чином, вимоги в даній частині задоволенню не підлягають.
Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наведеного вище суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Позивача звільнено від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», а тому питання розподілу судових витрат судом не вирішується.
Керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
1. Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Стягнути з Міністерства внутрішніх справ України (01024, м. Київ, вул. Богомольця, 10; код ЄДРПОУ 00032684) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 07.11.2015 по 01.09.2020 у розмірі 453 604 (чотириста п'ятдесят три тисячі шістсот чотири) гривні 87 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства внутрішніх справ України.
3. У задоволенні позовних вимог в частині стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку у розмірі 170 596,89 грн.- відмовити.
4. У вимогах в частині зобов'язання Міністерства внутрішніх справ України подати звіт про виконання рішення суду - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення виготовлено та підписано 18.01.2021.
Суддя Ю.П. Бойченко