12 січня 2021 року м. Ужгород№ 260/3946/20
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Рейті С.І.
при секретарі судового засідання - Ватлін Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, -
У відповідності до ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 12 січня 2021 року проголошено вступну та резолютивну частини Рішення. Рішення в повному обсязі складено 18 січня 2021 року.
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області (далі - відповідач, ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області), яким просить визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області № 5410-сг від 10.11.2020 року та зобов'язати ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 09.10.2020 року із урахуванням вимог чинного земельного законодавства з можливістю надати дозвіл на розроблення з урахуванням вимог державних стандартів, норм і правил у сфері землеустрою проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства на ім'я позивача (код цільового призначення згідно з класифікацією видів цільового призначення земель - 01.03) із земель, що розташовані на території Туричківської сільської ради Перечинського району Закарпатської області.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що виданий ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області наказ № 5410-сг від 10.11.2020 року про відмову ОСОБА_2 у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою останній вважає протиправним з огляду на те, що відповідач неправильно трактував ст. 5 Земельного кодексу України і тому виніс наказ, який можна розцінювати як незаконну відмову з порушенням норм земельного законодавства, оскільки органом Держгеокадастру не надано жодних підтверджень та доказів, що бажана земельна ділянка, згідно зазначеного графічного матеріалу, якимось чином суперечить принципу забезпечення раціонального використання та охорони земель.
Позивач вважає таку відмову безпідставною та незаконною, дії відповідача в контексті цього є такими, що порушують законні права та інтереси позивача в частині реалізації права на землю.
ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області надано відзив на позовну заяву, згідно якого, позиція відповідача є законною та такою, що відповідає вимогам земельного законодавства, оскільки місце розташування земельної ділянки, яку позивач бажає отримати у власність для ведення особистого селянського господарства, не відповідає вимогам чинного законодавства та нормативно-правовим актам України. Більше того, вимога щодо зобов'язання відповідача надати дозвіл на розроблення документації із землеустрою є втручанням в дискреційні повноваження та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
Згідно ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступного висновку.
Відповідно до статті 14 Конституції України земля визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями частини першої ст. 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) встановлено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Частиною 3 ст. 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Відповідно до ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, порядок проведення якої регламентовано положеннями ст. 118 ЗК України.
Частиною 1 ст. 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, зокрема, для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.
Згідно з ч. 4 ст. 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Під час розгляду справи відповідач не заперечив, що саме до його повноважень належить розгляд питання про надання чи відмову у наданні позивачу вищевказаного дозволу. Відтак, дану обставину суд вважає безспірною.
Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у власність визначений ст.118 ЗК України, зокрема частиною шостою вказаної статті передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу.
У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).
У разі, якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Отже, якщо особою, яка звернулася до відповідного суб'єкта владних повноважень виконані всі передумови для отримання відповідного дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, підстави для відмови у наданні такого дозволу відсутні.
Частиною 7 ст. 118 ЗК України встановлено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень ст. 118 ЗК України, а тому відмова у вирішенні заяви на будь-яких інших підставах, які не передбачені даною нормою, суперечить вимогам закону.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.02.2018 року у справі № 545/808/17 та від 07.02.2019 року у справі № 814/702/17.
Згідно з ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вбачається із матеріалів справи, з метою реалізації права на безоплатну приватизацію земель сільськогосподарського призначення державної форми власності позивач звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області із клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,00 га на території Туричківської сільської ради Перечинського району Закарпатської області.
До вказаного клопотання позивачем додано усі необхідні документи, зокрема графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.
Відповідно до оскарженого наказу № 5410-СГ від 10.11.2020 року підставою для відмови у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність стало посилання відповідача на невідповідність поданого клопотання вимогам ст. 5 Земельного кодексу України (розташування земельної ділянки, зазначеної на графічних матеріалах, суперечить принципу забезпечення раціонального використання та охорони земель), тобто, на думку відповідача, невідповідність поданого клопотання вимогам ст. 5 Земельного кодексу України, є підставою для відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 118 ЗК України.
Водночас, суд наголошує, що вичерпний перелік підстав, за наявності яких може бути відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, визначено у ч. 7 ст.118 ЗК України, а підстави, якими керувався відповідач, відмовляючи позивачу, до них не належать, при цьому, положеннями ч. 6 ст. 118 ЗК України прямо заборонено відповідачу вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею як і не надано повноважень встановлювати додаткові вимоги до клопотання.
За таких обставин, суд доходить висновку, що відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, викладена в оскарженому наказі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області № 5410-СГ від 10.11.2020 року, не ґрунтується на нормах закону, є протиправною та, відповідно, підлягає скасуванню.
Відносно позовних вимог у частині зобов'язання відповідача повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 09.10.2020 року із урахуванням вимог чинного земельного законодавства з можливістю надати дозвіл на розроблення з урахуванням вимог державних стандартів, норм і правил у сфері землеустрою проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства на ім'я позивача (код цільового призначення згідно з класифікацією видів цільового призначення земель - 01.03) із земель, що розташовані на території Туричківської сільської ради Перечинського району Закарпатської області, суд зазначає наступне.
У постанові від 05.09.2018 року у справі № 826/9727/16 Верховний Суд аналізував застосування п. 4 ч. 2 ст.245 КАС України та дійшов висновку, що суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності наступних умов: 1) судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача; 2) на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача; 3) виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів; 4) прийняття рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Аналогічний правовий висновок висвітлено у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 року у справі № 2340/2921/18.
Суд враховує, що повноваження відповідача у спірних правовідносинах не є дискреційними.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.
Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".
У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.
У спірних правовідносинах, в разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні.
Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
До такого правового висновку дійшла й колегія суддів Верховного Суду, здійснюючи касаційний розгляд справи № 813/2273/18 (постанова від 20.08.2019 року).
При цьому, адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Аналіз зазначених норм, у їх взаємозв'язку зі ст.ст.2, 5 КАС України, свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, у якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст рішення суду, має виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері.
Пунктом 3 с. 2 ст. 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Обґрунтованість рішення суб'єкта владних повноважень полягає у дослідженні всіх обставин, що є істотними у процесі його прийняття, аналізі таких обставин та їх правової оцінки. Усі мотиви якими керується суб'єкт у процесі оцінки та аналізу обставин повинні бути чітко та повно відображені у рішенні. У такий спосіб зацікавленій особі створюються гарантії того, що навіть у випадку якщо рішення прийнято не на її користь, вона зможе оскаржити його, та обґрунтувати свою незгоду із одним чи декількома аргументами, які чітко зазначені у рішенні.
Вказаний висновок узгоджується із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Так, у справі "Рисовський проти України" Європейський суд з прав людини зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява № 33202/96, пункт 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява № 48939/99, пункт 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.comS.r.l. проти Молдови", заява № 21151/04, пункт 72, від 08.04.2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява № 10373/05, пункт 51, від 15.09.2009 року).
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, пункт 74, від 20.05.2010 року та "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, пункт 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", пункт 128, та "Беєлер проти Італії", пункт 119).
Виходячи із обставин встановлених у цій справі, відповідач принципу належного урядування як і вимог закону про повне обґрунтування власного рішення не дотримався. Зокрема, оскаржений у даній справі наказ за результатом розгляду клопотання не містить повного аналізу обставин, з'ясування яких є необхідним і важливим при розгляді питання про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою. Такі недоліки у діяльності відповідача перешкоджають позивачу у реалізації її права на обґрунтування своєї незгоди із усіма аргументами відповідача, які перешкоджають задоволенню клопотання та ефективне і швидке оскарження рішення.
Як уже встановлено судом та зазначалось вище, наказ Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області № 5410-СГ від 10.11.2020 року, яким відмовлено у наданні дозволу позивачу, - є протиправним та підлягає скасуванню. Таким чином, з метою усунення порушень, допущених відповідачем у спірних правовідносинах, суд вважає необхідним задовольнити похідну позовну вимогу у спосіб зобов'язання Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області повторно розглянути клопотання позивача та прийняти мотивоване рішення у формі наказу із оцінкою усіх істотних обставин, які у відповідності до ст. 118 ЗК України, мають значення при вирішенні питання про надання чи відмові у наданні бажаного для позивача дозволу.
Згідно ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Керуючись ст. ст. 5, 19, 77, 139, 243, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області (Закарпатська область, м. Ужгород, пл. Народна, буд. 4 код ЄДРПОУ 39766716) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області № 5410-СГ від 10 листопада 2020 року.
3. Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 09 жовтня 2020 року про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою з урахуванням правової оцінки спірних правовідносин, наданої судом.
4. Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок).
5. Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 255 КАС України, та може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Закарпатський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня проголошення, а в разі проголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частини рішення - протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
СуддяС.І. Рейті