26 листопада 2020 року м. Дніпросправа № 160/6230/20
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Божко Л.А. (доповідач),
суддів: Лукманової О.М., Дурасової Ю.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.08.2020 (суддя Букіна Л.Є.) по справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства облуговування повітряного руху України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
У червні 2020р.до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України, в якому позивач просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; зобов'язати Державне підприємство обслуговування повітряного руху України нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 61224,80 грн..
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.08.2020 в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Рішення суду обгрунтовано тим, що зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу у судовому порядку не тягне за собою обов'язку відповідача щодо нарахування і виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку, відсутні підстави стверджувати про допущення відповідачем протиправної бездіяльності.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить прийняти нове рішення , яким задовольнити позовні вимоги .
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку щодо не застосування до спірних правовідносин ст. 117 КЗпП України та не врахував постанову Верховного Суду від 09.07.2020 року у справі №320/6659/18
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що наказом Міністерства оборони України № 600 від 19.10.99 р. ОСОБА_1 відряджений для подальшого проходження служби до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України із залишенням на військовій службі. Наказом Міністра оборони України № 839 від 27.11.2017 року позивача відповідно до ч.6 ст. 26 Закону України та "Про військовий обов'язок і військову службу" з урахуванням випадків, визначених частиною восьмою цієї статті звільнено з військової служби у запас. Відповідно до наказу Державного пiдприємства обслуговування повiтряного руху України № 03/о від 02.01.2018 позивача звільнено з посади заступника керівника польотів (оперативного чергового) центру організації повітряного руху служби аеронавігаційного обслуговування Дніпропетровського регіонального структурного підрозділу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України з вислугою років на військовій службі тривалістю 29 років 4 місяці.
Вказані обставини також підтверджені рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.02.2018 у справі №820/395/18 (набрало законної сили 26.03.2018 року), яким позов ОСОБА_1 задоволено частково, зокрема: стягнуто з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 заборгованість з виплати одноразової грошової допомоги при звільнені у розмірі 338459 (триста тридцять вісім тисяч чотириста п'ятдесят дев'ять) грн 00 коп.
На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.02.2018 у справі №820/395/18 відповідачем 19.03.2018 здійснено нарахування і виплату позивачеві одноразової грошової допомоги при звільнені у розмірі 338459 грн.
27.12.2019 позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Листом від 20.01.2020 року повідомив позивача про відсутність підстав для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з посиланням на те, що покладені судовим рішенням зобов'язання виконані установою у повному обсязі та в передбачені законодавством строки, що і стало підставою для звернення до суду із цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинами, колегія суддів виходить з наступного.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 р. №2011-ХІІ (далі за текстом Закон №2011).
Статтею 1 Закону №2011 встановлено, що соціальний захист військовослужбовців діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Положеннями ч.4 ст.2 Закону Україні «Про військовий обов'язок і військову службу» визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів (ст.1-1 цього Закону).
За правилами ст.1-2 вказаного Закону військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Статтею 9 Закону визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Крім того, згідно ст. 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Ані вказаними нормативно-правовими актами, ані іншими нормами права, що регулюють правовідносини проходження військової служби, не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.
Зокрема, приписи Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Між тим, згідно ч. 1 ст. 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно з ч. 1 ст. 117 КЗпП, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішенн я по суті спору.
Отже нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, яка неодноразово підтримана Верховним Судом (постанова від 04.12.2019 справа №825/66/16, постанова від 02.10.19 справа №817/1227/18, постанова від 10.09.2019 справа №814/2791/16, постанова від 19.06.2019 року справа № 820/3312/17) за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, оскільки норми статей 116 та 117 КЗпП України є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Слід також зазначити, що відповідно до пункту 57 рішення Європейського суду з прав людини від 8 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України (заява №377/02), остаточне рішення від 04.10.2010 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. У зв'язку з цим Суд зазначає, що відповідно до статті 117 Кодексу при відсутності спору щодо суми заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період фактичного розрахунку (частина перша статті 117), а при наявності спору про розміри сум заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
У пункті 65 цього рішення Суд зазначив, що вимоги заявниці щодо компенсації за період з 8 липня 1997 по 18 березня 1999 року не мають жодного правового підґрунтя (див. пункти 56 і 57 вище). Зокрема, стаття 117 Кодексу законів про працю не могла бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена заявниці за рішенням суду.
За таких обставин, в даному випадку стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.
Аналогічні правові позиції викладені в постановах Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі № 810/1543/17, від 24.01.2018р. у справі №807/1502/15.
З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції повно з'ясовані обставин, що мають значення для справи, висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції, відповідають обставинам справи, судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального права та норми процесуального права, а тому відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності прийнятого судом першої інстанції судового рішення.
Керуючись статтями 241-245, 250, 315, 316, 321,322, 327, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.08.2020 - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з 26 листопада 2020 року та оскарженню не підлягає.
Головуючий - суддя Л.А. Божко
суддя О.М. Лукманова
суддя Ю. В. Дурасова