Провадження № 22-ц/803/1108/21 Справа № 214/5063/20 Суддя у 1-й інстанції - Євтушенко О. І. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
12 січня 2021 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Бондар Я.М.,
суддів: Барильської А.П., Зубакової В.П.
сторони:
позивач - ОСОБА_1
відповідач- Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження у порядку ч.13 ст.7, ч.1 ст.369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційні скарги представника позивача ОСОБА_1 -адвоката Меланчука Ігоря Віталійовича, відповідача Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області на рішення Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 вересня 2020 року, ухваленого суддею Євтушенком О.І. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, повний текст судового рішення складено 28 вересня 2020 року,-
У липні 2020 року адвокат Меланчук І.В., діючи від імені та в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив суд стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 141 690 грн. 00 коп. в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок ушкодження її здоров'я (без нарахування та утримання податку з доходів фізичних осіб та інших зборів і платежів).
В обґрунтування позову представник позивача зазначив, що ОСОБА_1 працювала протягом 22 років 3 місяців, а саме з 18 жовтня 1983 року по 31 грудня 2005 року, в РУ ім. Лібкнехта ПО «Кривбасруда», згодом ВО «Кривбасруда», ДП «Криворізький державний залізорудний комбінат», ВАТ «Криворізький залізорудний комбінат», правонаступником яких, на сьогодні, є ПАТ «Криворізький залізорудний комбінат», виконувала роботи по гідрологічному обстеженню гірничих виробок; по вивченню гідрологічних умов розроблювання рудних родовищ; здійснювала нагляд під час виконання гідрологічних робіт.
При виконанні ОСОБА_1 трудових обов'язків мали місце порушення системи дій щодо нормативного провітрювання гірничих робіт, а також були відсутні дії щодо усунення скупчення пилу в робочих зонах. Так як ОСОБА_1 працювала безпосередньо в зоні дії машин та обладнання, вона регулярно була під впливом дії на організм шкідливих факторів, таких як пил.
Внаслідок дії шкідливих факторів та враховуючи тяжкі умови праці позивачем отримано хронічне професійне захворювання. Згідно з п.п.8, 12 акта №31/2004 розслідування хронічного захворювання від 09 липня 2004 року, позивачу встановлено діагноз - пиловий бронхіт першого ст., емфізема легенів першого-другого ст.
Відповідно до п.15 акта, причиною професійного захворювання позивача є тривалий стаж роботи в умовах впливу запиленості повітря робочої зони.
Відповідно до п.17 акта, професійне захворювання отримано позивачем внаслідок порушення вимог законодавства про охорону праці, гігієнічних регламентів та нормативів адміністрацією шахти «Родина» ВАТ «Криворізький залізорудний комбінат».
У зв'язку із заподіянням шкоди позивач 02 серпня 2004 року вперше пройшла огляд лікарсько-трудовою експертною комісією, де їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 10%, безстроково, та визначено потребу у медикаментозному лікуванні.
Надалі стан здоров'я позивача погіршувався, посилився кашель та задишка, з'явилася важкість в грудній клітині та напади утрудненого дихання, в зв'язку з чим позивач неодноразово проходила лікування, яке не давало ніяких ефективних результатів та мало короткочасну дію.
Повторно ОСОБА_1 22 червня 2007 року пройшла огляд МСЕК, де їй було визначено ступінь втрати професійної працездатності 30% та встановлено ІІІ групу інвалідності безстроково, визначено потребу у медикаментозному лікуванні, санаторно-курортному лікуванні, лікувальній фізичній культурі, виробах медичного призначення.
У зв'язку з вказаним хронічним професійним захворюванням порушено та порушуються нормальні життєві зв'язки позивача, яка позбавлена можливості реалізовувати свої звички та бажання. ОСОБА_1 постійно відчуває задишку при незначному фізичному навантаженні та ході, важкість у грудній клітині, головний біль та запаморочення, високий артеріальний тиск, біль стискуючого характеру в ділянці серця, біль у шийному відділі хребта з іррадіацією в праву руку, біль у поперековому відділі хребта з іррадіацією в нижні кінцівки, загальну слабкість, швидку втому, набряки нижніх кінцівок. Через приступи кашлю порушився сон ОСОБА_1 , що не дозволяє їй нормально відпочивати, що призводить до постійного відчуття втоми та роздратованості.
В травні 2007 року, враховуючи негативну динаміку перебігу захворювання стадія професійного захворювання була підвищена до другої. Оскільки позивач була застрахованою особою, то, відповідно до ст.ст.21, 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», має право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області.
Оцінюючи розмір завданої моральної шкоди, позивач виходить з огляду на ступінь втрати працездатності, а також розмір мінімальної заробітної плати, який визначений Законом України «Про державний бюджет на 2020 рік», враховуючи глибину, характер та тривалість душевних страждань, переживань, істотних недоотриманих благ внаслідок втрати працездатності та отриманого хронічного захворювання і визначила в сумі 141 690 грн. (з розрахунку: мінімальна заробітна плата станом на 01 січня 2020 року 4 723 грн. * 30% втрати працездатності), яку просить стягнути з відповідача на свою користь.
Рішенням Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 вересня 2020 року позовні вимоги представника ОСОБА_1 - адвоката Меланчука Ігоря Віталійовича до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області про відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я задоволені частково.
Стягнуто з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 70 000 грн. 00 коп. в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок ушкодження її здоров'я (без нарахування та утримання податку з доходів фізичних осіб та інших зборів і платежів).
Стягнуто з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області в дохід держави судовий збір в розмірі 840 грн. 80 коп.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Представник позивача, адвокат Меланчук І.В., не погоджуючись з ухваленим рішенням подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неповне врахування висновків Верховного Суду, викладених в аналогічних справах та положення Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 року, ставить питання про зміну судового рішення в частині повного задоволення позовних вимог позивача ОСОБА_1 .
Скаржник вважає, що стягнутий судом на користь позивача розмір грошових коштів в рахунок відшкодування моральної шкоди є недостатнім для справедливого відшкодування моральних страждань позивача, які остання відчуває через отримане професійне захворювання, наслідком якого стала стійка безстрокова втрата професійної працездатності в ступені 30% та встановлення третьої групи інвалідності, також безстроково.
Представник позивача вважає, що суд першої інстанції при визначені розміру відшкодування моральної шкоди не в повній мірі врахував, що внаслідок отриманого професійного захворювання позивачу систематично спричиняється фізичний біль, постійно турбує задишка при незначному навантаженні та ході, важкість у грудній клітці, головний біль та часті запаморочення, її турбують високий артеріальний тиск, біль стискуючого характеру в області серця та за грудиною. Внаслідок постійних больових відчуттів, особливо в нічний час, порушується сон ОСОБА_1 , що не дозволяє нормально відпочивати, призводить до зниження уваги в денний час доби, до постійного відчуття втоми, перебування позивача в напруженому стані, стані роздратованості.
Скаржник вказує, що, оцінюючи у сукупності зазначені обставини, визначений ОСОБА_1 розмір відшкодування моральної шкоди є належним чином обґрунтованим, справедливим та розумним, визначений з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати та ступеня втрати професійної працездатності, що свідчить про її домірність завданій моральній шкоді.
Відповідач, Відділення Фонду, будучи незгодним з оскаржуваним судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність і необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, яке ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, ставить питання про його скасування в повному обсязі та ухваленні нового рішення про відмову позивачу ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог пред'явлених до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області в повному обсязі.
При цьому скаржник зазначає, що позивач звернулася із позовом в суд в липні 2020 року, після набрання чинності Закону України №77-VІІІ від 28.12.2014 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці», яким Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» був викладений в новій редакції з назвою «Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», який набрав чинності з 01 січня 2015 року, тому позивач не має права на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду соціального страхування.
Відповідач вказує на те, що новим Законом право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду скасовано для всіх застрахованих громадян, незалежно від дати встановлення втрати працездатності, таке право надано Цивільним кодексом України та КЗпП України за рахунок роботодавця, з вини якого заподіяно шкоду. Скаржник вважає, що суд першої інстанції не застосував закон, який повинен був застосувати, застосувавши закон, який не підлягав застосуванню, у зв'язку із чим неправильно вирішив спір між сторонами. Звертає увагу на те, що через не створення безпечних умов праці на підприємствах де працювала позивач, остання отримала професійне захворювання з вини роботодавця, тому відсутні підстави для покладення на Відділення виконавчої дирекції Фонду обов'язку здійснювати виплату моральної шкоди, оскільки Фонд є неналежним відповідачем по справі.
Скаржник вважає, що позивачем не доведено підстав цивільно-правової відповідальності, а сме: факту протиправних дій або бездіяльності, причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями, а також вини відділення Фонду та, зважаючи на відсутність законодавчих підстав відшкодування моральної шкоди саме відділенням Фонду, наявні підстави для відмови ОСОБА_1 в задоволенні її позовних вимог, як недоведених.
Відзиви на апеляційні скарги сторін не подані
Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч.13 ст.7, ч. 1 ст.369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
06.01.2021 року на адресу суду апеляційної інстанції надійло клопотання відповідача відділення Фонду про зупинення провадження по справі до прийняття висновків узагальнення судової практики Верховним Судом щодо даної категорії справ, яке не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Статтею 252 ЦПК України визначено право суду, за яких підстав він має право зупинити провадження у справі.
Згідно з пунктом 10 частини 1 вказаної статті суд може з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.
Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом учинення процесуальних дій під час судового розгляду з визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і передбачити усунення яких неможливо.
Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи.
Аналіз наведених положень закону дає підстави для висновку, що на підставі п.6 ч.1 ст.251 ЦПК України, суд зупиняє провадження у справі лише у тому випадку, коли її неможливо розглянути у зв'язку з тим, що питання про наявність певних фактів, від яких залежить її вирішення, відповідно до чинного законодавства вирішується в іншій цивільній, господарській або кримінальній справі чи у справі, що розглядається в адміністративному порядку. Сам по собі розгляд питання іншим органом, не пов'язаний зі встановленням наявності чи відсутності таких фактів, не є підставою для зупинення провадження. Зупинення провадження в цивільній справі з мотивів наявності іншої справи, яка розглядається в порядку цивільного, кримінального, господарського чи адміністративного судочинства, може мати місце тільки в тому разі, коли в цій, іншій, справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у цивільній справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.
Заплановане Верховним Судом підготування відповідного аналізу судової практики в аналогічних справах не є підставою для зупинення провадження у даній справі, у зв'язку з чим, заявлене відповідачем клопотання не підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог ст.367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог, доводів апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, тоді, як апеляційна скарга представника позивача Меланчука І.В. підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 працювала на підприємстві РУ ім.К.Лібкнехта ПО «Кривбасруда», правонаступником якого є ПАТ «КЗРК», з 07 січня 1976 року по 31 грудня 2005 року, з яких в умовах впливу шкідливих факторів - понад 20 років (з 18 жовтня 1983 року, умови та характер праці гідрогеолога шахти віднесено до ІІІ класу ІІ ступеню шкідливості). Вказані обставини також підтверджуються відповідними записами в трудовій книжці, виданій на ім'я ОСОБА_1 (а.с.42-51).
Відповідно до акта розслідування професійного захворювання форми П-4 №31/2004 від 09 липня 2004 року (а.с.13-14), ДУ «Українським науково-дослідним інститутом промислової медицини» ОСОБА_1 встановлено професійне захворювання: пиловий бронхіт першого ст., емфізема легенів першого-другого ст.
Згідно з п.14, п.15 акта розслідування професійного захворювання №31/2004 від 09 липня 2004року, професійне захворювання виникло через тривалий стаж роботи позивача гідрогеологом шахти «Родина» (20 років 8 місяців), знаходження позивача 70% робочого часу в підземних умовах шахти, виконання роботи в зоні дії машин та обладнання, де мали місце випадки порушення нормативного провітрювання гірничих робіт та несистематичного задіяння комплексу пилеподавлення, через що перевищено запиленість повітря робочої зони ПДК - пил, що містить вільний SiO2 від 10 до 70% при ПДК 2,0 мг/м3 в концентрації 4,6 мг/м3.
В пункті 17 акта зазначено, що професійне захворювання отримано позивачем внаслідок порушення адміністрацією шахти «Родина» ВАТ «КЗРК» ст.13 Закону України «Про охорону праці».
Висновком МСЕК №00030699 від 02 серпня 2004 року за результатами первинного огляду ОСОБА_1 визначено з 2 серпня 2004 року втрату працездатності - 10% безстроково у зв'язку з професійним захворюванням (а.с.7-8).
В ході проведення повторного огляду МСЕК, відповідно до виписки з акту огляду МСЕК №020007 від 22 червня 2007 року, ОСОБА_1 присвоєно ІІІ групу інвалідності та 30% втрати працездатності у зв'язку з професійним захворюванням - з 22 червня 2007 року на безстроковий термін, з визначенням потреби в санаторно-курортному лікуванні, медикаментозному лікуванні, ВМП, ПФК (а.с.9-10, 11-12).
Відповідно до постанови про призначення страхової виплати №2163Н від 13 серпня 2004 року ОСОБА_1 внаслідок професійного захворювання, отриманого за час роботи на ВАТ «КЗРК», призначено одноразову допомогу в разі стійкої втрати професійної працездатності в сумі 10 640 грн., щомісячну грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку в розмірі 142 грн. 33 коп. з 02 серпня 2004 року безстроково (а.с.15-17).
Суд першої інстанції, частково задовольняючи вимоги позивача, до спірних правовідносин застосував Закон України Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» у редакції, чинній на час заподіяння (02.08.2004р.) ОСОБА_1 моральної шкоди у зв'язку з ушкодженням здоров'я, який передбачав обов'язок відшкодувати таку шкоду відповідачем, поклавши цей обов'язок на Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду і вважає доводи відповідача щодо неправильного застосування норм матеріального права необґрунтованими, виходячи з огляду на таке.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.
Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з'ясував у повній мірі всі обставини, які мають значення для справи, та виконав усі вимоги цивільного судочинства, у зв'язку із чим рішення в даній справі є законним і належним чином обґрунтованим.
Так, ст.46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
Згідно зі ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого порушеного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду по захист свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 3 Конституції України передбачається, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Частина 4 статті 43, частина 1 статті 46 Конституції України встановлюють, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, є одним із видів загальнообов'язкового державного соціального страхування (ст.4 Закону України від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування»), правове регулювання якого здійснювалося, зокрема Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року, який набрав чинності з 01 квітня 2001 року.
Норми вказаного Закону від 23 вересня 1999 року в редакції, чинній з моменту прийняття цього Закону і до внесення змін Законом України від 23 лютого 2007 року №717-V, передбачали, що: відшкодування моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей є завданням страхування від нещасного випадку (абзац 4 ст.1); у разі настання страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому (підпункт «е» п.1 ч.1 ст.21); за наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому Фондом провадиться страхова виплата за моральну шкоду (ч.3 ст.28); моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат (ч.3 ст.34).
З огляду на положення ст.ст.21, 28, 30, 34, 35 Закону України від 23 вересня 1999 року, право на отримання потерпілим страхових виплат у разі настання стійкої втрати працездатності, у тому числі виплати за моральну шкоду, виникає в особи з дня встановлення їй такої стійкої втрати працездатності вперше висновком МСЕК.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» (зі змінами та доповненнями) надано роз'яснення про те, що, оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати: якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при такому виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.
Відтак, спори щодо відшкодування шкоди на підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» повинні вирішуватися на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на її відшкодування. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
Таким чином, право на відшкодування моральної шкоди виникло у позивача ОСОБА_1 з дня первинного встановлення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, тобто з 02 серпня 2004 року.
Частинами 1, 3 ст.28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» в редакції, чинній на час встановлення висновком МСЕК від 02 серпня 2004 року ОСОБА_1 стійкої втрати професійної працездатності, визначено, що страховими виплатами є грошові суми, які згідно зі ст.21 цього Закону Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку. За наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому провадиться страхова виплата за моральну шкоду. Відповідно до ст.13 зазначеного Закону страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у ст.14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг.
Відповідно до абз.4 ст.1, підпункту «е» п.1 ч.1 ст.21, ч.3 ст.34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» завданнями страхування від нещасного випадку є, зокрема відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей. У разі настання страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, зокрема, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. Моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат. Сума страхової виплати за моральну (немайнову) шкоду визначається в судовому порядку.
Пунктом 27 статті 77 Закону України від 20 грудня 2005 року «Про Державний бюджет України на 2006 рік» та пунктом 22 статті 71 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» зупинено дію абзацу 4 статті 1, підпункту «е» пункту 1 частини першої статті 21, частини третьої статті 28 та частини третьої статті 34 Закону № 1105-XIV, якими обов'язок відшкодування моральної шкоди було покладено на Фонд.
Крім того, Законом України від 23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», що набрав чинності 20 березня 2007 року, виключено ч.3 ст.34 Закону №1105-XIV, що передбачала право потерпілого на відшкодування моральної шкоди.
Пунктом 2 частини 44 розділу 2 Закону України «Про Державний бюджет на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України» пункт 3 розділу ХІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату непрацездатності» доповнено абзацом: «відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків моральної (немайнової) шкоди застрахованим і членам їх сімей незалежно від часу настання страхового випадку припиняється з 1 січня 2008 року».
Конституційний Суд України у рішенні від 08 жовтня 2008 року №20-рп/2008 у справі № 1-32/2008 зазначені зміни до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) з огляду на те, що право громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки ст.1167 ЦК України та ст.237-1 КЗпП України їм надано право на відшкодування моральної шкоди за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця).
Законом України від 28 грудня 2014 року № 77-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» викладено у новій редакції Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», в тому числі змінено його назву на Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування». Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» набрав чинності 01 січня 2015 року.
Відповідно до ч.8 ст.36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України.
Проте, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (ст.5 ЦК України).
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Зокрема, у рішеннях від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012 Конституційний Суду України зазначив, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Отже, у світлі рішення Конституційного Суду України від 08 жовтня 2008 року №20-рп/2008 у справі № 1-32/2008, Закон України від 23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», що набрав чинності 20 березня 2007 року, не встановлював ретроспективно обов'язок роботодавця з відшкодування моральної шкоди, оскільки щодо юридичної відповідальності, зокрема й цивільно-правової, новий закон застосовується лише тоді, коли він пом'якшує або скасовує відповідальність особи.
З урахуванням вищезазначеного, застраховані громадяни, які потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, мали право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду з моменту набрання чинності Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», тобто з 01 квітня 2001 року до 01 січня 2006 року. Визначальною в цьому випадку для особи є дата встановлення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
Вищевикладене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №210/2104/16-ц (провадження № 14-597цс18) та від 20 листопада 2019 року у справі №210/3177/17 (провадження № 14-288цс19).
Як вбачається з матеріалів справи, на час встановлення позивачеві втрати професійної працездатності у зв'язку з професійним захворюванням обов'язок відшкодування моральної шкоди покладався саме на Фонд соціального страхування, що узгоджується із Законом України №1105-XIV, а відтак доводи відповідача, що Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області не є належним відповідачем колегія суддів відхиляє.
Доводи відповідача про те, що на час звернення позивача із цим позовом набула чинності редакція Закону №1105-ХІV, якою не передбачено здійснення страхової виплати на відшкодування моральної шкоди, колегія суддів також вважає необґрунтованими, оскільки спір щодо відшкодування шкоди на підставі Закону №1105-ХІV повинен вирішуватися на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на її відшкодування, яке виникло у позивача з дня встановлення їй втрати професійної працездатності (02 серпня 2004 року). На час виникнення у позивача такого права була чинна редакція Закону №1105-ХІV, яка передбачала здійснення страхової виплати на відшкодування моральної шкоди саме за рахунок Фонду.
Отже, зважаючи на дату настання страхового випадку у позивача ОСОБА_1 (02.08.2004), роботодавець не є особою, за рахунок коштів якого здійснюється відшкодування моральної шкоди.
Згідно вимог ст.173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у тому числі у фізичному болю та стражданнях, яких зазнала особа у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
Частиною 3 ст.1166 ЦК України визначено, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках встановлених законом.
Доводи відповідача про недоведеність позивачем факту моральної шкоди не заслуговують на увагу, оскільки, як правильно зазначив суд першої інстанції, сам факт стійкої втрати працездатності, з точки зору погіршення здоров'я, втрати важливих особистих здібностей, зміни життєвого укладу, необхідності лікування, веде до висновків про наявність моральної шкоди.
Наведене повністю кореспондує нормам ст.3 Конституції України, відповідно до якої, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
З урахуванням, наведених вище норм закону, колегія суддів не може погодитись із доводами відповідача щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а саме застосування закону, який не підлягав застосуванню та незастосування закону, який підлягав застосуванню, у зв'язку з чим, їх відхиляє.
У п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р., з подальшими змінами, "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", роз'яснено, що розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість отриманого захворювання, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, конкретні обставини по справі, характер моральних страждань і наслідки, що наступили.
З оскаржуваного рішення вбачається, що, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди суд виходив з меж позовних вимог та доводів позовної заяви, тривалості роботи позивача в шкідливих умовах праці, що перевищували нормативи на підприємстві (понад 22 років) тяжкості наслідків, які настали у здоров'ї позивача, незворотності таких наслідків, розміру втрати працездатності-30% та визнання особою з інвалідністю ІІІ групи безстроково, що свідчить про неможливість відновлення попереднього фізичного стану та безумовно тягне за собою незворотність змін у буденному житті позивача, що вносить істотні вимушені зміни у життєвих стосунках та, виходячи із засад розумності, визначив позивачу компенсацію моральної шкоди з відповідача Відділення Фонду в розмірі 70 000 грн. без утримання податку з доходу фізичних осіб.
Разом з тим, колегія суддів частково погоджується з доводами апеляційної скарги представника позивача Меланчука І.В. щодо необґрунтовано заниженого розміру моральної шкоди, визначеного судом до стягнення з відповідача на користь позивача та вважає, що він визначений без повного урахування роз'яснень п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 р. (з подальшими змінами) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до якого розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин.
Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року).
Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.
Виходячи з цих обставин, колегія суддів, беручи до уваги, що внаслідок отриманого професійного захворювання позивач первинно втратила 10% професійної працездатності, в подальшому з 22 червня 2007 року позивачеві безстроково визначено 30% втрати професійної працездатності та встановлена третя група інвалідності також безстроково, що свідчить про неможливість покращення стану здоров'я позивача у майбутньому, незважаючи на лікування, враховуючи тривалий стаж роботи ОСОБА_1 в шкідливих умовах праці-понад 22 років, характер немайнових витрат, вважає за необхідне змінити рішення суду в частині визначеного судом розміру моральної шкоди і збільшити цей розмір з 70 000 грн. до 110 000 грн.
З огляду на викладені обставини, колегія суддів вважає, що достатнім, справедливим, співмірним розміром компенсації позивачу моральної шкоди буде 110 000 грн.
Враховуючи, те, що суд апеляційної інстанції змінює рішення суду в частині збільшення суми моральної шкоди, відповідно збільшенню підлягає і сума судового збору, стягнутого з відповідача на користь держави, пропорційно до задоволених позовних вимог, з 840,80 грн. до 1100 грн., що становить 1% від суми задоволених судом апеляційної інстанції позовних вимог.
Керуючись ст.ст.367, ч.1 ст.369, ст.374, ст.376, ст.ст.381, 382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 -адвоката Меланчука Ігоря Віталійовичазадовольнити частково.
Апеляційну скаргу відповідача Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській областізалишити без задоволення.
Рішення Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 вересня 2020 року в частині розміру моральної шкоди і судового збору змінити, збільшивши розмір моральної шкоди, стягнутої з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області на користь позивача ОСОБА_1 з 70 000 (сімдесяти тисяч) грн. до 110 000 (ста десяти тисяч) грн., відповідно збільшивши судовий збір з 840,80 грн. до 1100 грн.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повний текст судового рішення складено 12 січня 2021 року.
Головуючий:
Судді: