ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
28 грудня 2020 року м. Київ № 640/27950/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України,
Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби
у м. Києві та Київській області
про визнання протиправними та скасування наказу й рішення, зобов'язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач 1), адреса: 01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 9, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі по тексту - відповідач 2), адреса: 02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 4а, в якій позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області №446 від 26 липня 2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №73-20 від 23 квітня 2020 року про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що він є громадянином Російської Федерації та, маючи цілком обгрунтовані побоювання стали жертвою переслідувань через політичні причини, а також систематичного порушення прав людини, залишив країну свого походження, Російську Федерацію, тому у листопаді 2000 року позивач прибув до України та звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Проте, як вказано у позовній заяві, позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України №663-12 від 03 грудня 2012 року, яке позивач оскаржив в судовому порядку, проте, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 квітня 2013 року, яка залишена без змін на підставі ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2013 року, у справі №826/3472/13-а, у задоволенні позовних вимог позивача відмовлено.
Однак, як зазначає позивач, маючи нові обставини у житті, що унеможливлюють повернення до Російської Федерації, позивач повторно подав заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
07 серпня 2019 року позивач отримав повідомлення №200 від 26 липня 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке винесене на підставі наказу відповідача 2 від 26 липня 2019 року №446.
На переконання позивача, відповідачами не в повній мірі з'ясовано всі обставини, з яких позивач звернувся з заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, що стало підставою для прийняття протиправним наказів та, відповідно, для звернення до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача 1 у відзиві на позовну заяву послався на те, що позивач звертається до органів міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту втретє.
Вперше позивач звернувся у 2009 році, вдруге - у 2012 році, за результатами розгляду кожної з заяв позивача, йому було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач оскаржував ці рішення у судовому порядку, проте, у задоволенні позовних вимог судом було відмовлено.
При зверненні цього разу до відповідача 2 з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач послався на те, що в нього виникли нові обставини, зокрема, на те, що в Чеченській республіці до його батька приходили представники правоохоронних органів з повідомленням про звинувачення позивача щодо його участі у бойових діях на території Сирії.
З матеріалів особової справи позивача вбачалось, що згідно з відповіддю Управління Служби безпеки України від 10 серпня 2012 року №52/1-5028 позивач брав активну участь у збройних конфліктах к складі незаконних злочинних формувань на території Чеченської Республіки, був причетний до вчинення злочинів терористичного характеру на території Північного Кавказу, за що був засуджений судовими органами Російської Федерації.
Вказані обставини були встановлені й Окружним адміністративним судом міста Києва під час розгляду адміністративної справи №826/3472/13-а.
У повторній заяві та у ході співбесіди від 24 липня 2019 року позивач навів факти про можливість його переслідування в Російській Федерації, які тотожні відомостям, що спростовані органами Державної міграційної служби України під час попереднього провадження за його заявою та під час перегляду рішень у судовому порядку.
При цьому, представник відповідача 1 наголошує на тому, що у свій заяві від 08 липня 2019 року як на нововиявлені обставини, заявник послався на обставини, які відбулися в країні його походження під час його перебування в Україні у 2019 році.
Крім того, представник відповідача 1 зазначив, що позивачем не було надано деталей візиту до його батька вказаних вище осіб, як і не вбачається жодного зв'язку із обвинуваченням, про які він заявляв.
За таких підстав, інформація, за твердженнями представника відповідача 1, надана заявником під час співбесіди від 24 липня 2019 року не може вважатись нововиявленими обставинами та не може мати суттєве значення при розгляді заяви.
Також, представник відповідача 1 наголосив й на тому, що з метою об'єктивної оцінки інформації, наданої позивачем під час попереднього розгляду заяви, в частині ситуації на території Російської Федерації, було досліджено ряд звітів авторитетних неурядових організацій, які здійснюють моніторинг, розслідування та документування порушень прав людини у більшості країн світу, за результатами дослідження було встановлено, що у Російській Федерації мають місце численні порушення прав людини у певних суспільних сферах, проте тенденція порушень прав людини суттєво не змінюються.
Крім того, представник відповідача 1 зазначив, що твердження позивача щодо погроз, які надходили від «кадировців» його батькові та братові з вимогою з'явитись останньому до їхнього штабу, не можуть вважатись доказом наявності безпеки життю та здоров'ю у зв'язку з тим, що відсутня достовірна інформація, що зазначене має будь-який зв'язок безпосередньо із позивачем.
Враховуючи вищевикладене, відповідачем 2 було прийнято наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Відповідач 2 відзиву на позовну заяву не надав з невідомих суду причин.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив.
Як вбачається з матеріалів справи, що 08 липня 2019 року позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як на підставу для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту позивач вказав, що він повторно звертається з такою заявою у зв'язку з новими обставинами, зокрема, щодо того, що в кінці березня 2019 року за адресою, де він прописаний приходили «кадировці», питали, де він знаходиться, звинувачували його в тому, що він перебуває в Сирії. Вони погрожували його батькові і брату, сказали брату, що позивач повинен прибути до їхнього штабу найближчим часом, у зв'язку з чим брат покинув дім і на даний час переховується в Москві. Також зазначив, що не може повернутись в Російську Федерацію, оскільки в разі його повернення йому загрожує арешт або вбивство.
У протоколі співбесіди від 24 липня 2019 року, позивач зазначив, що виїхав до України в кінці 2009 року з дому на П'ятигорськ, потім Москва, Бєлгород, Харків, Київ, оскільки йому загрожувала небезпека, через те, що всі служби його переслідували, допитували, голова місцевої ради сказав його батькові, щоб він поїхав, а то його «замочать».
Крім того, позивач зазначив причини повторного звернення із вказаною заявою те, що він бажає отримати статус біженця, оскільки не хоче повертатись до Росії, приблизно 2 роки, як зазначив позивач, вдома все було спокійно, але зараз знов приходили бойовики до батька з братом, говорили, що позивач воює в Сирії, хотіли, що вони підписали документи, в яких було написано, що позивач воює в Україні.
Обставинами нововиявленими позивач вважає те, що він нібито воює в чеченському батальйоні в Україні. З 2009 року позивач не покидав Україну, до Росії позивач не бажає повертатись, навіть у разі, якщо б там було спокійно, оскільки вважає, що нічого гарного там не буде.
За результатами розгляду матеріалів повторного звернення позивача, відповідачем 2 складено висновок про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" .
Як вбачається зі змісту вказаного висновку, заявником не надано нових доказів та фактів щодо здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б перебування на території країни походження, а підстави, з яких заявник побоюється стати жертвою переслідувань не пов'язані з переслідуванням за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, у вказаному висновку зазначено, що позивач з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звертається повторно, у первісній заяві останнім були вказані ті ж самі обставини, з яких він вже звертався.
При цьому, відповідач у висновку також посилається на те, що нові обставини, які зазначив позивач, зокрема, візит «кадировців» до його батька та брата, не можуть бути розцінені, як нововиявлені обставини, оскільки відсутня достовірна інформація, що зазначене має будь-який зв'язок безпосередньо із заявником.
Наказом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області № 446 від 26 липня 2019 року вищезазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області № 200 від 26 липня 2019 року позивача повідомлено про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача 2, позивач оскаржив його в адміністративному порядку до Державної міграційної служби України у строку, встановлені чинним законодавством строки.
В межах розгляду скарги позивача Державною міграційною службою України було направлено запит до Служби безпеки України, в якому відповідач 1 просив здійснити перевірку наявності обставин, за яких скаргу позивача не може бути задоволено, оскільки в матеріалах справи останнього наявні докази, що позивач приймав участь у збройних конфліктах у складі незаконних формувань на території Чеченської Республіки та причетний до скоєння злочинів терористичного характеру на території Північного Кавказу, за що відбував покарання в колонії загального режиму м. Вороніж (РФ) з 25 травня 2005 року по 23 травня 2009 року.
У відповідь на запит, Служба безпеки України листом від 22 квітня 2020 року №5/2/1-3964 повідомила, що у ході здійснення заходів із протидії міжнародному тероризму Департаментом отримано інформацію щодо можливого використання механізму міжнародно-правового захисту особи на шкоду державній безпеці.
За наявними даними, громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , 1978 року народження, з метою легалізації на території України та уникнення кримінального переслідування зі сторони правоохоронних органів країни громадянського походження у зв'язку із причетністю до протиправної діяльності, звернувся до міграційних органів України із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує захисту.
У листі також зазначено, що встановлено, що ОСОБА_1 прибув в Україну 05 листопада 2009 року та в подальшому перебував на території України із порушенням міграційного законодавства. У жовтні 2012 року виступив одним із співзасновників ТОВ «Травертін», за даними ДФС України, інформація щодо отриманих доходів та сплачених податків підприємством відсутня, що може свідчити про фіктивність суб'єкту господарської діяльності.
Крім того, було встановлено, що позивач під час реєстрації підприємства та відкриття рахунків/платіжних карток у національній валюті в банківських установах Україні позивач використав у тому числі підроблену посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 25 квітня 2013 року, видану Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області, оскільки за вказаними даними, такою посвідкою документувався громадянин Російської Федерації ОСОБА_3 , який знятий з обліку у зв'язку зі смертю. За фактом використання позивачем підроблених документів слідчим відділом Білоцерківського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області, внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками кримінальних правопорушень (злочинів), передбачених статтею 358 Кримінального кодексу України.
Крім того, в процесі розгляду скарги, як вбачається з матеріалів особової справи, Державною міграційною службою України було досліджено в мережі інтернет ситуацію в Російській Федерації щодо неможливості позивача повернення до країни свого походження.
За результатами розгляду скарги та отриманої інформації, Державною міграційною службою України складено та затверджено відповідний висновок від 23 квітня 2020 року № о/с2019KV0163, відповідно до якого запропоновано відхилити скаргу позивача на рішення відповідача 2 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі вказаного висновку Державною міграційною службою України прийнято рішення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23 квітня 2020 року №73-20, про що складено відповідне повідомлення від 13 травня 2020 року №143, яке позивач отримав 04 листопада 2020 року.
Не погоджуючись з наказом відповідача 2 та з рішенням відповідача 1 позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі по тексту - Закон України від 08.07.2011 №3671-VI), в редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин.
Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особою, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частиною 1 статті 5 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 5 статті 5 цього Закону України від 08.07.2011 №3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено статтею 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI.
Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 7 статті 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Частиною 1 статті 8 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Частиною 6 статті 8 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Аналіз наведених норм діючого законодавства дозволяє суду дійти висновку про те, що у відповідачів наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
У відповідності до частини 4 статті 8 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Частинами 6-8 цієї ж статті передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Частиною 1 статті 12 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI передбачено, що рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Аналіз наведених норм законодавства свідчить про те, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, судом встановлено, що позивачем під час повторного звернення до відповідача з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не надано письмових доказів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI, а також доказів, що підтверджують його реальне переслідування.
Проте, суд зазначає, що чинним законодавством на заявника не покладено саме обов'язку обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких приймається рішення про оформлення документів щодо визнання для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, на думку суду, такі питання мають вирішуватися саме під час прийняття рішення про надання або відмову у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, але аж ніяк не під час вирішення питання щодо оформлення документів.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, на думку суду, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
За таких підстав, суд приходить до висновку, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо оформлення документів щодо визнання для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Законом України "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 18 березня 2004 року № 1629-ІV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається" від 29 квітня 2004 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вбачається з матеріалів справи, у своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник (позивач) вказав, що причиною звернення за захистом є переслідування владою країни походження, посилаючись на візит "кадировців" до будинку його батька та брата.
Як вбачається з матеріалів особової справи, позивачем не надано органам Державної міграційної служби України інформації, що могла би бути підставою для висновку про обґрунтованість побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а візит «кадировців» до його батька та брата у березні 2019 року, як вже зазначалось судом, не свідчить, про наявність реальних підстав для побоювання за своє життя та здоров'я, також не підтверджується матеріалами справи й той факт, що вказані особи приходили саме з метою розшуку позивача.
Крім того, суд звертає особливу увагу на те, що в матеріалах справи наявна інформація щодо підроблення у 2013 році посвідки на постійне місце проживання позивачем, що є кримінальним правопорушенням за законодавством України.
Більш того, в матеріалах справи відсутні документи, які б свідчили про наявність підстав для надання позивачу статусу біженця, а ті, які характеризують загальне положення в країні походження позивача, не містять конкретних відомостей про утиски саме позивача.
Також, матеріалами справи підтверджується, що позивач брав активну участь у збройних конфліктах у складі незаконних злочинних формувань на території Чеченської Республіки, був причетний до вчинення злочинів терористичного характеру на території Північного Кавказу, за що був засуджений судовими органами Російської Федерації.
Наведене в сукупності свідчить про те, що причини, з яких позивач звернувся повторно з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а пов'язані з його можливою причетністю до збройних конфліктів на території Російської Федерації.
Таким чином, судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що при зверненні до відповідача повторно із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не надав у тому числі інші аргументи та докази щодо наявності очевидно обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, через які він не бажає користуватися захистом своєї країни або не може користуватися цим захистом.
Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що в даному випадку відповідачами в повному обсязі були досліджені усі обставини, з яких позивач повторно звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому оскаржувані наказ №446 від 26 липня 2019 року та рішення №73-20 від 23 квітня 2020 року є правомірними та такими, що не підлягають скасуванню.
Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності,, суд дійшов висновку про необгрунтованість позовних вимог позивача в повному обсязі та відсутність правових підстав для їх задоволення.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем доведено правомірність прийнятої постанови в межах наданих йому повноважень у порядок та спосіб, визначені законом, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено, а матеріали справи не містять доказів понесення сторонами судових витрат, підстави для розподілу судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування наказу та рішення, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя К.Ю. Гарник