про відмову у відкритті провадження у справі
30 грудня 2020 року ЛуцькСправа № 140/16536/20
Суддя Волинського окружного адміністративного суду Дмитрук В.В., вивчивши позовну заяву ОСОБА_1 до Першого відділу державної виконавчої служби у м.Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) про скасування постанови про стягнення виконавчого збору,
ОСОБА_1 звернувся з позовом до державного виконавця Першого відділу ДВС у м.Луцьку В.Романовського про скасування постанови від 18.11.2020 про стягнення виконавчого збору.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 08.12.2020 позовну заяву залишено без руху, надавши позивачу 10-денний строк на усунення недоліків шляхом подання до суду: 1) оригіналу платіжного документа по сплату судового збору в сумі 2 843грн.95коп., 2) нової редакції належним чином оформленої позовної заяви із вірним зазначенням учасників справи, позовних вимог та обґрунтувань (як для суду, так і для відповідача), 3) належним чином засвідчених копій додатків до адміністративного позову (як для суду, так і для відповідача).
28.12.2020 на адресу суду надійшов лист Кунца В.А. з додатками на виконання вимог ухвали від 08.12.2020, яким усунуто всі вищевказані недоліки позовної заяви.
Разом з тим, з огляду на формування судової практики з розгляду аналогічної категорії спорів (постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.12.2020 у справі №640/13013/20), суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно з пунктами 4, 6 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи: належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності; немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні від 20 липня 2006 року у справі Сокуренко і Стригун проти України Європейський суд з прав людини вказав, що фраза встановленого законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб місцевих органів виконавчої влади, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені, відповідно до частини 2 статті 55 Конституції України та статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, в порядку адміністративного судочинства.
За приписами частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У відповідності до п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України, суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі, на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Положеннями пунктів 1-2 частини 1 статті 4 КАС України визначено, що адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Виходячи з вказаного, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з, у тому числі, іншим суб'єктом при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих осіб, відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних (публічно-владних) управлінських функцій.
В силу положень частини 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зазначеними положеннями процесуального закону окреслюється перелік повноважень адміністративного суду при вирішенні питання про правомірність рішень, дій чи бездіяльності осіб, яким делеговані повноваження зі здійснення владних (публічно-владних) управлінських функцій. Викладене підтверджує відсутність в адміністративних судів правових підстав для вирішення питань про право у межах оскарження таких дій, рішень чи бездіяльності.
Так, Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак, сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом із тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи, виникнення спірних правовідносин у даній справі зумовлено незгодою позивача з постановою Першого відділу державної виконавчої служби у м.Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) від 16.11.2020 за виконавчим провадженням №54486650 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 284 395грн.45коп.
За приписами статті 287 КАС України, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Так, приписами статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII, в редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин), закріплено порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону №1404-VIII, рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Таким чином, вказана правова норма містить правило, відповідно до якого, оскарження рішення, дії чи бездіяльності виконавця щодо виконання судового рішення здійснюється до того суду, який таке рішення ухвалив.
Будь-яких особливостей чи винятків із наведеного правила щодо оскарження постанов про накладення штрафів норми Закону №1404-VIII чи будь-якого іншого законодавчого акту не містять.
У відповідності до ч. 2 ст. 74 Закону №1404-VIII, рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Аналіз правової конструкції наведеної правової норми свідчить, що словосполучення «у тому числі постанов державного виконавця про стягнення <…> виконавчого збору <…>» (родовий відмінок) стосується словосполучення «щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб)» (родовий відмінок), а не «рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби» (називний відмінок).
Таким чином, наведені положення частини 2 статті 74 Закону №1404-VIII жодним чином не поширюють юрисдикцію адміністративних судів на оскарження власне постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, а встановлюють компетенцію адміністративного суду до позовів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця щодо виконання перелічених постанов.
Отже, постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена сторонами виконавчого провадження виключно до суду, який видав виконавчий документ.
З огляду на зазначене, застосуванню підлягає частина 1 статті 74 Закону №1404-VIII, відповідно до якої, рішення, дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Згідно ст. 447 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - ЦПК України), сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Отже, оскільки, ЦПК України визначено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця, вчинених під час виконання судового рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства, а оскаржувана постанова про стягнення виконавчого збору прийнята саме в рамках виконавчого провадження з примусового виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області, суд дійшов висновку, що питання оскарження такої постанови належить до юрисдикції цивільного суду, тому, така вимога не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Вирішуючи даний спір, суд враховує висновки Верховного Суду із зазначеного питання, викладені у постановах від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц, від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17, від 20 січня 2019 року у справі № 161/8267/17 та від 29 вересня 2020 року у справі №№ 295/6656/14-ц. У цих справах, здійснюючи тлумачення частини 2 статті 74 Закону України №1404-VIII, Верховний Суд висловив позицію, що належним судом до подібних спорів є суд адміністративної юрисдикції. Разом з тим, суд з такою позицією Верховного Суду погодитися не може, адже вважає її такою, що суперечить змісту та суті вищеозначеної правової норми, та є наслідком неправильного синтаксичного розбору відповідного речення, викладеного у ній. У зв'язку з цим, висновки Верховного Суду у справах, що наведені вище, суд у даній справі не застосовує.
Відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили, рішення або постанова суду, ухвала про закриття провадження в адміністративній справі.
Враховуючи вищевикладене, відсутні підстави для відкриття провадження в адміністративній справі.
Відповідно до ч.5 ст.170 КАС України, повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Крім того, згідно з пунктом 3 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі відмови у відкритті провадження у справі в суді першої інстанції, апеляційного та касаційного провадження у справі.
Отже, для повернення судового збору, сплаченого при поданні адміністративного позову, позивачу необхідно звернутись до суду з відповідним клопотанням.
Керуючись ст.ст. 170, 171, 248, 256, 294, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя
Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Першого відділу державної виконавчої служби у м.Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) про скасування постанови про стягнення виконавчого збору.
Роз'яснити позивачу, що повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання згідно із правилами статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та строки, передбачені статями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Дмитрук