24 грудня 2020 року
м. Київ
Справа № 233/2021/19
Провадження № 14-166цс20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор'євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
ознайомилася з матеріалами справи за позовом Приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - відповідачка) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Костянтинівської районної державної адміністрації Донецької області - про переукладення договору оренди землі та за зустрічним позовом відповідачки до позивача про припинення договору оренди земельної частки (паю) шляхом його розірвання
за касаційною скаргою позивача на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 25 лютого 2020 року і
29 березня 2019 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив визнати переукладеним у запропонованій позивачем редакції договір оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, укладений позивачем із відповідачкою (далі - договір оренди земельної частки (паю)), на договір оренди землі (земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:43:000:0001 і площею 4,3847 га (далі - земельна ділянка)) на тих самих умовах, що і раніше укладений договір оренди земельної частки (паю), починаючи з дати державної реєстрації права власності відповідачки на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме з 30 квітня 2014 року.
Мотивував позовну заяву так:
- 22 березня 2012 року позивач уклав із відповідачкою строком на 20 років договір оренди земельної частки (паю). Цей договір був зареєстрований 29 березня 2012 року за № 971 у Книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради. Предметом договору була земельна частка (пай) (рілля) розміром 4,78 умовних кадастрових гектарів (далі - земельна частка (пай));
- того ж дня сторони підписали акт приймання-передачі земельної частки (паю) до вказаного договору. Згідно з цим актом відповідачка передала, а позивач прийняв у користування (оренду) земельну частку (пай);
- факт систематичного перерахування позивачем на користь відповідачки орендної плати протягом 2012-2018 років підтверджують відповідні платіжні доручення, касові ордери та відомість;
- пізніше позивачу стало відомо, що відповідачці земельну частку (пай) було виділено в натурі, а сформованій земельній ділянці присвоєний кадастровий номер;
- відповідачка порушила умови договору оренди земельної частки (паю), не повідомивши позивача про факт виділення земельної частки (паю) в натурі, та не переуклала з позивачем договір оренди землі;
- оскільки договір оренди земельної частки (паю) був укладений на 20 років, то після виділення в натурі земельної частки (паю) є підстави для переукладення договору оренду землі;
- обґрунтованість позовних вимог підтверджують висновки Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14.
15 липня 2019 року відповідачка звернулася із зустрічним позовом, у якому просила припинити дію договору оренди земельної частки (паю) шляхом його розірвання у зв'язку з неможливістю його виконання. Мотивувала зустрічний позов такими обставинами:
- 30 квітня 2014 року вона отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно та витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Ці документи підтверджують право власності відповідачки на земельну ділянку, розташовану на території Миколайпільської сільської ради Костянтинівського району Донецької області з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
- оскільки відповідачка має право самостійно визначати спосіб і порядок користування та розпорядження належною їй власністю, вона уклала договір оренди земельної ділянки з Фермерським господарством «Щедрий Лан» (далі - ФГ «Щедрий Лан»);
- 25 жовтня 2018 року Костянтинівський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення у справі № 233/1603/18, згідно з яким визнав недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений відповідачкою з ФГ «Щедрий Лан», і скасував запис про державну реєстрацію права оренди цього фермерського господарства на земельну ділянку;
- 26 листопада 2018 року відповідачка надіслала на юридичну адресу позивача лист-повідомлення про припинення договору оренди земельної частки (паю) через те, що вона має намір господарювати на земельній ділянці самостійно; у цьому листі просила визнати припиненим договір оренди земельної частки (паю), повернути земельну ділянку в стані, придатному для використання за цільовим призначенням, як це передбачено у пункті 3.1 договору оренди земельної частки (паю), а також утриматися від вчинення дій, які би перешкоджали використанню відповідачкою належної їй земельної ділянки;
- закон не передбачає обов'язку орендодавця переукласти договір оренди земельної частки (паю) після оформлення права власності на виділену земельну ділянку;
- у разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) зобов'язання сторін припиняються відповідно до чинного законодавства; порядок поновлення договору оренди землі та переважне право орендаря, який належно виконував обов'язки за договором і умови останнього, на укладення договору оренди землі на новий строк встановлений статтею 33 Закону України «Про оренду землі»;
- про оформлення відповідачкою права власності на земельну частку (пай) позивач дізнався ще під час розгляду справи № 233/1603/18, в якій 25 жовтня 2018 року Костянтинівський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення; тобто позивач порушив порядок і строки переукладення договору оренди землі, визначені статтею 33 Закону України «Про оренду землі», а тому переважне право позивача на переукладення договору оренди земельної ділянки припинилося;
- відповідачка не отримує орендну плату від позивача з 2018 року;
- сертифікат, на підставі якого був укладений договір оренди земельної частки (паю), втратив чинність, а тому цей договір слід вважати припиненим;
- висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14, незастосовний у справі № 233/2021/199, оскільки у цих справах відмінні предмети спору, підстави позовів і матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
11 грудня 2019 року Костянтинівський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні первісного та зустрічного позовів. Мотивував рішення так:
- після виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право приватної власності на землю зобов'язання сторін припиняються відповідно до чинного законодавства. З часу отримання особою державного акта на право приватної власності на землю вона набуває статус власника земельної ділянки та змінюється предмет оренди, а тому договір оренди земельної частки (паю) вже припинений;
- враховуючи вимоги статей 203, 215 Цивільного кодексу України про недійсність правочину, переукладення договору оренди земельної частки (паю) після виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки й одержання власником земельної частки (паю) державного акта на право власності на земельну ділянку можливе лише за наявності волевиявлення сторін; наявність волевиявлення учасника правочину на укладання угоди, вільність такого волевиявлення та відповідність його внутрішній волі є необхідною умовою дійсності правочину;
- відповідно до пункту 17 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право приватної власності на землю. З огляду на зазначене з часу отримання державного акта на право приватної власності на землю орендодавець набув статусу власника земельних ділянок, тобто змінився предмет оренди та статус орендодавця, а тому договори оренди земельної частки (паю) слід вважати припиненими (див. постанови Верховного Суду України від 28 березня 2007 року у справі № 6-7167сво06 та від 18 грудня 2013 року у справі № 6-127цс13, а також постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 233/4198/18);
- зміст пункту 2.3 договору оренди земельної частки (паю) щодо переукладання договору у разі виділення земельної ділянки в натурі не можна розцінювати як примус для власника земельної ділянки до такого переукладення; цей пункт передбачає право, а не обов'язок переукласти відповідний договір;
- з 30 квітня 2014 року відповідачка стала власником земельної ділянки, тобто змінився предмет договору оренди земельної частки (паю) та статус його сторін, а тому цей договір із вказаної дати слід вважати припиненим;
- оскільки відповідачка заперечує проти переукладення договору оренди земельної частки (паю) на договір оренди земельної ділянки, у задоволенні первісного позову слід відмовити;
- доводи позивача про оплатне користування земельною ділянкою після оформлення відповідачкою права власності на неї підтверджують наявність позадоговірних відносин сторін і не впливають на висновок про наявність підстав для відмови у задоволенні первісного позову;
- припис частини першої статті 32 Закону України «Про оренду землі» не застосовується до правовідносин сторін; договір оренди земельної частки (паю) вже припинив свою дію, а тому зустрічний позов теж не можна задовольнити.
25 лютого 2020 року Донецький апеляційний суд розглянув апеляційну скаргу позивача та прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року в частині відмови у задоволенні первісного позову. Суд апеляційної інстанції навів аналогічні, як і суд першої інстанції, висновки про необґрунтованість первісного позову.
17 березня 2020 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 25 лютого 2020 року у частині вирішення первісного позову й ухвалити в цій частині нове рішення - про задоволення позову. В іншій частині рішення судів першої й апеляційної інстанцій просить залишити без змін. Скаржиться на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Позивач мотивує касаційну скаргу так:
- суди першої й апеляційної інстанцій не оцінили доводи позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів абзацу другого розділу ІХ «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі»;
- припинення договорів оренди земельних часток (паїв) можливе тільки після їх переукладення відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку або з підстав, встановлених статтею 31 Закону України «Про оренду землі». Серед цих підстав відсутня така підстава для розірвання (припинення) договору оренди як виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки власником земельної частки (паю);
- відсутність підстав для припинення договору оренди земельної частки (паю) вже була встановлена у справі № 233/1603/18; цей факт є преюдиційним для справи № 233/2021/19;
- суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин висновки Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладені у постановах від 14 серпня 2019 року у справі № 484/4135/18, від 30 жовтня 2019 року у справі № 233/4198/18 і від 11 листопада 2019 року у справі № 484/4067/18, оскільки у тих справах касаційний суд не вирішував питання застосування приписів абзацу другого розділу ІХ «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі»;
- суди першої й апеляційної інстанцій мали застосувати висновки, які сформулював Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду у постановах від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14 і від 22 травня 2019 року у справі № 904/3558/18.
27 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження.
5 червня 2020 року відповідачка подала відзив на касаційну скаргу, у якому вказала на обґрунтованість висновків судів першої й апеляційної інстанцій в частині вирішення первісного позову. Мотивувала відзив так:
- доводи позивача про неправильне застосування норм матеріального права фактично зводяться до помилкового тлумачення норм права;
- постанови від 14 серпня 2019 року у справі № 484/4135/18, від 11 листопада 2019 року у справі № 484/4067/18, від 8 квітня 2020 року у справі № 233/2070/19, від 9 квітня 2020 року у справі № 233/1557/19 й ухвалу від 4 березня 2020 року у справі № 233/2217/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду прийняв після постановлення Костянтинівським міськрайонним судом Донецької області рішення від 25 жовтня 2018 року у справі № 233/1603/18; тому встановлені в останній обставини не можна вважати преюдиційними для справи № 233/2021/19;
- висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладені у постановах від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14 і від 22 травня 2019 року у справі № 904/3558/18, не можна застосувати у справі № 233/2021/19, оскільки вони суперечать висновкам, які Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду сформулював пізніше у постановах від 14 серпня 2019 року у справі № 484/4135/18, від 30 жовтня 2019 року у справі № 233/4198/18, від 11 листопада 2019 року у справі № 484/4067/18, від 8 квітня 2020 року у справі № 233/2070/19 і від 9 квітня 2020 року у справі № 233/1557/19;
- 4 березня 2020 року Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у відкритті касаційного провадження у справі № 233/2217/19 за касаційною скаргою того ж самого позивача, що і у справі, яка переглядається, зокрема через те, що висновки суду апеляційної інстанції відповідають висновкам, викладеним Верховним Судом України у постанові від 27 березня 2007 року у справі № 6-7167цс06. Цими ж висновками Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду також обґрунтував постанову від 30 жовтня 2019 року у справі № 233/4198/18 з подібними правовідносинами, в якій позивач був стороною;
- в ухвалі від 4 березня 2020 року у справі № 233/2217/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду також вказав на неподібність встановлених у ній обставин з обставинами, встановленими у справах № 924/468/14 і № 904/3558/18, висновки у яких позивач просить застосувати у справі № 233/2021/19;
- у задоволенні клопотання позивача про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду слід відмовити з огляду на наявність судової практики щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
12 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відмовив позивачу у задоволенні клопотань про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та про зупинення касаційного провадження і призначив справу до розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення сторін.
11 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 1 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду такий висновок слід уточнити, вказавши, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України)) в разі відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України) касаційний перегляд справи по суті можливий тільки у разі встановлення, що висновок Верховного Суду про застосування норми права, який особа зазначила в касаційній скарзі, стосується правовідносин, які є подібними, та відповідно якщо відсутні підстави для закриття касаційного провадження.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звертає увагу на те, що, на його думку, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14 і від 22 травня 2019 року у справі № 904/3558/18, якими мотивує доводи касаційної скарги позивач, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі № 233/2021/19.
З огляду на наведене відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційне провадження у справі № 233/2021/19 слід закрити. Це, на думку колегії суддів, узгоджується з висновками Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду, викладеними в ухвалі від 24 червня 2020 року у справі № 911/1213/19.
В ухвалі від 11 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав також на те, що у провадженні Верховного Суду була аналогічна справа № 233/3676/19 за позовом про переукладення договору оренди земельної частки (паю), у якій:
- 2 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою того ж самого позивача. Скарга була мотивована тим, що апеляційний суд не врахував ті ж самі висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, які викладені в постановах від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14 і від 22 травня 2019 року у справі № 904/3558/18;
- 8 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду;
- 1 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову про задоволення касаційної скарги позивача.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 11 листопада 2020 року зазначив, що у пункті 74 постанови від 1 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду вказала, що погоджується з висновками, викладеними у постановах Касаційного господарського суду від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14 і від 22 травня 2019 року у справі № 904/3558/18, та не бачить підстав для відступу від цих висновків. Але, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, у постанові від 1 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 Велика Палата Верховного Суду наявність або відсутність підстав для закриття касаційного провадження не встановлювала, хоча відповідні доводи відповідача були (пункт 17 постанови). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, якщо під час розгляду касаційної скарги після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України Верховний Суд встановив, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та який особа зазначила у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то слід закривати касаційне провадження на підставі імперативного припису пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України.
Згідно з частиною четвертою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії» (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07,§ 39), від та від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170)).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31-32) та від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що постанову від 1 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 вона прийняла вже після того, як позивач подав касаційну скаргу у справі № 233/2021/19. У пункті 74 постанови від 1 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 є висновок про подібність правовідносин у тій справі з тими, що мали місце у справах № 924/468/14 і № 904/3558/18, в яких Верховний Суд у складі колегій суддів Касаційного господарського суду прийняв постанови 19 березня 2018 року та 22 травня 2019 року відповідно. Саме висновки, сформульовані у цих постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду, на думку позивача, не врахували суди в оскаржених судових рішеннях у справі № 233/2021/19, яка є подібною до справи № 233/3676/19.
Оскільки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, та з огляду на те, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності стосовно застосування процесуальних норм, які визначають підстави для закриття касаційного провадження, Велика Палата Верховного Суду приймає справу до розгляду.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядатиме справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами та без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, частиною першою статті 402, частиною четвертою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
1. Прийняти до розгляду справу за позовом Приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ» до ОСОБА_1 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, -Костянтинівської районної державної адміністрації Донецької області - про переукладення договору оренди землі та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ» про припинення договору оренди земельної частки (паю) шляхом його розірвання за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства «АПК-ІНВЕСТ» на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 25 лютого 2020 року.
2. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами на 26 січня 2021 року у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.
3. Надіслати учасникам справи копії цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Д. А. Гудима
Судді:Т. О. АнцуповаЛ. М. Лобойко
В. В. БританчукК. М. Пільков
І. В. Григор'єваО. Б. Прокопенко
М. І. ГрицівВ. В. Пророк
Ж. М. ЄленінаЛ. І. Рогач
О. С. ЗолотніковО. М. Ситнік
Л. Й. КатеринчукВ. М. Сімоненко
В. С. КнязєвІ. В. Ткач
С. П. Штелик