Постанова
Іменем України
16 грудня 2020 року
м. Київ
справа № № 524/6207/15-ц
провадження № 61-21591св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 10 червня 2019 року у складі судді Кривич Ж. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Чумак О. В., Кривчун Т. О., Пилипчук Л. І.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У липні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Позовна заява обґрунтована тим, що 31 січня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № PLRHGA0000000002, відповідно до умов якого останній отримав кредит у сумі 35 464,50 доларів США зі сплатою відсотків у розмірі 1,00 % на місць на суму залишку заборгованості за кредитом на споживчі цілі з кінцевим терміном повернення до 31 січня 2023 року.
Оскільки відповідач належним чином не виконує зобов'язання за кредитним договором, станом на 13 липня 2015 року виникла заборгованість перед банком у сумі 26 590,19 доларів США, з яких: 23 665,36 доларів США - заборгованість за тілом кредиту, 1 416,74 доларів США - заборгованість за відсотками, 37,25 доларів США - заборгованість за комісією, 193,77 доларів США - пеня, 11,41 доларів США - штраф (фіксована частина) та 1 265,66 доларів США - штраф (процентна складова).
Посилаючись на вказані обставини, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з
ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 26 590,19 доларів США.
У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до
АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, у якому, після уточнення позовних вимог, остаточно просив визнати недійсним вказаний кредитний договір та договір іпотеки.
Зустрічний позов обґрунтований тим, що хоча кредитний договір від 31 січня
2008 року № PLRHGA0000000002 укладений в іноземній валюті - доларах США, фактично позичальник отримав від банку кредитні кошти у сумі 150 000,00 грн.
На забезпечення виконання зобов'язань 01 лютого 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки б/н, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надав в іпотеку банку нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 вважав? що положення кредитного договору прямо порушують заборону укладати договори в іноземній валюті, коли сторони є резидентами, а також ставлять сторони у нерівні умови. Банк умисно ввів його в оману, не надавши у доступній формі, перед укладенням договору, інформацію про всі можливі форми кредитування та сукупну вартість кредиту, і запропонував несправедливі для позичальника умови. Така діяльність банку, на думку ОСОБА_1 , має ознаки нечесної підприємницької діяльності. Укладення кредиту в іноземній валюті порушує положення статей 533, 534 ЦК України, Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного врегулювання та валютного контролю» від 19 лютого 1993 року, Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Всі зазначені обставини у своїй сукупності дають підстави для визнання кредитного договору у цілому недійсним.
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області
від 10 червня 2019 року позов АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 31 січня 2008 року № PLRHGA0000000002, яка станом на 13 липня 2015 року складає 25 119,35 доларів США та 4 245,50 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення мотивоване тим, що відповідач належним чином не виконував умови кредитного договору, який укладений в іноземній валюті - доларах США, у зв'язку із чим вимоги за первісним позовом підлягають задоволенню.
Вимоги за зустрічним позовом про визнання недійсними пункту 4.2 та 8.1 кредитного договору щодо встановлення винагород за резервування ресурсів є обґрунтованими, проте не підлягають задоволенню у зв'язку із пропуском строку позовної давності. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним кредитного договору, як такого, що укладений в іноземній валюті та введення позичальника в оману, а також щодо визнання недійсним договору іпотеки, який забезпечує виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 10 червня 2019 року залишено без змін.
Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 10 червня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що банком належним чином не доведено, а судами, відповідно не встановлено, факту отримання ОСОБА_1 кредиту саме у доларах США, а не у гривневому еквіваленті. Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що під час укладення кредитного договору не міг знати про порушення своїх прав, оскільки не розуміється на юридичних тонкощах, а довідався про порушення свого права лише з позову банку.
Рух справи у суді касаційної інстанції, позиції інших учасників справи
Ухвалою судді Верховного Суду Сімоненко В. М. від 21 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
У зв'язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Сімоненко В. М. розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2020 року № 2792/0/226-20 призначено повторний автоматичний розподіл судової справи та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу
№ 524/6207/15 (провадження № 61-21591св19) 11 листопада 2020 року призначено судді-доповідачеві Ступак О. В.
Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Учасники справи своїм правом надати відзив на касаційну скаргу не скористалися.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частині першій та третій статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення визначено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Встановлені судами обставини
17 січня 2008 року ОСОБА_1 звернувся до банку із заявою про надання йому кредиту на споживчі цілі, а саме ремонт будинку, в іноземній валюті у сумі 30 000,00 доларів США під заставу будинку.
31 січня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладений кредитний договір № PLRHGA0000000002, згідно з яким позичальник отримав кредит на строк до 31 січня 2023 року у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі
35 464,50 доларів США на наступні цілі: 30 000,00 доларів США - на споживчі цілі,
5 464,50 доларів США - на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2,00 % від суми виданого кредиту у момент його надання, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів.
Умовами договору передбачено, що при порушенні позичальником зобов'язань щодо сплати кредиту, позичальник сплачує банку пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченої заборгованості, але не менше 1 гривні за кожен день прострочки.
Пункт 2.3.1 кредитного договору передбачав право банку в односторонньому порядку за наявності певних умов збільшувати відсоткову ставку за користування кредитом.
Пунктом 4.2 кредитного договору передбачено, що позичальник сплачує банку винагороду за резервування ресурсів у розмірі, зазначеному у пункті 8.1 договору.
Згідно з пунктом 8.1 кредитного договору банк зобов'язується надати позичальнику кредитні кошти у розмірі 30 000,00 доларів США зі сплатою позичальником, окрім відсотків, винагороди за надання фінансового інструмента у розмірі 2,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 8.2 цього договору.
01 лютого 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки б/н, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надав в іпотеку банку нерухоме майно, а саме житловий будинок АДРЕСА_1 .
У листопаді 2008 року банк збільшив відсоткову ставку до 1,26 % на місяць, у зв'язку із чим у липні-вересні 2009 року ОСОБА_1 звертався письмово до банку, висловлюючи незгоду із збільшеною відсотковою ставкою, але умови договору, у тому числі у частині сплати збільшеного розміру відсотків, виконував.
У зв'язку із тим, що ОСОБА_1 допустив прострочку, у липні 2010 року банк звертався до суду з позовом про звернення стягнення на іпотечне майно у рахунок погашення заборгованості у сумі 31 598,10 грн, розрахованої станом на 20 липня 2010 року.
03 листопада 2010 року ОСОБА_1 сплатив заборгованість за кредитним договором та просив банк «відкликати позовну заяву і надати йому можливість сплачувати кредит за затвердженим графіком».
У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звертався до банку із заявою про зміну валюти кредиту або збільшення терміну дії кредитного договору. Банк не погодився змінити валюту кредитування на гривню, про що письмово повідомив позичальника листом від 20 листопада 2014 року.
У подальшому ОСОБА_1 також допускав порушення графіку сплати заборгованості за кредитним договором, а із 28 березня 2015 року повністю припинив виконувати свої зобов'язання.
Станом на 13 липня 2015 року за розрахунками банку заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором складає 26 590,19 доларів США, з яких: 23 665,36 доларів США - заборгованість за тілом кредиту, 1 416,74 доларів США - заборгованість за відсотками, 37,25 доларів США - заборгованість за комісією, 193,77 доларів США - пеня, 11,41 доларів США - штраф (фіксована частина) та 1 265,66 доларів США - штраф (процентна складова).
10 травня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало заяву про застосування позовної давності до заявлених ОСОБА_1 позовних вимог.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що відповідач належним чином не виконував умови кредитного договору, який укладений в іноземній валюті - доларах США, у зв'язку із чим вимоги за первісним позовом підлягають задоволенню. Крім того, зазначив, що вимоги за зустрічним позовом про визнання недійсними пункту 4.2 та 8.1 кредитного договору щодо встановлення винагород за резервування ресурсів є обґрунтованими, проте не підлягають задоволенню у зв'язку із пропуском строку позовної давності. Також відсутні підстави для задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним кредитного договору, як такого що укладений в іноземній валюті та введення позичальника в оману, а також щодо визнання недійсним договору іпотеки, який забезпечує виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором.
Верховний Суд не погоджується у повній мірі із зазначеними висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.
Нормативно-правове обґрунтування
У статті 525 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Під час укладення оспорюваного договору сторони в порядку статті 638 ЦК України узгодили всі істотні умови даного правочину та погодилися з ними.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).
Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції чинній на момент укладення оспорюваного договору, нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості за кредитом не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості за кредитом, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов'язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику.
Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов'язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.
Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) та від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що умови пунктів 4.2 та 8.1 спірного кредитного договору від 31 січня 2008 року № PLRHGA0000000002, зокрема: винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороди за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів є недійсними.
Верховний Суд погоджується з таким висновком частково, оскільки недійсність наведених умов кредитного договору обумовлена не їх несправедливістю, а тим, що такі умови договору порушують публічний порядок, оскільки встановлення цих платежів суперечить положенням статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору.
Отже, відмовляючи у задоволенні позову про визнання недійсним кредитного договору у цій частині з підстав спливу позовної давності, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що зазначені положення кредитного договору щодо сплати позичальником на користь банку таких винагород у силу статті 228 ЦК України є нікчемними.
Верховний Суд неодноразово викладав висновки про те, що визнання судом нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, оскільки нікчемний правочин є недійсним у силу закону з моменту його укладення. (Наприклад, дивись постанову Великої Палати Верховного Суду
від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що умови пунктів 4.2 та 8.1 кредитного договору щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту та винагороди за резервування ресурсів є нікчемними в силу закону, а тому не підлягають визнанню недійсними судом, тому відсутні підстави для застосування положень статті 267 ЦК України щодо наслідків спливу позовної давності.
Разом з тим, несправедливість окремих умов договору не тягне за собою визнання недійсним такого договору в цілому, оскільки під час укладення оспорюваного договору сторони узгодили всі істотні умови цього правочину, ОСОБА_1 погодився з метою його використання та встановленими умовами, отриманням кредиту саме у доларах США, а не у національній валюті України, в подальшому сплачував кредитну заборгованість протягом тривалого часу, не звертався до банку за роз'ясненнями положень договору чи надання іншої інформації з приводу виконання зобов'язань, не заявляв жодних претензій щодо того, що йому незрозумілі умови кредитного договору.
До того ж, обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним у цілому з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України та статтями 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», позивач зобов'язаний довести правову та фактичну підстави таких вимог, тобто, ОСОБА_1 необхідно було довести суду несправедливість умов договору, а також те, яким чином оспорювані умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, проте, позивачем такі підстави не були доведені, тому відсутні підстави для визнання кредитного договору недійсним у цілому, оскільки такі вимоги є безпідставними.
Доводи касаційної скарги про те, що банком належним чином не доведено, а судами, відповідно не встановлено, факту отримання ОСОБА_1 кредиту саме у доларах США, а не у гривневому еквіваленті, є безпідставними, оскільки факт отримання позичальником кредитних коштів підтверджується матеріалами справи, та не спростований заявником під час розгляду справи.
Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо стягнення з боржника заборгованості за кредитом, процентами та пенею, оскільки позичальник не виконує належним чином грошове зобов'язання за кредитним договором.
Крім того, правильним є висновок судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у стягненні штрафів, оскільки штраф та пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, свідчить про недотримання положень закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
Разом з тим, нікчемність пунктів 4.2, 8.1 договору має правове значення при визначені розміру кредитної заборгованості, яка підлягає стягненню з позичальника, тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 у заявленому ПАТ КБ «ПриватБанк» розмірі, є помилковими. Сплачені ОСОБА_1 платежі за резервування ресурсів у сумі 739,68 доларів США та за надання фінансового інструменту у сумі 600,00 доларів США, які безпідставно нараховані банком на підставі нікчемних умов кредитного договору, підлягають зарахуванню у рахунок погашення загальної суми заборгованості.
Таким чином, належна до стягнення з ОСОБА_1 сума заборгованості за кредитним договором підлягає зменшенню на суму сплачених платежів, передбачених пунктами 4.2 та 8.1, а саме із 25 119,35 доларів США до 23 779,67 доларів США.
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій у частині вимог зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання недійсними пунктів 4.2 та 8.1 кредитного договору щодо встановлення винагород за надання фінансового інструмента та за резервування ресурсів, ухвалення нового рішення у цій частині про відмову у задоволенні позову з інших правових підстав, зміни рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині стягнення із ОСОБА_1 заборгованості, яка підлягає стягненню, шляхом зменшення до 23 779,67 доларів США.
Розподіл судових витрат
Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційна скарга підлягає частковому задоволенню,то в порядку частини першої статті 141, підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України з
ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає стягненню судовий збір за подання позову у сумі 3 294,45 грн; за подання апеляційної скарги - 4 941,67 грн, за подання касаційної скарги - 6 588,89 грн, а всього - 14 825,01 грн.
Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області
від 10 червня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року у частині зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання недійсними пунктів 4.2 та 8.1 кредитного договору від 31 січня 2008 року
№ PLRHGA0000000002, скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» про визнання недійсними пунктів 4.2 та 8.1 кредитного договору від 31 січня 2008 року № PLRHGA0000000002 відмовити.
Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області
від 10 червня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року у частині первісного позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості змінити, зменшити розмір заборгованості, що підлягає стягненню з ОСОБА_1 з 25 119,35 доларів США до 23 779,67 доларів США.
В іншій частині рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 10 червня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду
від 31 жовтня 2019 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 14 825,01 грн.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко