28 грудня 2020 року м. Житомир справа № 240/16962/20
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі:
судді Панкеєвої В.А.,
розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Житомирській області (в особі ліквідаційної комісії) про визнання неправомірними дій, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить:
- визнати неправомірними дії відповідача при нарахуванні та виплаті відпускних в квітні, липні 2015 року, в червні 2016 року, в липні 2017 року, в липні 2018 року, в липні та листопаді 2019 року, а також при виплаті в листопаді 2019 року грошової компенсації за невикористані 21 день щорічної відпустки та в грудні 2019 року грошової компенсації за невикористані 65 днів щорічної відпустки, щодо невключення до обчислення розрахунку середньомісячної заробітної плати суми отриманої державним виконавцем винагороди;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити заборгованість з виплати відпускних в квітні, липні 2015 року, в червні 2016 року, в липні 2017 року, в липні 2018 року, в липні та листопаді 2019 року, а також при виплаті в листопаді 2019 року грошової компенсації за не використані 21 день щорічної відпустки та в грудні 2019 року грошової компенсації за не використані 65 днів щорічної відпустки з урахуванням сум отриманої державним виконавцем винагороди.
В обґрунтування позову зазначено, що відповідачем при нарахуванні відпускних до обчислення розрахунку середньомісячної заробітної плати не включено суми отриманої державним виконавцем винагороди відповідно до ст.13 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" та Постанови КМУ від 08.02.1995 №100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати". Позивач вважає, що винагорода державному виконавцю відноситься до виплат, що належать до фонду оплати праці, а тому дії відповідача щодо її невключення до розрахунку відпускних просить визнати неправомірними.
Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 06.10.2020 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи.
29.10.2020 Головне територіальне управлінням юстиції у Житомирській області (в особі ліквідаційної комісії) подано відзив на позов, в якому відповідач заперечує щодо позовних вимог та просить відмовити у задоволенні позову.
Зважаючи на незначну складність справи, суд вважає за необхідне розглянути її в порядку п.2 ч.1 ст.263 КАС України.
У відповідності до частини 4 статті 243 КАС України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Згідно з частиною 5 статті 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Як встановлено судом, наказом Головного територіального управління юстиції у Житомирській області від 24.12.2019 № 2272/1 ОСОБА_1 - головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області звільнено із займаної посади з 27.12.2019, у зв'язку з переведенням (а.с.49).
Відповідно до заяви поданою ОСОБА_1 (а.с.50) було видано наказ №1351/2 від 18.11.2020 "Про виплату грошової компенсації ОСОБА_1 " за 05 календарних днів щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 22.12.2011 по 21.12.2012, 04 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки відповідно до проведеного стажу державної служби з 22.12.2017 та 06 календарних дні щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 22.12.2017 по 21.12.2018 (а.с.51).
Відповідно до заяви поданою ОСОБА_1 (а.с.52) було видано наказ №1378/2 від 25.11.2019 "Про виплату грошової компенсації ОСОБА_1 " за 06 календарних днів щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 22.12.2013 по 11.12.2013 (а.с.53).
Не погоджуючись з такими діями відповідача, вважаючи, що його права щодо нарахування відпускних порушено, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Приписами ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Право на відпочинок усім працівникам гарантують ст.45 Конституції України, Кодекс законів про працю України, Закон України "Про відпустки" та інші нормативно-правові акти.
Так, згідно зі ст.2 Закону України "Про відпустки" право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.
Статтею 3 Закону України "Про відпустки" визначено право на відпустки у разі звільнення працівника. За бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому випадку є останній день відпустки. В день звільнення працівникові мають бути виплачені всі суми, що належать йому від підприємства.
Вимогами статті 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати максимальним розміром не обмежується. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VIII ( далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до ст.8 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" від 2 червня 2016 року № 1403-VІІІ, державні виконавці, керівники та спеціалісти органів державної виконавчої служби є державними службовцями.
Відповідно до частини 1 статті 13 Закону №1403-VIII заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, винагороди, а також інших надбавок згідно із законодавством. Порядок виплати та розміри винагород працівникам органів державної виконавчої служби встановлюються Кабінетом Міністрів України (частина 2 цієї статті).
Фінансове та матеріальне забезпечення діяльності працівників органів державної виконавчої служби та фінансування витрат на проведення і організацію виконавчих дій здійснюються за рахунок коштів державного бюджету, а також коштів виконавчого провадження, порядок формування яких встановлюється Законом України "Про виконавче провадження" (частина 1 статті 14 Закону № 1403-VIII).
Однак, положення ст.13 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" не узгоджується з положеннями Закону України від 10.12.2015 № 889-VIII "Про державну службу", відповідно до якого заробітна плата державного службовця складається з:
1) посадового окладу;
2) надбавки за вислугу років;
3) надбавки за ранг державного службовця;
4) виплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків тимчасово відсутнього державного службовця у розмірі 50 % посадового окладу тимчасово відсутнього державного службовця;
5) виплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків за вакантною посадою державної служби за рахунок економії фонду посадового окладу за відповідною посадою;
6) премії (у разі встановлення) (ч.2 ст.50 Закону України "Про державну службу").
Як встановлено судом, спірним у вказаних правовідносинах є встановлення факту необхідності при обчисленні відпустки та компенсації за невикористанні дні відпустки врахування при розрахунку середньої заробітної плати отриманої особою винагороди державного виконавця.
Так, відповідач обгрунтовуючи безпідставність вимог позивача вказує, що нарахування та виплати компенсації за невикористані дні відпустки, які були передбачені позивачу, як державному службовцю відбулось з дотриманням вимог ст.24 Закону України "Про відпустки" та Порядку №100.
Відповідач також вказує, що відповідно до ст.50 Закону України "Про державну службу" винагорода позивача належить до інших заохочувальних та компенсаційних виплат, яка має одноразовий характер, а тому не відноситься до переліку виплат, які включаються до розрахунку середньої заробітної плати.
Так, відповідно до статті 50 Закону України "Про державну службу" заробітна плата державного службовця складається з: посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за ранг державного службовця, премії (у разі встановлення).
Відповідно до ст.31 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" від 02 червня 2016 року № 1403-VIII (надалі - Закон № 1403-VIII) за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Згідно зі статтею 13 вказаного Закону, заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, винагороди, а також інших надбавок згідно із законодавством. Порядок виплати та розміри винагород працівникам органів державної виконавчої служби встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Порядком виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2016 року № 643 (надалі - Порядок № 643), визначено механізм виплати винагород державним виконавцям, а також розміри винагород державних виконавців і основної винагороди приватного виконавця.
За змістом вказаного Порядку у разі фактичного виконання (повного або часткового) виконавчого документа (майнового характеру, немайнового характеру, стягнення аліментів та інше) державні виконавці мають право на винагороду за умови дотримання критеріїв виплати винагороди, встановлених Мін'юстом.
Відповідно до п.п.17, 18 Порядку № 643 винагорода виплачується одночасно з виплатою заробітної плати. Виплата винагороди здійснюється в межах і за рахунок відповідних надходжень до спеціального фонду державного бюджету на підставі кошторисів та планів асигнувань спеціального фонду на відповідний рік.
Аналіз наведених норм чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що виплачена сума винагороди державного виконавці відповідно до Порядку № 643 не є премією, сплаченою із бюджету, а є винагородою (заохоченням), яка виплачується із стягнутого з боржника виконавчого збору, який становить 10% суми боргу, що фактично стягнута з боржника.
Таким чином, виплата винагороди державному виконавцю здійснюється в межах і за рахунок відповідних надходжень до спеціального фонду державного бюджету, що формується з коштів виконавчого збору, стягненого державними виконавцями з боржників і не потребує додаткових витрат Державного бюджету України.
Стаття 33 Закону України "Про державну службу" №3723-XII не містить положень про включення до заробітної плати державного службовця такої виплати, як винагорода державного виконавця.
Відтак, правові підстави для виплати винагороди встановлені Законом № 1403-VIII та є своєрідною системою мотивації для державних виконавців з метою фактичного виконання виконавчого документа.
Суд не приймає до увагу посилання позивача на позицію Верховного Суду у постанові від 09 вересня 2020 року у справі №814/564/16, оскільки колегією суддей по вказаній справі прийнято рішення про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, тобто спір по суті не вирішено. А також слід врахувати, що правовідносини які виникли у 2016 році мають відмінне законодавче обгрунтування.
Відповідно достатті 55 Конституції Україникожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими закономзасобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першоюстатті 2 КАС Україниє справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 5 КАС України визначено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з ч.2 ст.5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З наведеного випливає, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи в публічно-правових відносинах. При цьому захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції Україний конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
З огляду на те, що винагорода державного виконавця є одноразовою виплатою за сумлінне виконання своїх обов'язків під час проведення виконавчих дій, яка виплачується за рахунок виконавчого збору, яка відноситься до разових платежів, пов'язана з виконанням позивачем своїх службових обов'язків, але має мотиваційний характер та інші джерела походження, ніж кошти державного бюджету на оплату праці державних службовців, суд не вбачає законних підстав для включення такої винагороди при обчисленні середньомісячної заробітної плати позивача.
Таким чином, нараховуючи позивачу відпустку, грошову компенсацію за невикористану відпустку без врахування сум винагороди державного виконавця, Головне територіальне управління юстиції у Житомирській області діяло на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Якщо право особи не є порушеним, то, відповідно, воно не може бути захищеним судом, а тому відсутність порушеного права є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.
Приписами статті 90 КАС Українивстановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
На підставі викладеного, керуючись статтями 242-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , інд. код НОМЕР_1 ) відмовити за безпідставністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя В.А. Панкеєва