вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"29" грудня 2020 р. Справа № 910/1073/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Попікової О.В.
суддів: Алданової С.О.
Євсікова О.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали апеляційної скарги Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва»
на рішення Господарського суду міста Києва від 17.08.2020
у справі №910/1073/20 (суддя Джарти В.В.)
за позовом Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва»
до Акціонерного товариства «Альфа-Банк»
про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги в розмірі 48156,16 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.08.2020 у задоволенні позову Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва" (надалі Комунальне підприємство/ позивач/ скаржник) до Акціонерного товариства "Альфа-Банк" (надалі відповідач/АТ «Альфа-Банк») про стягнення 48156,16 грн. заборгованості за комунальні послуги відмовлено повністю.
Не погодившись із зазначеним рішенням, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на вказане рішення суду.
Згідно із витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.09.2020 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Попікова О.В., судді: Корсак В.А., Євсіков О.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2020 апеляційну скаргу Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.08.2020 у справі №910/1073/20 залишено без руху; запропоновано Комунальному підприємству "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва" протягом десяти днів з дня вручення даної ухвали усунути недоліки, а саме, надати до Північного апеляційного господарського суду докази сплати судового збору у розмірі 3153,00 грн. за належними реквізитами.
15.10.2020 від Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва", на виконання ухвали Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2020, надійшла заява з платіжним дорученням №322701 від 09.10.2020 про сплату судового збору у розмірі 3153,00 грн.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.10.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.08.2020 у справі №910/1073/20; ухвалено здійснювати розгляд апеляційної скарги за правилами спрощеного позовного провадження та без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання).
Головуючий суддя Попікова О.В., яка є суддею-доповідачем, з 14.12.2020 по 28.12.2020 перебувала у відпустці.
Розпорядженням В.о. керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 29.12.2020 №09.1-08/5657/20 відповідно до підпунктів 2.3.25., 2.3.49. пункту 2.3. Положення про автоматизовану систему документообігу суду призначено повторний автоматизований розподіл справи №910/1073/20 у зв'язку з перебуванням судді Корсака В.А., який не є головуючим суддею (суддею-доповідачем), у відпустці.
Згідно із витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.12.2020 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Попікова О.В., судді: Алданова С.О., Євсіков О.О.
Враховуючи зміну складу суду, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.12.2020 справа №910/1073/20 прийнята до провадження колегією суддів у визначеному складі.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив, що не є перешкодою для суду апеляційної інстанції здійснювати розгляд справи за наявними в ній матеріалами.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державного адміністрації) №1112 від 10.12.2010 житловий будинок №6 по вулиці Катерини Білокур в місті Києві, як об'єкт комунальної власності територіальної громади міста Києва, переданий до сфери управління Печерської районної в м. Києві державної адміністрації.
Розпорядженням Печерської районної в місті Києві державної адміністрації №509 від 20.09.2013 "Про перезакріплення майна, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва, переданого до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації" передбачено здійснення перезакріплення об'єктів житлового фонду разом з вбудованими нежилими приміщеннями з балансів комунальних підприємств по утриманню житлового господарства Печерського району м. Києва "Липкижитлосервіс", "Печерська брама", Хрещатик" та "Печерськжитло" на баланс комунального підприємства "Дирекція з управління нежитловим фондом Печерського району м. Києва".
Рішенням Київської міської ради "Про удосконалення структури житлово-комунальним господарством міста Києва" від 09.10.2014 №270/270 Комунальне підприємство Печерського району м. Києва "Дирекція з управління нежитловим фондом Печерського району м. Києва" перейменоване у комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва" та його віднесено до сфери управління Печерської районної в місті Києві районної адміністрації.
Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва" звернулася до Господарського суду міста Києва із позовом про стягнення з АТ «Альфа-Банк» заборгованості за комунальні послуги, які надавалися на об'єкт житлової нерухомості - квартиру №30, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Білокур Катерини, 6; період, за який позивач просить стягнути заборгованість з відповідача - з 01.12.2015 по 01.11.2019; розмір заборгованості - 48 156,00 грн.
В обґрунтування підстав позову позивач посилається на те, що починаючи з 2015 року АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є відповідач, не сплачував комунальні платежі, у зв'язку з чим утворилася заборгованість у вказаній сумі. Посилається на статтю 1 Закону України «Про спрощення процедур реорганізації та капіталізації банків», статті 162, 179 ЖК України, статтю 382 ЦК України, Закон України «Про житлово-комунальні послуги».
Місцевий господарський суд, розглядаючи дану справу, зазначив, що оскільки договір про надання комунальних послуг між сторонами відсутній, позивач мав довести факт надання їх відповідачу, чого зроблено ним не було, а тому відмовив у позові.
Апеляційний господарський суд не вбачає підстав не погодитися із таким рішенням місцевого господарського суду з огляду на таке.
Статтею 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" встановлено, що комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством.
Відповідно до статті 322 ЦК України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 2 статті 382 ЦК України встановлено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
За умовами статті 360 ЦК України співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.
Згідно з п. 1 статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.
Пунктом 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковим територіями, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1992 №572, встановлено, що наймачі, власники квартир багатоквартирних будинків зобов'язані оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Наведеними нормами передбачено, що саме на власників квартир, наймачів квартир та інших осіб, які за згодою власника користуються об'єктом нерухомого майна, покладений обов'язок здійснювати оплату наданих і, відповідно, отриманих цими особами житлово-комунальних послуг.
Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За змістом статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 ГПК України).
Згідно зі статтею 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Як вбачається із наявного в матеріалах справи примірника витягу з безкоштовного реєстру Міністерства юстиції України юридичних осіб та фізичних осіб підприємців АТ «Укрсоцбанк» було припинено 03.12.2019.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження; державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Із наявного в матеріалах справи витягу з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, датованого 09.01.2020, вбачається, що власником квартири №30 по вул. Білокур Катерини, 6 у м. Києві зазначено ПАТ «Укрсоцбанк».
Даних про те, що право власності на вказану квартиру зареєстровано саме за відповідачем - АТ «Альфа-банк», матеріали справи не містять; позивачем не надано жодних доказів на підтвердження переходу від ПАТ «Укрсоцбанк» до відповідача права власності на цю квартиру за передавальним актом чи за іншими документами.
Відповідно до ч. 4 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як зазначено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.04.2020 у справі №910/7968/19 факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі, необхідним є доведення факту надання та споживання таких послуг.
Крім того, у постановах Верховного Суду від 06.11.2019 та 26.09.2018 у справах №750/12850/16-ц та №642/2858/16 також сформульований висновок про те, що виникнення обов'язку з оплати житлово-комунальних послуг у разі відсутності відповідного договору пов'язується безпосередньо з отриманням цих послуг; питання щодо фактичного користування житлово-комунальними послугами входить до предмета доказування у справі та має значення для її правильного вирішення.
Отже, при вирішенні спорів про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги за відсутності укладеного між сторонами договору, позивач має довести факт надання таких послуг і споживання їх відповідачем.
Вирішуючи питання щодо доказів, суд враховує інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.
Мета судового дослідження полягає у з'ясуванні обставин справи, юридичній оцінці встановлених відносин і у встановленні прав і обов'язків (відповідальності) осіб, які є суб'єктами даних відносин. Судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому. Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.
Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання.
Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Шабельник проти України" (Заява №16404/03) від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" від 12.07.1988, та у справі "Тейшейра ді Кастру проти Португалії" від 09.06.1998).
Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.
Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
Додані позивачем до позовної заяви документи (додатки до позовної заяви), як то: розрахунок заборгованості, інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, копія розпорядження виконавчого органу Київської міської ради, копія рішення Київської міської ради, платіжне доручення про сплату судового збору, докази відправлення позовної заяви відповідачу у справі не є належними та достовірними доказами надання позивачем відповідачу житлово-комунальних послуг і, відповідно, отримання їх останнім.
Стосовно доданих позивачем до апеляційної скарги документів, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (ч. 4 цієї статті).
Згідно з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №908/1908/19 «Виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції саме в суді першої інстанції….».
Частиною 4 статті 13 ГПК України встановлено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Колегія суддів, враховуючи наведені положення та позицію Верховного Суду, дослідивши апеляційну скаргу з доданими до неї документами, зазначає, що позивач (скаржник) взагалі не порушує питання приєднання до матеріалів справи долучених до апеляційної скарги документів, так само як і не надає доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, а відтак, додані документи не приймаються судом до уваги при перегляді оскаржуваного рішення.
З огляду на вказані обставини, ґрунтуючись на матеріалах справи, колегія суддів вважає, що судове рішення місцевого суду прийняте з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для вирішення спору, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень, викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції. Доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви, їм дана належна оцінка.
Як зазначено у п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.
Згідно зі статтею 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.
Керуючись статтями 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,
1. Апеляційну скаргу Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.08.2020 у справі №910/1073/20 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 17.08.2020 у справі №910/1073/20 залишити без змін.
3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/1073/20.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту за наявності підстав, передбачених у п. 2 ч. 3 статті 287 ГПК України.
Головуючий суддя О.В. Попікова
Судді С.О. Алданова
О.О. Євсіков