23 грудня 2020 року
м. Київ
справа №428/6617/17
адміністративне провадження №К/9901/1491/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Стародуба О.П.,
суддів - Берназюка Я.О., Кравчука В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 26.09.2017р. (судді - Ястребова Л.В., Гаврищук Т.Г., Компанієць І.Д.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області, третя особа - Управління праці та соціального захисту населення Сєвєродонецької міської ради Луганської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила:
визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо припинення виплати їй пенсії;
зобов'язати відповідача відновити виплату їй пенсії з дня припинення, а саме - з 01.11.2016р. та виплатити виниклу заборгованість.
Просила поновити строк звернення до суду.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є внутрішньо переміщеною особою, яка фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою УПСЗН Сєвєродонецької міської ради Луганської області від 27.03.2017р. №0000153673. (а.с. 7)
14.10.2014р. позивач звернулась до відповідача із заявою про взяття на облік її пенсійної справи у зв'язку з переїздом на постійне місце проживання до м. Сєвєродонецька. (а.с. 31)
Розпорядженням відповідача від 03.11.2014р. №414 позивачу призначено пенсію за віком. (а.с. 31 зворот)
Згідно витягу з протоколу №14 засідання Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 19.10.2016р. вирішено не призначати соціальні виплати 130 переміщеним особам, в тому числі позивачу, на підставі її заяви від 29.09.2016р. та довідки переміщеної особи від 04.08.2015р. №45971. (а.с. 33)
Розпорядженням відповідача від 24.10.2016р. на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016р. №365 на підставі рішення Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам №14 від 19.10.2016р. припинено виплату пенсії позивачу з 01.11.2016р. (а.. 34)
29.03.2017р. позивач звернулась до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії, реєстрацію місця проживання підтвердила та подала копію довідки внутрішньо переміщеної особи. (а.с. 46)
Згідно витягу з протоколу №41 засідання Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 13.05.2017р. вирішено не призначати соціальні виплати 119 переміщеним особам, в тому числі позивачу, на підставі її заяви від 29.03.2017р. та довідки переміщеної особи від 27.03.2017р. №153673. (а.с. 33)
У зв'язку із припиненням виплати пенсії, 31.05.2017р. позивач звернулась до відповідача із заявою, в якій просила повідомити чи приймались управлінням Пенсійного фонду рішення про зупинення/припинення належних їй пенсійних виплат, а також просила вказати підстави припинення виплати пенсії. (а.с. 10)
Листом відповідача від 08.06.2017р. №134/Н-5 позивача повідомлено про те, що їй призупинено виплату пенсії з 01.11.2016р. у звязку із тривалою відсутністю за місцем проживання. (а.с. 11)
Крім того, розпорядженням відповідача від 09.06.2017р. на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016р. №365 на підставі рішення Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам №41 від 13.05.2017р. припинено виплату пенсії позивачу з 01.07.2017р. (а.с. 49)
Листами УПСЗН Сєвєродонецької міської ради Луганської області від 10.08.2017р. та 14.08.2017р. повідомлено, що на даний час позивач на обліку в управлінні не перебуває. Вперше позивача взято на облік як внутрішньо переміщену особу 04.08.2015р. та видано відповідну довідку від 04.08.2015р. №45971. Зазначену довідку скасовано 27.10.2016 року на підставі п. 5 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (у зв'язку з не підтвердженням фактичного місця проживання особи).
Крім того, повідомлено, що вдруге позивача взято на облік як внутрішньо переміщену особу 27.03.2017р. та видано довідку від 27.03.2017р. №153673. Зазначену довідку скасовано 26.05.2017р. на підставі пункту 5 статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (у зв'язку з не підтвердженням фактичного місця проживання особи). (а.с. 35; 55)
Вважаючи вказані дії відповідача протиправними, позивач звернулась до суду з цим позовом.
В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що вона є пенсіонером за віком, змінила місце постійного проживання з м. Луганськ до м. Сєвєродонецьк Луганської області, з 2014 року перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області. Проте з 01.11.2016р. виплату пенсії їй припинено у зв'язку з тривалою відсутністю за місцем проживання. Вважає бездіяльність відповідача щодо невиплати їй пенсії протиправною, оскільки таких підстав для припинення виплати пенсій, як відсутність за місцем проживання законом не передбачено. При цьому посилається на те, що призначення, виплата, припинення пенсійних виплат, в тому числі і внутрішньо-переміщеним особам, має здійснюватися виключно на підставі норм законів щодо пенсійного забезпечення на рівні з іншими громадянами України.
Постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 16.08.2017р. позовні вимоги за період з 01.11.2016р. по 30.11.2016р. залишено без розгляду у зв'язку із пропуском строку звернення до суду на підставі ст. 99 КАС України. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 26.09.2017р. скасовано постанову суду першої інстанції, позов задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області щодо припинення виплати пенсії позивачу.
Зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області відновити виплату пенсії позивачу з дня припинення, а саме - з 01.11.2016р. та виплатити виниклу заборгованість.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що реалізація права на отримання пенсійних виплат пов'язана з фактом реєстрації пенсіонера як внутрішньо переміщеної особи, що має бути підтверджено відповідною довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. При цьому суд виходив з того, що оскільки довідка про реєстрацію позивача, як внутрішньо переміщеної особи, скасована (тобто, відсутній факт реєстрації позивача як внутрішньо переміщеної особи) то відповідачем, в даному випадку, правомірно припинено виплату позивачеві пенсії.
Скасовуючи постанову суду першої інстанції та приймаючи нову про задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що підставою для припинення виплати позивачу пенсії стало те, що Комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат вирішено соціальні виплати їй не призначати у зв'язку з тим, що за зазначеною у довідці внутрішньо переміщеної особи адресою вона не проживає, проте рішення Комісії носить роз'яснювальний характер та не є нормативно-правовим актом вищої юридичної сили, яким встановлено обов'язок органів Пенсійного фонду України припинити виплату пенсії через скасування довідки, виданої згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 01.10.2014р. №509, а отже не є і належною підставою для припинення пенсійних виплат в розумінні статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Крім того, суд апеляційної інстанції виходив з помилковості висновків суду першої інстанції про те, що у зв'язку з тим, що довідка про реєстрацію позивача як внутрішньо переміщеної особи скасована, тобто, відсутній факт реєстрації позивача як внутрішньо переміщеної особи, а тому відповідачем правомірно припинено виплату позивачеві пенсії, оскільки припинення виплати позивачу її пенсії у зв'язку зі скасуванням органами соціального захисту населення довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі №1058-ІV.
Також апеляційний суд виходив з того, що зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії.
Апеляційний суд вважав помилковими посилання суду першої інстанції на висновки, які викладено в постанові Верховного Суду України від 12.04.2017р. по справі №6-51цс17, оскільки обставини у цій справі не є тотожними з обставинами у даній справі.
Крім того, суд апеляційної інстанції виходив з того, що строк позивачем пропущено з поважних причин, а тому такий підлягає поновленню.
З ухваленим у справі рішенням суду апеляційної інстанції не погодився відповідач, звернувся до суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції.
В обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що реалізація права на отримання пенсійних виплат пов'язана з фактом реєстрації пенсіонера як внутрішньо переміщеної особи, що має бут підтверджено відповідною довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Оскільки довідка про реєстрацію позивача, як внутрішньо переміщеної особи була скасована, то управлінням пенсійного фонду правомірно припинено виплату пенсії. Вважає, що нарахування та виплату пенсії можливо поновити тільки на підставі отримання позивачем довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Крім того, посилається на пропуск строку звернення до суду, оскільки про порушення своїх прав позивач повинна була дізнатись з моменту припинення виплати пенсії з 01.11.2016р., проте до суду звернулась лише 23.06.2017р. При цьому посилається на припустимість посилань апеляційного суду на ч. 2 ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», оскільки нарахування пенсії з 01.11.2016р. відповідачем не проводилось.
У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права суд приходить до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних мотивів та передбачених законом підстав.
Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно частини першої статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003р. №1058-IV (далі - Закон №1058-IV).
Частиною третьою статті 4 Закону №1058-IV передбачено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та Накопичувального фонду.
Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон №1058-IV. Підзаконні нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Відповідно до частини першої статті 47 Закону №1058-IV Пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.
Згідно із частиною першою статті 49 Закону №1058-IV Виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду №25-рп/2009 (v025p710-09 ) від 07.10.2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою припинення виплати пенсії та соціальної виплати позивачу стала перевірка місця фактичного проживання.
Водночас ні Закон №1058-IV, ні Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» №1105-XIV не передбачають такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії / страхової виплати.
Конституційний Суд України у Рішенні від 07.10.2009р. №25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014р., Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006р. №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Крім того, не спростовують правильності висновків суду посилання відповідача на необхідність застосування до спірних правовідносин положень постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014р. №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 10 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» №1706-VII Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону.
Частиною другою статті 20 Закону №1706-VII визначено, що Закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону.
Проте наведені положення Закону №1706-VII не надають Кабінету Міністрів України повноважень на визначення випадків припинення виплати пенсій чи страхових виплат.
За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Преамбулою Закону №1058-IV визначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
При цьому згідно з преамбулою Закону №1706-VII цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина перша статті 2 Закону №1706-VII).
Таким чином, враховуючи наведені положення Закону №1706-VII, суд касаційної інстанції вважає, що прийняття законодавцем цього Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України.
Аналогічна правова позиція щодо застосування норм матеріального права у спірних правовідносинах висловлена Верховним Судом у постановах від 12.12.2018р. у справі №243/4547/17, від 07.02.2019р. у справі №408/2686/17-а, від 12.02.2019р. у справі №243/5451/17 та у справі №243/3113/17, від 22.08.2019р. у справі №636/3447/16-а та від 10.02.2020р. №826/10950/16, і колегія суддів не знаходить підстав для відступу від зазначених висновків.
Крім того, враховуючи те, що позивачу призупинено лише виплату пенсії, а її нарахування здійснювалось то, відповідно до частини другої статті 46 Закону №1058-IV виплата пенсії має здійснюватись без обмеження будь-яким строком, а тому доводи касаційної скарги щодо пропуску позивачем встановленого статтею 99 КАС України строку є необґрунтованими.
Аналогічний правовий висновок щодо строків звернення до суду, у спорі цієї ж категорії, міститься у постанові Верховного Суду від 10.07.2018. у справі №319/634/17 (2-а/319/28/2017).
При цьому слід також вказати про те, що апеляційний суд, окрім застосування положень статті 46 Закону №1058-IV, прийшов до висновку, що строк позивачем пропущено з поважних причин, а тому такий підлягає поновленню, у зв'язку з чим навіть при незастосуванні статті 46 вказаного закону, питання поважності причин пропуску строку звернення до суду апеляційним судом вирішено.
Відповідно до частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Таким чином, оскільки при ухваленні судового рішення суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, порушень норм процесуального права не допустив, тому суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 26.09.2017р. - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
О.П. Стародуб
Я.О. Берназюк
В.М. Кравчук