23 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 160/520/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мацедонської В. Е.,
суддів: Данилевич Н. А., Уханенка С. А.,
розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 до Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про скасування постанови, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2019 року (суддя Голобутовський Р. З.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 04 травня 2020 року (головуючий суддя Дурасова Ю. В., судді: Божко Л. А., Лукманова О. М.),
І. Суть спору
У січні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - відповідач, Шевченківський ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області), у якому просила визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Бабушкінського ВДВС Дніпропетровського МУЮ Тичинського Д. М. від 13 березня 2014 року про відкриття виконавчого провадження по стягненню з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 80 609,80 грн.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що нею виконано рішення суду про стягнення боргу в добровільному порядку, а тому дії державного виконавця щодо винесення спірної постанови про стягнення виконавчого збору є такими, що не відповідають діючому законодавству України.
ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи.
Постановою державного виконавця Бабушкінського ВДВС Дніпропетровського МУЮ Тичинського Д. Є. від 31 травня 2013 року відкрито виконавче провадження ВП № 38312768 з виконання виконавчого листа від 10 липня 2012 року № 403/4239/12, виданого Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованості в розмірі 806 098,03 грн. (справа № 403/4239/12).
13 березня 2014 року державним виконавцем Бабушкінського ВДВС Дніпропетровського МУЮ Тичинським Д. Є. винесено постанову ВП № 38312768 про повернення виконавчого документу від 10 липня 2012 року № 403/4239/12 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (за письмовою заявою стягувача). У вказаній постанові встановлено, що в ході примусового виконання рішення 17 липня 2013 року державним виконавцем винесена постанова про стягнення з боржника виконавчого збору. Станом на 13 березня 2014 року виконавчий збір не сплачено.
На підставі зазначеної постанови від 17 липня 2013 року ВП № 38312768 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 80 609,80 грн. 13 березня 2014 року відкрито виконавче провадження ВП № 42504329 про стягнення вказаної суми з боржника.
Вважаючи таку постанову протиправною та незаконною, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим адміністративним позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.
ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 04 травня 2020 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскаржувана постанова про стягнення виконавчого збору прийнята відповідачем на підставі та в межах повноважень, визначених правовими положеннями. Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 403/4239/12 виконано позивачкою лише після винесення постанови про відкриття виконавчого провадження ВП № 38312768, а також після закінчення строку на самостійне виконання судового рішення та вчинення державним виконавцем виконавчих дій, спрямованих на примусове виконання зазначеного вище рішення.
IV. Провадження в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою за п.1 ч.4 ст.328 КАС України.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду - від 29 вересня 2020 року, у зв'язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача у цій справі, призначений повторний автоматизований розподіл указаної касаційної скарги.
За наслідками повторного автоматизованого розподілу касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: суддя-доповідач Мацедонська В. Е., судді: Данилевич Н. А., Шевцова Н. В.
Ухвалою судді Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Мацедонської В. Е. від 22 жовтня 2020 року прийнята до свого провадження вказана касаційна скарга.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 14 грудня 2020 року у зв'язку з перебуванням судді Шевцової Н. В. у відпустці, призначений повторний автоматизований розподіл указаної касаційної скарги.
За наслідками повторного автоматизованого розподілу касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: суддя-доповідач Мацедонська В. Е., судді: Данилевич Н. А., Уханенко С. А.
V. Касаційне оскарження
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування своєї позиції позивачка посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права (абз.2 ч.2 ст.25, ст.27 Закону України «Про виконавче провадження») у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18.
ОСОБА_1 вважає, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом. Оскільки рішення суду позивачкою було виконано у добровільному порядку і виконавцем не стягувалася у примусовому порядку сума, яка зазначена у виконавчому листі, то, на думку скаржниці, постанова від 13 березня 2014 року про стягнення з останньої виконавчого збору у розмірі 80 609,80 грн. є протиправною та незаконною.
Також позивачка переконана, що невиконання боржником рішення у встановлений для самостійного його виконання строк не є безумовною підставою для стягнення з останнього виконавчого збору.
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити оскаржувані судові рішення без змін, скаргу - без задоволення.
Шевченківський ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області наголошує, що у зв'язку з невиконанням судового рішення у справі № 403/4239/12 у добровільному порядку боржником ОСОБА_1 , керуючись ст. 28 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», державним виконавцем було правомірно винесено спірну постанову про стягнення з позивачки виконавчого збору.
З посиланням на норми Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» відповідач зазначив, що виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом.
VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон
№ 606-XIV, що діяв на момент виникнення спірних відносин).
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 2 Закону № 606-XIV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України «Про державну виконавчу службу» (далі - державні виконавці).
Частиною 1 ст. 6 Закону № 606-XIV передбачено, що державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
За приписами ч. 1 ст. 17 Закону № 606-XIV примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 25 Закону № 606-XIV державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.
Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. За заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова.
Частина 1 ст. 28 Закону № 606-XIV: у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений ч. 2 ст. 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення, за яким боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавчий збір стягується в розмірі шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи і в розмірі ста двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та виконання боржником рішення після закінчення строку для самостійного його виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
Частиною 1 ст.27 Закону № 606-XIV передбачено, що у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.
У разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче провадження в порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються (частина 3 ст.27 Закону № 606-XIV).
Статтею 47 Закону № 606-XIV передбачено, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо: 1) є письмова заява стягувача.
05 жовтня 2016 року набув чинності Закон України № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), згідно з пунктом 2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» якого визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон України «Про виконавче провадження» (Відомості Верховної Ради України, 1999 р., № 24, ст. 207 із наступними змінами), крім статті 4, яка втрачає чинність через три місяці з дня набрання чинності цим Законом.
Статтею 1 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до ст. 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Частиною 2 ст. 27 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.
Положення ч. 3 ст. 40 Закону № 1404-VIII зобов'язують державного виконавця у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої, зокрема, п. 1 ч. 1 ст. 37 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа винести постанову про стягнення виконавчого збору, яка виконується в порядку, встановленому цим Законом.
VІІ. Висновки Верховного Суду
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.
В силу положень частини 1 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права
Як убачається з матеріалів справи, постановою державного виконавця Бабушкінського ВДВС Дніпропетровського МУЮ Тичинського Д. Є. від 31 травня 2013 року відкрито виконавче провадження ВП № 38312768 з виконання виконавчого листа від 10 липня 2012 року № 403/4239/12, виданого Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованості за кредитним договором в розмірі 806 098,03 грн.
Поряд з цим, державним виконавцем надано ОСОБА_1 семиденний строк для самостійного виконання рішення, а також повідомлено останню, що при невиконанні рішення в наданий для добровільного виконання строк буде розпочате його примусове виконання із стягненням з неї виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій.
Проте, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, у визначений в постанові про відкриття виконавчого провадження строк для добровільного виконання рішення, ОСОБА_1 самостійно не виконала рішення суду щодо сплати на користь ПАТ «УкрСиббанк» 806 098,03 грн.
В подальшому, у зв'язку з тим, що боржником була погашена заборгованість за кредитним договором перед ПАТ «УкрСиббанк» (20 січня 2014 року) та за письмовою заявою стягувача від 24 січня 2014 року державним виконавцем винесена постанова від 13 березня 2014 року про повернення виконавчого документа стягувачу. Цього ж дня, державним виконавцем також винесено постанову про відкриття виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 80 609,80 грн.
Зважаючи на викладене, колегія суддів погоджується з твердженнями судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ОСОБА_1 не скористалась своїм правом на добровільне виконання рішення, а тому здійснені державним виконавцем заходи та вчинені ним в межах виконавчого провадження дії в період з 31 травня 2013 року (відкриття виконавчого провадження) до 13 березня 2014 року (повернення виконавчого документу стягувачу), фактично є діями з примусового виконання рішення суду у виконавчому провадженні ВП № 38312768.
Обґрунтовуючи свою позицію скаржниця посилається на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18.
Так, у згаданому судовому рішенні Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при стягненні виконавчого збору відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону № 1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду. Крім того, суд зазначив, що у разі фактичного виконання виконавчого документа майнового характеру у повному обсязі або частково державному виконавцю виплачується винагорода у відсотковому співвідношенні від стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, якщо за таким виконавчим документом стягнуто виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання рішення.
Тобто, у справі № 2540/3203/18 Велика Палата Верховного Суду дала оцінку правовідносинам, які виникли у зв'язку з невизначеністю правового режиму застосування судами ч. 2 ст. 27 та ч. 3 ст. 40 Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» при винесенні державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 37 цього Закону.
Враховуючи, що підставою касаційного оскарження судових рішень в даній справі є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини 4 ст. 328 КАС України), саме в цих межах суд касаційної інстанції переглядає судові рішення.
Вирішуючи питання щодо подібності правовідносин, суд приходить до висновку, що подібність правовідносин в даній справі та у справі № 2540/3203/18 встановлюється за суб'єктним критерієм (суб'єктами виступають боржник у виконавчому провадженні та державний виконавець), об'єктним (предметом позову в справі № 2540/3203/18 є постанова про стягнення виконавчого збору, а в даній справі - постанова про відкриття виконавчого провадження з виконання постанови про стягнення виконавчого збору) та змістовним (постанова про стягнення виконавчого збору винесена у виконавчому провадженні, в якому виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі його заяви). Розходження у деяких деталях обставин цих справ не може впливати на висновок про подібність правовідносин, оскільки в обох справах для вирішення спору необхідно дослідити питання щодо правомірності винесення постанови про стягнення виконавчого збору.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що спір у цій справі виник до прийняття Закону № 1404-VIII і правовідносини виникли на момент дії Закону № 606-XIV, нормами ст. 28 якого було визначено, що у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений для самостійного його виконання, виконавчий збір стягується у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню. При цьому, у разі ненадання боржником у строки, встановлені для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.
З аналізу вищенаведених норм Закону № 606-XIV вбачається, що якщо в строки, надані боржнику для самостійного виконання рішення, останій його виконає та надасть документальні підтвердження державному виконавцю, примусове виконання рішення не розпочинається, виконавець закінчує виконавче провадження, а виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються (частина 3 ст.27 Закону № 606-XIV). В іншому випадку, якщо рішення в добровільному порядку не виконане протягом строку, наданого для добровільного виконання, державний виконавець розпочинає примусове виконання, а також стягує виконавчий збір.
Отже, колегія суддів вважає необґрунтованими посилання скаржниці на неврахування апеляційним судом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18, оскільки не зважаючи на подібність правовідносин, нормативне регулювання здійснювалось різними редакціями Закону України «Про виконавче провадження».
Таким чином, суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскаржувана постанова прийнята відповідачем на підставі та в межах повноважень, визначених правовими положеннями, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин.
Переглянувши оскаржувані судові рішення, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, зокрема, неправильне застосування судами абз.2 ч.2 ст.25, ст.27 Закону України «Про виконавче провадження», та на підставі встановлених фактичних обставин справи, Суд дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанції правильно застосовано вищенаведені норми права, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Суд також застосовує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», заява № 303-A, п. 29).
Відповідно до ст.350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.
Керуючись ст. 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 04 травня 2020 року залишити без змін.
3. Судові витрати не розподіляються.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська
Судді Н. А. Данилевич
С. А. Уханенко