22 грудня 2020 рокуЛьвівСправа № 140/10822/20 пров. № А/857/13654/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Коваля Р.Й., Гудима Л.Я.,
розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року (головуючого судді Смокович В.І. ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Луцьк) у справі №140/10822/20 за позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про стягнення коштів,-
Волинське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів 22.07.2020 звернулося в суд з позовом до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 в якому просить стягнути адміністративно-господарські санкції в сумі 25031,25 грн. та пеню в сумі 485,97 грн., разом до сплати 25517,22 грн.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року задоволено частково позов. Стягнуто із Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь держави в особі Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів в дохід Державного бюджету України на рахунки, відкриті на балансі Державної казначейської служби України адміністративно-господарські санкції у сумі 2085,94 грн. та пеню в сумі 40,47 грн.. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови Волинське обласне Фонду соціального захисту інвалідів подало апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов повністю. Вважає, що відповідач не забезпечив виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, в кількості однієї особи, у зв'язку з чим зобов'язаний сплатити борг.
Колегія суддів зауважує, що оскільки судове рішення щодо частини позовних вимог задоволено та відповідачем не оскаржується, то згідно із положеннями частини 1 статті 293 КАС України воно не підлягає апеляційному перегляду.
Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
На підставі пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до звіту ФОП ОСОБА_1 про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік по формі №10-ПІ (затверджена наказом Мінпраці України від 10 лютого 2007 року №42) від 08 липня 2020 року середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу - 8 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб; кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» - 1 особа (арк. спр. 7).
У зв'язку із невиконанням вимог щодо нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів на 1 особу, позивачем було нараховано адміністративно-господарські санкції у сумі 25031,25 грн та пеню в сумі 485,97 грн. (арк. спр. 6).
З метою всебічного та повного з'ясування обставин справи з ініціативи суду до Луцького міського центру зайнятості було надіслано лист про надання інформацію щодо подання ФОП ОСОБА_1 звітів форми №3-ПН за період січень- грудень 2019 року (арк. спр. 25).
У відповідь на такий запит Луцький міський центр зайнятості надав подані ФОП ОСОБА_1 звіти форми№3-ПН від 12 лютого 2019 року та від 29 жовтня 2019 року (арк. спр 27-29).
Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» №875-ХІІ (далі - Закон №875-XII) з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, не забороненою законом.
Згідно із частиною 3 статті 18 Закону №875-XII підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 19 Закону № 875-XII передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Частиною 9 статті 19 Закону № 875-XII встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, в яких за основним місцем роботи працює 8 і більше осіб, реєструються у відповідних відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням і щороку подають цим відділенням звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю.
На думку апеляційного суду, наведене свідчить, що норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю має розраховуватися виходячи із середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік (тобто від загальної чисельності працюючих).
Згідно із частиною 1 статті 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Відповідно до частини 2 цієї ж статті види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.
Приписами частини 1 статті 18 Закону № 875-XII передбачено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
При цьому у статті 18-1 вказаного Закону зазначено, що пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
Таким чином, на думку апеляційного суду, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для їх працевлаштування.
Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
На виконання вказаної норми наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)».
Виходячи із положень Закону України «Про зайнятість населення» та вказаного Порядку суд апеляційної інстанції вважає, що на роботодавців покладено обов'язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми № 3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше, ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.
Так з матеріалів справи слідує, з інформації Луцького міського центру зайнятості, ФОП ОСОБА_1 подавались звіти форми №3-ПН 12 лютого 2019 року та 29 жовтня 2019 року (арк. спр. 28-29).
Оскільки здійснення пошуку підходящої роботи, покладено на Державну службу зайнятості, при цьому працевлаштування осіб з інвалідністю залежить від їх бажання працювати, наявних у такої особи кваліфікації та знань, суд дійшов висновку про те, що за наявності бажаючих осіб з інвалідністю працевлаштуватися та направлення їх центром зайнятості, відповідач мав би можливість виконати норматив. Доказів протилежного суду не надано.
Суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази безпідставної відмови особам з інвалідністю, які самостійно зверталися до суб'єкта господарювання з метою працевлаштування та щодо відмови у працевлаштуванні осіб з інвалідністю, які направлялися за направленням з центру зайнятості у 2019 році.
Таким чином, відповідачем було виконано вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» в період з лютого по грудень 2019 року, зокрема, створено робочі місця для осіб з інвалідністю, подано інформацію до центру зайнятості про наявність вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю, тобто вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення адміністративно-господарського правопорушення.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що частина 1 статті 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки, позивачем оскаржується в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції лише в частині вимог щодо яких було відмовлено, отже, предметом розгляду в суді апеляційної інстанції, у відповідності до вимог частини 1 статті 308 КАС України, є законність і обґрунтованість судового рішення лише у цій частині.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції в межах оскарження апелянтом про відсутність підстав для стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені з відповідача за період лютий-грудень 2019 року.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що відповідачем було виконано вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» в частині оскарження, зокрема, створено робочі місця для осіб з інвалідністю, подано інформацію до центру зайнятості про наявність вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю, тобто вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення адміністративно-господарського правопорушення.
Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Вказана правова позиція апеляційного суду узгоджується із постановами Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 806/1368/17, від 15.04.2019 у справі №825/709/17, від 31.01.2019 у справі №820/2267/17, від 20.05.2019 у справі № 820/1889/17, від 13.07.2020 у справі №804/4097/18, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, апелянтом не подано обґрунтованих доводів на спростування зазначеного судом, а доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на апелянта.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів - залишити без задоволення.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року у справі №140/10822/20 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя Н.В. Ільчишин
Судді Р.Й. Коваль
Л.Я. Гудим