Єдиний унікальний номер справи: 363/3458/18 Головуючий у суді першої інстанції: Рудюк О.Д.
Номер провадження: 22-ц/824/12194/2020 Доповідач у суді апеляційної інстанції: Коцюрба О.П.
10 листопада 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого - Коцюрби О.П.
Суддів: Білич І.М., Іванченка М.М.,
при секретарі - Перебитюку А.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Дарницький районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві про визнання батьківства, -
Позивач звернувся в Вишгородський районний суд Київської області з даним позовом, посилаючись на те, що в грудні 2012 року він познайомився з ОСОБА_4 .
Впродовж спілкування, вони відвідували один одного, спільно подорожували за кордон.
У жовтні 2013 року ОСОБА_3 переїхала в м. Стамбул для спільного проживання з позивачем.
З часом, їх стосунки погіршилися і в березні 2014 року ОСОБА_3 повернулася до України та перестала виходити на зв'язок з позивачем.
Позивач зазначає, що 19 вересня 2014 року ОСОБА_3 одружилася з ОСОБА_2 . Під час перебування у шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 народила сина ОСОБА_5 .
Батьком дитини в свідоцтві про народження записано відповідача ОСОБА_2 .
Позивач також зазначив, що йому не було достеменно відомо чи походить ця дитина від нього, можливості підтвердити цей факт він не міг, оскільки постійно проживав у Республіці Туреччина, а ОСОБА_3 з дитиною в Україні, доступу до дитини у нього не було.
В серпні 2017 року мати позивача випадково зустріла ОСОБА_3 та запропонувала їй зустрітися з ним. Після зустрічі, він запропонував ОСОБА_3 переїхати до нього разом з дитиною, на що остання погодилася. В той же час, позивач з метою підтвердження свого батьківства, замовив відповідне дослідження в Центрі генетичного діагностування «Medgen» в м. Стамбул, результати якого підтвердили біологічну спорідненість між ним та дитиною.
У період з січня по травень 2018 року дитина навчалася у закладі дошкільної освіти в м. Стамбул. У травні 2018 року міграційними органами Республіки Туреччина було відмовлено у наданні дозволу на отримання візи для дитини та ОСОБА_3 , у зв'язку з цим, відповідач повернулися в Україну. Після цього сторони перестали спілкуватися.
Позивач вважає дитину, яку народила ОСОБА_3 своїм рідним сином, має намір продовжити спілкування з ним та хоче брати участь у його вихованні.
На підставі викладеного, просив суд визнати громадянина Республіки Туреччина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця м. Стамбул батьком малолітньої дитини - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , матір'ю якого є ОСОБА_3 ; внести зміни до актового запису № 4158, складеного Дарницьким районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві 05 листопада 2014 року про народження ОСОБА_5 , виключивши в графі «Батько» запис « ОСОБА_2 » і записавши в цій графі « ОСОБА_1 », вказавши громадянство батька «Громадянин Республіки Туреччина», а також змінити прізвище дитини, записавши « ОСОБА_8 » замість « ОСОБА_5 » та виключити « ОСОБА_5 » із графи «по батькові».
До Вишгородського районного суду Київської області, від відповідача ОСОБА_2 , 27 травня 2019 року надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого він заперечував проти задоволення позову в повному обсязі. Вказував, що йому було відомо, що під час їх спілкування з ОСОБА_3 у неї з 2013 року були близькі стосунки із громадянином Туреччини, вона приїздила до нього, проживала з ним в м. Стамбулі, вели спільний побут, мали на меті створення сім'ї. Але з часом їх стосунки погіршилися і ОСОБА_3 повернулася в Україну. Він уклав з ОСОБА_3 шлюб, який в подальшому 27 вересня 2017 року рішенням Дарницького районного суду міста Києва було розірвано.
На даний час відповідач спілкується з дитиною, приймає участь у її вихованні, проводить час дозвілля з сином, а натомість позивач, знаючи, що він є біологічним батьком дитини не надає будь-якої допомоги дитині, не спілкується з нею, попри те, що йому не чиняться перешкоди в цьому.
Крім того відповідач, 13 серпня 2019 року до суду першої інстанції надав заяву про застосування строку позовної давності в порядку ст. 267 ЦК України, в якій просив суд застосувати строк позовної давності в даній справі та відмовити у задоволенні позову.
Позивач щодо доводів відповідача про пропуск ним строку на звернення до суду з даним позовом, зазначав, що згідно ч. 2 ст. 129 СК України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. Аргументи відповідача про те, що позивач з самого початку вагітності ОСОБА_3 знав, що він є біологічним батьком дитини, вважає абсурдними та безпідставними, оскільки біологічна спорідненість може бути встановлена лише в результаті проведення відповідного дослідження (ДНК-тесту), а вступ у шлюб ОСОБА_3 з відповідачем продукували обґрунтовані сумніви у позивача у тому, що саме він є біологічним батьком дитини. Вказував, що він дізнався, що є біологічним батьком дитини з тесту ДНК лише 06 вересня 2017 року, а позов поданий до суду 30 серпня 2018 року, тобто в межах річного строку.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2020року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі посилався на те, що оскаржуване рішення є необґрунтованим, незаконним, обставини, що мають значення для справи встановлені неповно, доказам надано неналежну оцінку, що сторонами, в ході розгляду справи було визнано та не заперечувався факт біологічного батьківства позивача - ОСОБА_1 відносно дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Проте, суд в своєму рішенні незаконно відмовив у задоволенні такої вимоги позивача, належно її не обґрунтувавши.
Апелянт вважає безпідставним посилання суду першої інстанції на пропуск ним строку звернення до суду з позовом, оскільки належних доказів про обізнаність його про своє батьківство до вересня 2017 року відповідачами не надано також відповідачами не було надано суду належних та допустимих доказів, які б вказували на подію, коли він дізнався про своє батьківство. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 зазначає, що застосування судом першої інстанції строків позовної давності по даній справі є неприйнятними.
Апелянт просив скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким повністю задовольнити його позовні вимоги.
На адресу апеляційного суду надійшло пояснення від представника ОСОБА_3 - адвоката Хоменко І.П., на апеляційну скаргу позивача, відповідно до якого, з доводами апеляційної скарги вона не погоджуються, вважає їх незаконними та необґрунтованим оскільки позивач був обізнаний щодо свого батьківства відразу після того, як стало відомо про її вагітність у 2014 році. Натомість, позивач та його родина наполягали на проведенні аборту. Вказує, що протягом 2015 року позивач надавав їй матеріальну допомогу на утримання спільної дитини. Тобто, звернення позивача з даним позовом до суду у серпні 2018 року є пропуском строку позовної давності.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Соловей С.М. у поясненні на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2020 року просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, так як викладені в апеляційній скарзі доводи апелянта є безпідставними.
Від інших учасників справи, відзивів та пояснення на апеляційну скаргу ОСОБА_1 не надходило.
При апеляційному розгляді справи, представник позивача - адвокат Войцехівський М.Ю. підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, та просив її задовольнити, оскільки, на його думку, рішення суду не відповідає встановленим обставинам справи та ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права щодо визначення початку перебігу строку звернення до суду за захистом порушеного права.
Представник відповідача - адвокат Соловей С.М., заперечила щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просила залишити її без задоволення, мотивуючи свої заперечення тим, що судом першої інстанції в повному обсязі та об'єктивно досліджені надані сторонами докази, а рішення ухвалено з дотриманням норм процесуального законодавства та норм матеріального права.
Вважає, що суд першої інстанції законно та обґрунтовано застосував строк позовної давності як підставу для відмови у задоволенні позовних вимог, так як позивач був обізнаний про своє батьківство щодо дитини - ОСОБА_5 ще на початку вагітності ОСОБА_3 у 2014 році. При цьому, позивач інтересами та потребами дитини не цікавився і лише у серпні 2018 року звернувся до суду із даним позовом. Малолітній ОСОБА_5 проживає разом з матір'ю, з моменту народження та до цього часу вважає та визнає своїм батьком саме відповідача у справі ОСОБА_2 , який повністю утримує, забезпечує та виховує дитину. Просила рішення суду залишити без змін.
Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції при розгляді справи встановлено, що малолітня дитина - ОСОБА_5 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , його батьками є: Батько - ОСОБА_2 , мати - ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 виданого Дарницьким районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві 22 грудня 2017 року.
З матеріалів цивільної справи вбачається, що позивачем був проведений в Центрі генетичного діагностування «Medgen» в м. Стамбул, Республіки Туреччина 06 вересня 2017 року аналіз ДНК на батьківство, в результаті дослідження зразків виявлено, що усі ділянки отриманої ДНК співпадають, з генетичного аналізу виходить, що між зразками існує батьківський зв'язок.
Вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що факт біологічного батьківства ОСОБА_1 щодо народження третьою особою ОСОБА_3 сина ОСОБА_5 у шлюбі із відповідачем ОСОБА_2 визнається сторонами, однак, з врахуванням положень ст. 20, та ч. 2 ст. 129 СК України, ч. 4 ст. 267 ЦК України суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог за пропуском строку звернення до суду за захистом порушеного права.
Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 51 Конституції України, ч. 2, 3 ст. 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. Отже, при регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
За правилом ст. 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому ст.ст. 122 та 125 цього Кодексу.
Згідно із ст. 122 СК України дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини.
Статтею 133 СК України передбачено, що якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір'ю, а чоловік - батьком дитини.
Особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. До вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство (ч.ч. 1, 2 ст. 129 СК України).
Відповідно до положень п. 6 Постанови Пленуму ВСУ "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" №3 від 15 травня 2006 року, особа, котра вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала в шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до останнього, якщо того записано батьком, позов про визнання свого батьківства. Згідно зі ст.129 СК України зазначена особа може звернутися з такими вимогами у межах строку позовної давності (один рік), перебіг якого починається з дня, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
Так, із матеріалів справи вбачається, що позивач у справі ОСОБА_1 , звертаючись до суду із вказаним позовом, оспорював законність актового запису щодо відповідача ОСОБА_2 як батька дитини, яку народила ОСОБА_3 у шлюбі, що був зареєстрований між ними 19 вересня 2014 року.
Суд першої інстанції, перевіряючи зазначені доводи позивача прийшов до висновку про обґрунтованість вказаних доводів позивача в частині його біологічного батьківства щодо дитини - ОСОБА_11 . На підтвердження вказаних обставин, суд послався на визнання сторонами батьківства позивача на підставі аналізу проведеного 06 вересня 2017 року в Центрі генетичного діагностування «Medgen» в м. Стамбул, результати якого підтвердили біологічну спорідненість між ним та дитиною.
З врахуванням сукупності всіх вище вказаних обставин, суд першої інстанції прийшов до висновку про обґрунтованість доводів позивача щодо його батьківства по відношенню до дитини, яку ОСОБА_3 народила ІНФОРМАЦІЯ_1 у шлюбі з ОСОБА_2 , та батьком якої в актовому записі записаний останній.
Разом із тим, суд, вирішуючи вказаний спір та приймаючи до уваги подану відповідачем 13 серпня 2019 року до суду заяву про застосування строків позовної давності, визначеної ч. 2 ст. 129 СК України, та з врахуванням положень ст. 20, 129 СК України, ч. 4 ст. 267 ЦК України прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (§ 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; § 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
Статтею 20 СК України законодавчо встановлено, що позовна давність до вимог, які випливають із сімейних відносин, не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 СК України.
Отже, законодавцем визначено вичерпний та чіткий перелік вимог, які випливають із сімейних відносин, до яких застосовуються позовна давність.
До вимоги про визнання батьківства, застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство (ч.ч. 1, 2 ст. 129 СК України).
Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач мотивував свої вимоги тим, що про його порушене право, а саме про своє біологічне батьківство щодо дитини, народженої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 у шлюбі із ОСОБА_2 він дізнався лише у вересні 2017 року. Разом із тим, відповідач та третя особа наполягали на тому, що про факт біологічного батьківства позивача щодо дитини ОСОБА_11 він дізнався ще на початку вагітності ОСОБА_3 у 2014 році, оскільки вже на той час, мав точну інформацію про її вагітність і час народження дитини, був присутній під час проведення УЗД дослідження, при первинному зверненні до медичного центру при заповненні медичної картки була зазначена попередня дата народження дитини - ІНФОРМАЦІЯ_4 та група крові батька, позивача по справі.
Дані обставини підтверджені доказами в справі, а саме: копією довідки ТОВ «Служба здоров'я» м. Стамбул, Республіки Туреччина про стан вагітності ОСОБА_4 . Тому, суд першої інстанції правильно вважав, що саме з початку 2014 року у позивача почався перебіг річного строку на звернення до суду за захистом порушеного права.
Колегія суддів також вважає, що висновок Вишгородського районного суду Київської області щодо визначення початку вагітності ОСОБА_3 у 2014 році, як «дати» початку перебігу строку звернення до суду за захистом порушеного права (ч. 2 ст. 129 СК України) є законним та обґрунтованим, оскільки повністю відповідає наданими сторонами та дослідженими судом доказами, як щодо обставин встановлення батьківства так і іншим доказам, поясненнями відповідача, третьої особи та свідків.
Доводи позивача щодо можливості проведення відповідних досліджень лише у 2017 році є безпідставними та не підтверджені належними та допустимими доказами.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав, визначених ст. 20, ч. 2 ст. 129 СК України та ч. 4 ст. 267 ЦК України, є правильним так як доказами, які є в цивільній справі підтверджується той факт, що ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом для захисту своїх прав в порядку, визначеному ч. 1 ст. 129 СК України, до ОСОБА_2 , оскільки вважає себе батьком дитини, народженої ОСОБА_3 , яка на час народження дитини - ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 , та саме останній записаний батьком, хоч відповідно до проведеного тесту не є таким з порушенням встановленого законодавством України строку.
Законодавець, встановлюючи у ч. 1 ст. 20 СК України виключні випадки можливості застосування строку позовної давності при вирішенні спорів у сімейних правовідносинах, відніс до них і ч. 2 ст. 129 СК України, скоротивши даний строк до одного року. Встановлення вказаного скороченого строку позовної давності забезпечує недопустимість необґрунтованого розхитування сімейно- правового статусу дитини, яка народившись в повноцінній сім'ї сприймає своїм батьком особу, яка записана в актовому записі та яка перебуває у шлюбі із жінкою, яка її народила, та яка займається її утриманням та виховання. Тому, це повинно стимулювати заінтересовану особу до найшвидшого реагування на інформацію щодо свого батьківства, а його пропуск може свідчити про неготовність особи до статусу батька, наявність сумнівів щодо походження дитини від нього тощо.
Європейський суд з прав людини вказав, що "у цій справі питання полягає не в діях держави, а в стверджуваній неналежності захисту національними судами приватного життя заявника у спорі між приватними сторонами. У справах такого типу має враховуватись справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. До того ж усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення. Стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини. Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи. На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (M. T. v. UKRAINE, № 950/17, § 23 - 24, ЄСПЛ, від 19 березня 2019 року).
За викладених обставин колегія суддів вважає, що районним судом було повно з'ясовано обставини справи, правильно застосовано норми матеріального і процесуального права, а рішення суду прийнято з врахуванням найкращих інтересів дитини.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 07 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: О.П. Коцюрба
Судді: І.М. Білич
М.М. Іванченко