88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинського, 2а
e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://zk.arbitr.gov.ua
21.12.2020 м. Ужгород Справа № 907/494/20
Суддя Господарського суду Закарпатської області Ремецькі О.Ф.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи №907/494/20
за позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України (МТСБУ) до Військової частини НОМЕР_1 , м. Мукачево про відшкодування в порядку регресу витрат, пов'язаних з регламентною виплатою у сумі 28440,04грн.
Без повідомлення (виклику) учасників справи.
Позивач звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , м. Мукачево про відшкодування суми 28440,04грн. в порядку регресу витрат, пов'язаних з регламентною виплатою, посилаючись на ст. ст. 1166, 1188, ч. 1 ст. 1191 Цивільного кодексу України, п. 38.2 ст. 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
Відповідно до ч. 1 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.
Згідно з ч. 3 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України малозначними справами є, зокрема, справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції господарського суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Згідно з ч. 3 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
З огляду на наведене, оскільки справа №907/494/20, не є складною в розумінні норми ч. 4 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України, суд здійснює розгляд даної справи у порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідно до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Так, будь-яких клопотань щодо розгляду спору з повідомленням (викликом) сторін подано не було, у зв'язку з чим, враховуючи також, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі (з огляду на заявлені предмет та підстави позову) не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, суд дійшов висновку про розгляд справи без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 11.08.2020 суд ухвалив відкрити провадження у справі, справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; визначено відповідачу строк для подання заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження протягом 5 днів з дня вручення даної ухвали, для подання відзиву на позов - протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали, та, встановлено сторонам строк для подання відповіді на відзив (позивачем) та заперечень (відповідачем) (якщо такі будуть подані) не пізніше 01.10.2020 р.
Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Вказана ухвала суду від 11.08.2020 була надіслана відповідачу 13.08.2020 рекомендованим листом, на адресу місцезнаходження відповідача, вказану у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 89600 м.Мукачево вул.Севастопольська 4 та як вбачається з рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення №08850101182471, отримана відповідачем 28.08.2020.
Відповідач на виконання вимог ухвали суду від 11.08.2020 року надіслав 07.09.2020 року до суду відзив на позов, в якому проти задоволення вимог позивача заперечує з підстав наведених у ньому. Крім того, разом з відзивом на позовну заяву Відповідачем подано клопотання про залучення третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, яким просить залучити у якості третьої особи ОСОБА_1 .
По предмету спору, зазначає, що незважаючи на те, що вказана пригода сталася за участю водія військової частини НОМЕР_1 , військову частину НОМЕР_1 повідомлено не було.
Вказує на те, що підставою для покладення матеріальної відповідальності за завдану працівником шкоду на роботодавця згідно із частиною першою статті 1172 ЦК України є доведеність перебування останнього у трудових відносинах з власником транспортного засобу, який брав участь у ДТП, а також виконання в той момент особою, яку визнано винною, у час трудових обов'язків. Наголошує, що позовна заява не містить доказів виконання своїх трудових обов'язків під час вчинення ДТП ОСОБА_1 , а постанова про притягнення до адміністративної відповідальності - взагалі не містить номеру автомобіля тієї марки, який належав би на праві власності або на іншій законній підставі військовій частині НОМЕР_1 , як і не містить факту за ким зареєстрований даний автомобіль. Таким чином, вина військової частини НОМЕР_1 у нанесенні шкоди відповідно до зазначених матеріалів відсутня.
21.09.2020 від позивача надійшла відповідь на відзив, якою позивач повністю заперечує доводи відповідача та вважає їх безпідставними. Зазначає, що з протоколу про адміністративне правопорушення, що був складений працівниками поліції на місці пригоди відносно ОСОБА_1 , такий керував автомобілем марки «УАЗ 39621» з реєстраційним номером НОМЕР_2 потерпіла ОСОБА_2 у заяві про виплату страхового відшкодування також вказує такий транспортний засіб, а саме - «УАЗ 39621» з реєстраційним номером НОМЕР_2 .
Проте, у тексті постанови Селидівського міського суду Донецької області від 13.12.016р. очевидно, що хибно вказано автомобіль винуватця ДТП, а саме автомобіль марки «ВАЗ З9621» реєстраційний номер НОМЕР_3 , замість коректного - « НОМЕР_4 » з реєстраційним номером- НОМЕР_2 .
Разом з тим, позивач підтримує заявлені ним позовні вимоги та просить стягнути заявлений розмір витрат пов'язаних з регламентною виплатою.
З огляду на наведене, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, суд дійшов висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до ч. 9 ст. 165, ч. 2 ст. 178, ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України.
Судом також враховано, що згідно з приписами п. 6.1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Отже, з положень ст. 50 Господарського процесуального кодексу України слідує, що підставою для залучення особи до участі у справі у статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, є та обставина, що рішення у справі може вплинути на її права або обов'язки щодо однієї із сторін. Така особа має перебувати з однією зі сторін у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін.
Тобто, норми інституту третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору покликані захистити права та охоронювані законом інтереси осіб, які не є учасниками спірних матеріальних правовідносин, але знаходяться із однією зі сторін процесу у таких відносинах і які можуть змінитись у результаті винесеного рішення.
Так, у вирішенні відповідного питання щодо наявності юридичного інтересу у третьої особи, суд з'ясовує, чи буде таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки чи позбавлено таких прав та/або обов'язків у зв'язку з прийняттям даного судового рішення.
Однак, зі змісту заяви судом не встановлено обставин, з якими процесуальний закон пов'язує необхідність залучення третьої особи, в зв'язку з чим заява Військової частини НОМЕР_1 про залучення ОСОБА_1 до участі у справі як третю особу без самостійних вимог на предмет спору задоволенню не підлягає.
У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази та письмові пояснення, викладені позивачем у позовній заяві, та відповідачем у відзиві на позов , суд, -
Згідно з постановою Селидівського районного суду Донецької області від 13.12.2016 року встановлено, що ОСОБА_1 25.09.2016 року керуючи автомобілем «ВАЗ 39621» державний номер НОМЕР_3 не надав переваги в русі, рухаючись по другорядній дорозі автомобілю, автомобілю «ВАЗ 21114» номерний знак НОМЕР_5 , у зв'язку з чим скоїв зіткнення з транспортним засобом. Вказаною постановою суду ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення за ст. 124 КУпАП та призначено ОСОБА_1 адміністративне стягнення за ст. 124 КУпАП у вигляді штрафу.
Довідкою №102968885 про дорожньо-транспортну пригоду ОСОБА_1 25.09.2016 року скоїв правопорушення, які призвели до скоєння ДТП, за результатом чого складено адміністративний протокол.
Відповідно до довідки від 11.08.2020 року №23/329 року, у військовій частині НОМЕР_1 станом на 25.09.2016 року рахувався автомобіль УАЗ-3962 військовий (державний) номер НОМЕР_2 , шасі № НОМЕР_6 . Під військовим номером НОМЕР_3 у військовій частині НОМЕР_1 на той період рахувався автомобіль ГАЗ-66 шасі № НОМЕР_7 .
За твердженням позивача 25 вересня 2016 в м. Авдіївка Донецької області на вул. Індустріальній з вини військовослужбовця Військової частини НОМЕР_1 водія-санітара ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , який керував автомобілем УАЗ 39621 з державними номерними знаками НОМЕР_3 , який належав Військовій частині НОМЕР_1 , було скоєно дорожньо-транспортну пригода (далі-ДТП).
В результаті зазначеної ДТП був пошкоджений автомобіль ВАЗ 21114 з номерними знаками НОМЕР_5 , який належав ОСОБА_2 .
Відповідно до Висновку спеціаліста експертного автотоварознавчого дослідження №02/17 від 22 лютого 2017р., складеного судовим експертом Шляховим Ю.О., вартість матеріального збитку, завданого власнику автомобіля ВАЗ 21114, становить 27839,39 грн.
Зазначена шкода не була відшкодована потерпілій особі.
Потерпіла з метою отримання відшкодування звернулася до Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - МТСБУ) з відповідною заявою, до якої було додано копію полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів №АК/0651107 терміном дії з 08.08.2016р. до 07.08.2017р. (копія полісу міститься в матеріалах справи).
У зв'язку з настанням події, передбаченої п.п. "а" п. 41.1 ст. 41 Закону, МТСБУ здійснило регламентну виплату потерпілій особі в розмірі 28440,04 грн., в т.ч. 2000,00 грн. на визначення матеріального збитку (копія платіжного доручення №5780 рв від 18 липня 2017р. додається).
За доводами позивача, що підтверджуються матеріалами справи на день звернення до суду відповідачем не компенсовано витрати позивача, що і стало приводом звернення до суду.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, виходячи з наступного.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 1187 Цивільного кодексу України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо - і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 17.09.2019 у справі №909/1189/17, під володільцем джерела підвищеної небезпеки слід розуміти юридичну особу або громадянина, які здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного відання або з інших підстав (договір оренди, довіреність тощо). Не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки на підставі трудових відносин із володільцем цього джерела.
Зазначений висновок ґрунтується на приписах частини 1 статті 1172 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
Покладання відповідальності на особу, яка заподіяла шкоду внаслідок користування джерелом підвищеної небезпеки підприємства, з яким перебувала у трудових відносинах на підставі трудового договору (договору підряду), можливе лише в тому разі, якщо буде доведено, що ця особа заволоділа транспортним засобом неправомірно (частини третя та четверта статті 1187 Цивільного кодексу України).
Отже, аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що шкода, завдана внаслідок дорожньо-транспортної пригоди з вини водія, який на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується власником цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.
Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, зокрема шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини 1 статті 1188 Цивільного кодексу України).
Верховний Суд у постанові від 16.04.2018 у справі №910/16227/16 зазначив, що факт завдання шкоди майну потерпілого джерелом підвищеної небезпеки, якщо ця особа (потерпілий) не перебуває в договірних правовідносинах з особою, яка завдала шкоди, та/або якщо завдання такого роду шкоди не пов'язане з виконанням цими особами обов'язків за договором, породжує виникнення позадоговірного, деліктного зобов'язання.
Разом з тим, правила регулювання деліктних зобов'язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, якщо законом передбачено такий обов'язок.
Так, Закон України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” (далі - Закон) регулює відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів і спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.
Пунктом 21.3. статті 23 Закону передбачено, що при використанні транспортного засобу в дорожньому русі особа, яка керує ним, зобов'язана мати при собі страховий поліс (сертифікат).
Згідно з вимогами пункту 21.1. статті 23 Закону, з урахуванням положень пункту 21.3 цієї статті на території України забороняється експлуатація транспортного засобу (за винятком транспортних засобів, щодо яких не встановлено коригуючий коефіцієнт в залежності від типу транспортного засобу) без поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, чинного на території України, або поліса (сертифіката) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладеного в іншій країні з уповноваженою організацією із страхування цивільно-правової відповідальності, з якою МТСБУ уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування.
Під час розгляду спору судом встановлено, що на момент дорожньо-транспортної пригоди цивільно-правова відповідальність відповідача перед третіми особами застрахована не була.
Відповідно до статті 6 Закону страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого.
Відповідно до пункту 39.1. статті 39 Закону Моторне (транспортне) страхове бюро України є єдиним об'єднанням страховиків, які здійснюють обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Участь страховиків у МТСБУ є умовою здійснення діяльності щодо обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
Положеннями п.п. “а” п. 41.1. ст. 41 Закону визначено, що МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі.
Згідно з приписами статті 29 Закону, у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки.
Страховик (МТСБУ) протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у статті 35 цього Закону, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, але не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування зобов'язаний у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими - прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його (п. 36.2. ст. 36 Закону).
Пунктом 38.2.1. статті 38 Закону визначено, що МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника, водія транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім осіб, зазначених у пункті 13.1 статті 13 цього Закону.
Власники транспортних засобів в розумінні пункту 1.6. статті 1 Закону - юридичні та фізичні особи, які відповідно до законів України є власниками або законними володільцями (користувачами) наземних транспортних засобів на підставі права власності, права господарського відання, оперативного управління, на основі договору оренди або правомірно експлуатують транспортний засіб на інших законних підставах;
Під час розгляду справи судом встановлено, що відповідач є юридичною особою, що здійснює експлуатацію належного їй джерела підвищеної небезпеки - транспортного засобу «УАЗ 3962» з державним номерним знаком НОМЕР_2 .
Також судом встановлено, що на момент ДТП (25.09.2016) ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з Відповідачем.
Вказані обставини, сторонами не спростовувались та не заперечувались.
При цьому, на час скоєння ДТП (25.09.2016) ОСОБА_1 відповідно до довідки про дорожньо-транспортну пригоду №10296885, керував транспортним засобом «УАЗ 39621» з державним номерним знаком НОМЕР_2 .
Згідно постанови Селидівського міського суду Донецької області ОСОБА_1 25.09.2016 керував автомобілем марки «ВАЗ 39621» державний номер НОМЕР_3 та скоїв зіткнення з транспортним засобом, чим порушив вимогу п. 16.11 ПДР та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ст. 124 КпАП України.
Вказаною постановою суду ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано винною у скоєнні адміністративного правопорушення за ст. 124 КУпАП та призначено ОСОБА_1 адміністративне стягнення за ст. 124 КУпАП у вигляді штрафу в розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
При цьому, у відзиві на позовну заяву Відповідач погоджуючись, що дорожньо-транспортна пригода сталася за участю водія відповідача, зокрема вказує на те, що неможливо встановити автомобіль на якому було скоєно дорожньо-транспортну пригоду, оскільки такі зазначені у постанові та довідці не збігаються з марками автомобілів, які були на той час на обліку у військовій частині НОМЕР_1 , а жоден документ представлений Позивачем не містить транспортного засобу військової частини НОМЕР_1 , на підтвердження чого ним подано довідку.
Позивач в свою чергу, у відповіді на відзив вказує на те, що у тексті постанови Селидівського міського суду Донецької області від 13.12.2016р. очевидно хибно вказано автомобіль винуватця ДТП, а саме автомобіль марки «ВАЗ З621» реєстраційний номер НОМЕР_3 , замість коректного. Однак, МТСБУ було позбавлене можливості брати участь у провадженні в справі №:242/4853/16-п у результаті якого і було винесено постанову Селидівського міського суду Донецької області від 13.12.2016р. Тому, МТСБУ не було вправі писати заяви, що стосуються зокрема виправлення судом описки у постанові.
Разом з тим, відповідач стверджує, що наразі, неможливо представити шляховий лист на зазначений день, коли мала місце дорожньо-транспортна пригода, так як з дати дорожньо-транспортної пригоди пройшло вже майже чотири роки, що відповідно не дозволяє пов'язати вказаний випадок з виконанням водієм військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 обов'язків військової служби саме на момент скоєння ДТП.
Визначення поняття доказів, вимоги щодо доказів, властивостей доказів та порядку їх оцінки урегульовано у главі 5 "Докази та доказування" Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
17.10.2019 набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до України змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 25.06.2020 у справі №924/233/18).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") Суд наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні Європейського суду з прав людини від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України", в якому Суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Оцінюючи надані сторонами докази, суд вважає за необхідне застосовувати стандарт "balance of probabilities" ("баланс ймовірностей"), за яким факт є доведеним, якщо після оцінки доказів внутрішнє переконання судді каже йому, що факт скоріше був, а ніж не мав місце, та приходить до висновку, що дійсно, мала місце ДТП з вини ОСОБА_1 , який перебував на момент його скоєння у трудових відносинах з Відповідачем та керував автомобілем, що належить відповідачу. При цьому, розбіжність у марці транспортного засобу та його державному номері дає суду зробити висновок про наявність описки у відповідних документах.
Отже, відповідач є особою, що відповідальна за шкоду, заподіяну власнику автомобіля «ВАЗ 21114» реєстраційний номер НОМЕР_5 у дорожньо-транспортній пригоді, що відбулась 25.09.2016, а до Моторного (транспортного) страхового бюро України, як особи, що здійснила регламентну виплату, перейшло право вимоги, яке потерпіла особа мала до відповідача як особи, відповідальної за завдані збитки.
Разом з тим, з висновку експерта №02/17, що міститься в матеріалах справи вбачається, що шкода спричинена ДТП оцінена в 27 839,39 грн.
Отже, приймаючи до уваги, що відповідач не надав суду доказів сплати відшкодування заподіяної шкоди на користь позивача, а також не спростував обґрунтованість заявленої до стягнення суми, позовні вимоги Моторного (транспортного) страхового бюро України про стягнення коштів понесених витрат підлягають задоволенню частково в сумі 27 839,39 грн.
При цьому, заявлені Моторним (транспортним) страховим бюро України вимоги про стягнення вартості послуг експерта у розмірі 2000,00 грн. задоволенню не підлягають, оскільки в матеріалах справи відсутні докази правомірності нарахування такої, як і відсутні докази її сплати.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Частиною 4 ст. 13 ГПК України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги.
Моторного (транспортного) страхового бюро України (МТСБУ) до Військової частини НОМЕР_1 , м. Мукачево про відшкодування в порядку регресу витрат, пов'язаних з регламентною виплатою у сумі 28440,04грн підлягають задоволенню частково в сумі 27 839,39 грн..
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача в сумі 2057,60 грн.
Керуючись ст. ст. 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 180, 191, 195, ч. 1 ст. 202, ст.ст. 231, 232, 233, 237, 238, 240 ГПК України, суд
1.Позов задовольнити частково.
2.Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , Код ЄДРПОУ НОМЕР_8 ) на користь Моторного (транспортного) страхового бюро України (02154, м. Київ бульвар Русанівський, 8, Код ЄДРПОУ 21647131) суму 27 839,39 грн. (двадцять сім тисяч вісімсот тридцять дев'ять гривень 39 коп.) відшкодування, а також суму 2057,60 грн. (дві тисячі п'ятдесят сім гривень 60 коп.) у відшкодування витрат по сплаті судового збору.
4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено: 22.12.2020.
Суддя О.Ф. Ремецькі