Постанова
Іменем України
09 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 461/5414/17
провадження № 61-8598св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач -Львівська міська рада,
відповідач - ОСОБА_1 ,
треті особи: Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та Львівської міської ради на рішення Галицького районного суду м. Львова від 20 вересня 2018 року в складі судді Лялюк Є. Д.
та постанову Львівського апеляційного суду від 28 березня 2019 року в складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року Львівська міська рада звернулась до суду з позовом
до ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення (підвал) загальною площею 74,2 кв. м
за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 926854946101, витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 об'єкта нерухомого майна, зобов'язання повернути вказане майно за актом приймання-передачі територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради.
На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що будинок
АДРЕСА_1 належить на праві комунальної власності територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на підставі рішення Галицького (Ленінського) виконкому м. Львова від 14 квітня 1987 року.
Відповідно до ухвали (а. с. 13) Львівської міської ради від 12 липня 2012 року вказане приміщення передане в оренду Інституту геофізики ім. С. І. Субботіна Національної академії наук України строком на 2 роки 364 дні.
Про те, що право власності на вказане приміщення зареєстроване
за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності без номера, виданого 09 листопада 1993 року Львівською міською адміністрацією, хоча такого органу самоврядування або влади як Львівська міська адміністрація
не існувало, Львівській міській раді стало відомо з довідки з Державного реєстру речових прав від 20 травня 2016 року.
Згідно з повідомленням архівного відділу Львівської міської ради від 20 липня 2017 року № 4-110003-120 в архівному відділі Львівської міської ради немає відомостей про видачу свідоцтва про право власності від 9 листопада 1993 року на ім'я ОСОБА_2
06 червня 2016 року за договором купівлі-продажу право власності на спірне нерухоме майно перейшло до ОСОБА_1 .
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 набув право власності на спірний об'єкт на підставі неіснуючих документів, а отже, не став належним власником спірного нерухомого майна і не мав повноважень ним розпоряджатися, у тому числі відчужувати це майно відповідачеві, позивач зазначав, що спірне майно вибуло
з володіння власника поза його волею, що є підставою відповідно до статей 387 і 388 ЦК України для витребування його у набувача.
Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 20 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 28 березня 2019 року, у задоволенні позову Львівської міської ради відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку щодо неспростування позивачем презумпції законності реєстрації ОСОБА_2 права власності на спірне майно та наявності
у нього підстав для відчуження цього майна, оскільки відомості про його право власності в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень внесені у встановленому законом порядку, а відповідач ОСОБА_1
є добросовісним набувачем спірного майна, який набув його на підставі договору купівлі-продажу, оскільки немає доказів того, що відповідач
ОСОБА_1 знав чи міг знати про будь-які обставини відсутності у продавця права на продаж спірного нерухомого майна.
Суди першої та апеляційної інстанцій послались на те, що не мають змоги відступити від імперативної норми статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо презумпції достовірності відомостей Державного реєстру прав, а лист архівного відділу Львівської міської ради від 20 липня 2017 року № 4-110003-120, в якому зазначено, що в архівному відділі свідоцтво про право власності на спірний об'єкт від 09 листопада 1993 року не значиться, не є належним доказом, який може спростувати встановлену законом презумпцію достовірності відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
При цьому суди дійшли висновку, що оскільки Львівська міська рада як власник спірного об'єкта нерухомості не надавала згоди на вибуття майна, таке вибуття відбулось поза волею власника, тому є правові підстави для висновків про порушення права власності позивача, який діє в інтересах територіальної громади м. Львова, однак з відповідним позовом Львівська міська рада звернулась поза межами строку позовної давності з огляду на те, що будинок
АДРЕСА_1 належав територіальній громаді м. Львова згідно з рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради м. Львова
від 14 квітня 1987 року, а ведення обліку нежитлових приміщень, що знаходяться на території ради, на час видачі свідоцтва про право власності від 09 листопада 1993 року належало до кола безпосередніх повноважень позивача як суб'єкта владних повноважень. Позивач мав об'єктивну змогу дізнатись про наявність свого ж рішення про передання спірного майна у приватну власність фізичній особі ще 09 листопада 1993 року, коли відповідне свідоцтво про право власності було видане ОСОБА_2 , отже, трирічний строк позовної давності в цьому випадку сплив 09 листопада 1996 року, що відповідно до глави 5 розділу І ЦК УРСР є підставою для відмови в позові.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст касаційних скарг та їх узагальнені доводи
У травні 2019 року Львівська міська рада та Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради подали
до Верховного Суду окремі касаційні скарги, в яких, посилаючись
на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати оскаржувані судові рішення
й ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову.
Касаційні скарги містять аналогічні доводи про те, що суди дійшли правильного висновку про порушення права Львівської міської ради як власника спірного приміщення та обґрунтованість позовних вимог, оскільки спірне майно належало територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на праві комунальної власності, і це майно вибуло з володіння поза волею власника.
Проте висновку про застосування положень ЦК УРСР щодо позовної давності суди дійшли з порушенням норм матеріального права, оскільки Львівська міська рада не могла знати про існування свідоцтва про право власності на ім'я ОСОБА_2 від 09 листопада 1993 року через відсутність такого свідоцтва та даних щодо його видачі, а в Державному реєстрі прав на нерухоме майно
та їх обтяжень право власності ОСОБА_2 зареєстроване 17 травня
2016 року, і саме з цього часу Львівська міська рада дізналась про існування такого права у ОСОБА_2 .
Ці обставини доводять і те, що відомості про право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на будинок
АДРЕСА_1 зареєстровано 14 березня 2006 року, а в 2012 році Львівська міська рада укладала щодо спірного нежитлового приміщення договір оренди як його власник.
Також вказували, що обраний позивачем спосіб захисту - витребування майна
у ОСОБА_1 як добросовісного набувача на підставі статей 387, 388
ЦК України є належним способом захисту прав Львівської міської ради
як неволодіючого власника.
У надісланих до Верховного Суду поясненнях у справі Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради підтримує позицію, викладену в касаційній скарзі, та посилається на постанови Верховного Суду від 03 червня 2019 року у справі № 461/5815/18-ц (провадження № 61-15804св19) та від 02 липня 2020 року у справі № 461/7082/16-ц (провадження № 61-18553св19).
Позиція інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу
до касаційного суду не подали.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Львівської міської ради на рішення Галицького районного суду м. Львова від 20 вересня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 28 березня 2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій же справі за касаційною скаргою Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради
на рішення Галицького районного суду м. Львова від 20 вересня 2018 року
та постанову Львівського апеляційного суду від 28 березня 2019 року.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 листопада 2020 року справу передано судді-доповідачеві Бурлакову С. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2020 року справу призначено
до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 14 березня 2006 року здійснено державну реєстрацію права комунальної власності на будинок АДРЕСА_1 загальною площею 800,4 кв. м за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради, яке виникло згідно з рішенням Галицького (Ленінського) райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1987 року (відомості з Реєстру прав власності на нерухоме майно).
07 вересня 2012 року між орендодавцем - Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради та орендарем - Інститутом геофізики ім. С. І. Субботіна Національної академії наук України укладено договір оренди № Г-8428-12, згідно з яким передано у користування приміщення за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею
74,2 кв. м.
17 травня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно
на підставі свідоцтва Львівської міської адміністрації без номера
від 09 листопада 1993 року внесено відомості про державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на нежитлове приміщення - підвал площею 74,2 кв. м на АДРЕСА_1 .
06 червня 2016 року право власності на спірне нежитлове приміщення - підвал площею 74,2 кв. м на АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 06 червня 2016 року № 5586, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Златовою Н. А., набув відповідач
у справі ОСОБА_1 .
Відповідно до листа архівного відділу Львівської міської ради від 20 липня
2017 року № 4-110003-120 в архівному відділі Львівської міської ради свідоцтво про право власності на спірний об'єкт, видане 09 листопада 1993 року ОСОБА_2 , не значиться.
Із позовом про витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 об'єкта нерухомого майна та скасування рішення про державну реєстрацію за ним права власності на нежитлове приміщення (підвал) загальною площею 74,2 кв. м
за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 926854946101, Львівська міська рада звернулась 03 серпня 2017 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги (далі -
ЦПК України), провадження в цивільних справах здійснюється відповідно
до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду
і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких
не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку,
що діяв до набрання чинності цим Законом.
Оскільки касаційні скарги подано до суду у травні 2019 року, їх розгляд Верховний Суд здійснює за правилами ЦПК України у редакції, що діяла
до 08 лютого 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції
в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Перевіривши доводи касаційних скарг, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статей 317 і 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право розпоряджатися своїм майном за власною волею належить власнику.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним відповідно до статті 387 ЦК України.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним
договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати,
про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник
має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло
з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило
у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 147).
Перелік підстав, за наявності яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).
Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести
ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази
не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність
і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У цій справі суди попередніх інстанцій, виходячи із встановлених обставин, зокрема з того, що 14 березня 2006 року здійснено державну реєстрацію права комунальної власності на будинок АДРЕСА_1 загальною площею 800,4 кв. м за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради, яке виникло згідно з рішенням Галицького (Ленінського) райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1987 року, дійшли висновку, що спірне
нежитлове приміщення перебувало у власності Львівської міської ради та вибуло з її володіння незаконно, поза волею власника, чим порушено права та інтереси Львівської міської ради.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для виникнення у Львівської міської ради права на захист свого права власності шляхом подання віндикаційного позову до ОСОБА_1 як добросовісного набувача спірного нежитлового приміщення в будинку
АДРЕСА_1 .
Також суди дійшли висновку, що на віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду
з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Разом з тим суди неправильно застосували частину першу статті 261 ЦК України щодо перебігу позовної давності, відповідно до якої цей перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись
про це порушення) чинники.
Результат аналізу стану поінформованості особи, вираженого у статті 261 ЦК України дієсловами «довідалася» та «могла довідатися», дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше.
Суди попередніх інстанцій встановили та сторони не заперечують, що право власності на спірне приміщення в Державному реєстрі речових прав права власності зареєстроване за ОСОБА_2 17 травня 2016 року, і саме
з цього часу у Львівської міської ради з'явилась можливість отримати відомості з Державного реєстру речових прав про вибуття майна з її володіння, оскільки фактично спірне приміщення перебувало у володінні міської ради, у 2012 році було передане в оренду й до 06 вересня 2015 року використовувалось орендарем для службових потреб.
Отже, позивач про порушення свого права власності дізнався у травні 2016 року
й звернувся до суду в межах строку позовної давності.
З огляду на те, що Львівська міська рада не була стороною договору купівлі-продажу від 06 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_2
та ОСОБА_1 , правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те,
що у Львівської міської ради виникло право на пред'явлення саме позову про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Разом з тим, зобов'язання повернути вказане нерухоме майно за актом приймання-передачі територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради не є ефективним способом захисту порушеного права, оскільки поновлення права повністю вичерпується витребуванням майна з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради. У цій частині позовні вимоги
не підлягають задоволенню.
Водночас помилковим є висновок суду першої інстанції, з яким погодився
й апеляційний суд, про необхідність застосування до позовних вимог Львівської міської ради норм глави 5 розділу І ЦК УРСР є помилковим, оскільки позов подано не про визнання недійсним свідоцтва про право власності без номера, виданого 09 листопада 1993 року ОСОБА_2 Львівською міською адміністрацією, тобто органом, якого, як встановив суд, у 1993 році не існувало,
а про витребування майна з чужого незаконного володіння. Тому при обчисленні строку позовної давності слід встановлювати коли власник - Львівська міська рада дізнався про те, що його право порушене, а про це, як встановив суд, Львівська міська рада дізналась у 2016 році. Отже, строки позовної давності
не пропущені.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки суди встановили фактичні обставини справи, але неправильно застосували норми матеріального права, ухвалені у справі рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нової постанови про задоволення позову.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної
чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на те що суд касаційної інстанції скасовує рішення судів першої
й апеляційної інстанцій та ухвалює нове рішення про задоволення позову,
з ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради підлягають стягненню судові витрати, а саме: судовий збір, сплачений за подання позову, в розмірі
3 200,00 грн, за подання апеляційної скарги - 4 800,00 грн та за подання касаційної скарги - 6 400,00 грн, всього 14 400,00 грн.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та Львівської міської ради задовольнити.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 20 вересня 2018 року
та постанову Львівського апеляційного суду від 28 березня 2019 року скасувати.
Позовні вимоги Львівської міської ради задовольнити частково.
Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1
на користь Львівської міської ради об'єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення (підвал) загальною площею 74,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 926854946101.
Скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення (підвал) загальною площею
74,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 926854946101, за ОСОБА_1 .
В частині позовних вимог про зобов'язання повернути нежитлове приміщення (підвал) загальною площею 74,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 926854946101 за актом приймання-передачі територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради, - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради судові витрати в розмірі 14 400,00 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун