15 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 910/18295/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Колос І.Б. і Львова Б.Ю.,
за участю секретаря судового засідання - Шевчик О.Ю.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані",
представник позивача - Тарновецький П.Я., адвокат (ордер від 07.12.2020 № 1013828, свідоцтво від 06.11.2007 № 575),
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк",
представник відповідача - Тищенко А.В., адвокат (довіреність від 07.10.2020 № 112, свідоцтво від 14.09.2018 № 3885),
розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані"
на рішення господарського суду міста Києва від 08.07.2020 (головуючий суддя Лиськов М.О.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.09.2020 (головуючий Корсак В.А., судді: Алданова С.О. і Євсіков О.О.)
у справі № 910/18295/19
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані" (далі - Товариство)
до акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" (далі - Банк)
про визнання недійсним договору.
За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд
Товариство звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Банка про визнання недійсним договору поруки від 11.11.2016 № 4М12091И/П (далі - Договір).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Договір був укладений Товариством під впливом обману, у зв'язку з чим наявні підстави для визнання вказаного договору недійсним відповідно до частини першої статті 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Рішенням господарського суду міста Києва від 08.07.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.09.2020, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані недоведеністю Товариством тих обставин, на які воно посилалось в обґрунтування своїх вимог, зокрема належними та допустимими доказами не доведено наявності умов, які є обов'язковими для визнання Договору недійсним на підставі статті 230 ЦК України.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Товариство звернулось до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, а також на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована необхідністю відступлення від висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 909/685/18, від 25.07.2019 № 910/9879/18 щодо застосування статті 230 ЦК України та тим, що судами необґрунтовано відхилено клопотання Товариства про витребування доказів.
Банк подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 14.12.2020 № 29.3-02/3578 у зв'язку з перебуванням на лікарняному судді Селіваненка В.П. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 914/2150/18, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакової І.В. (головуючий), Колос І.Б. і Львова Б.Ю.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що 14.11.2016 Товариством та Банком укладено кредитний договір № 4Ф16118Г (далі - Кредитний договір), за умовами якого Товариство отримало кошти у розмірі 4 521 936 537,56 грн для фінансування своєї поточної господарської діяльності з метою отримання прибутку.
Товариством та Банком також були укладені договори поруки в забезпечення виконання наступних осіб перед Банком:
- договір поруки від 11.11.2016 № 4И11316И/П, за умовами якого поручитель (Товариство) надав поруку перед кредитором (Банком) за виконання товариством з обмеженою відповідальністю "ІНТЕРСПЛАВ" (далі - попередній боржник, старий боржник) своїх зобов'язань за наступними кредитними договорами від 17.05.2011 № 4И11316И, від 19.02.2012 № 4И12047И, від 24.04.2012 № 4И12125И, від 16.04.2013 № 4И13243И, від 19.02.2014 № 4И14163И, від 17.02.2015 № 4И15028И (далі - первісні Кредитні договори, кредитні Договори старого боржника);
- Договір, за умовами якого поручитель (Товариство) надав поруку перед кредитором (Банком) за виконання товариством з обмеженою відповідальністю "МІРІГОН" (далі - попередній боржник, старий боржник) своїх зобов'язань за наступними кредитними договорами від 16.03.2012 № 4М120091И, від 23.08.2012 № 4М13518И, від 08.04.2014 № 4М14150И, від 27.04.2016 № 4М16016Д (далі - первісні Кредитні договори, кредитні Договори старого боржника);
- договір поруки від 11.11.2016 № 4С12049И/П, за умовами якого поручитель (Товариство) надав поруку перед кредитором (Банком) за виконання товариством з обмеженою відповідальністю "СТЕЛС" (далі - попередній боржник, старий боржник) своїх зобов'язань за наступними кредитними договорами від 09.02.2012 № 4С12049И, від 07.12.2012 № 4С12362И, від 26.11.2014 № 4С13766И (далі - первісні Кредитні договори, кредитні Договори старого боржника);
- договір поруки від 11.11.2016 №4Ц12050И/П, за умовами якого поручитель (Товариство) надав поруку перед кредитором (Банком) за виконання товариством з обмеженою відповідальністю "ЦУМ" (далі - попередній боржник, старий боржник) своїх зобов'язань за наступними кредитними договорами від 09.02.2012 № 4Ц12050И, від 19.04.2013 № 4Ц13258И, від 17.03.2014 № 4Ц13258И, від 20.02.2015 № 4Ц15065И (далі - первісні Кредитні договори, кредитні Договори старого боржника).
Товариство стверджує, що Договір укладено з порушенням чинного законодавства, зокрема є таким, що вчинений під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі частини першої статті 230 ЦК України, оскільки воно мало численні господарські зв'язки з різними організаціями та установами, також Товариством відкрито рахунки у Банку, у тому числі рахунки для заробітної плати його працівників. За час взаємодії Товариства з Банком Товариство зарекомендувало себе як надійний та перспективний клієнт, що постійно нарощує обсяг необхідних банківських послуг.
За твердженнями Товариства, Банк володіючи повною фінансовою інформацією про Товариство, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності товариства, висунув останньому пропозицію щодо можливості участі у процедурі "трансформації" кредитного портфеля Банка. Така процедура, зі слів співробітників Банку, була ініційована Національним банком України.
Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ, Банк зобов'язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.
При цьому, за твердженнями Товариства, Банк наголошував на тому, що кредитні зобов'язання попередніх боржників забезпеченні ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше. Про ліквідність забезпечення зобов'язань боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіт незалежного аудитора 31.12.2015 (ТОВ АФ "Прайсвортерхаускуперс (аудит)". У подальшому такі дані були підтверджені окремою фінансовою звітністю та звітом незалежного аудитора 31.12.2016 (ТОВ "Ернст енд Янг аудиторські послуги"), які були розміщені на вебсайті Банку.
Таким чином, за твердженням Товариства, його дії з отримання кредитних коштів за Кредитним договором були спрямовані на залучення таких коштів для погашення зобов'язань старих боржників Банку, на підставі договорів поруки, в рамках реалізації плану трансформації кредитного портфелю Банку, ініційованого Національним банком України.
Товариство як поручитель виконало зобов'язання за вказаними договорами поруки, а саме з повернення кредитів та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та у терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши грошові кошти на загальну суму 4 521 936 537,56 грн.
Після завершення процесу переоформлення боргів боржників перед Банком, рішенням Національного банку України від 18.12.2016 № 498-р Банк визнано неплатоспроможним, у результаті чого, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2016 № 961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" Банк перейшов у власність Держави, при цьому зобов'язання Банка щодо передання Товариству документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечені зобов'язання старих боржників Банком не виконані, документи Товариству не передані.
Протягом періоду 2017-2019 років Товариство намагалося у судовому порядку отримати зазначені документи від Банку, проте як виявилося та встановлено судовими рішеннями (справа № 910/16220/17, № 910/17245/17, № 910/14477/17, № 910/16509/17) Банк і не був зобов'язаний передавати такі документи Товариству, хоча саме отримання згаданих документів і було метою укладення Кредитного договору та договорів поруки.
У зв'язку з тривалим невиконанням Банком умов пунктів 8 та 10 договорів поруки, Товариство вважає, що Банк не мав на меті передати Товариству документи, які підтверджували б наявність забезпечення зобов'язань боржників у вигляді цінних для товариства активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання Товариства укласти Кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану "трансформації" (на виконання вимог Національного банку України), чим ввів Товариство в оману, щодо істотних умов договору.
Причиною виникнення спору в даній справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним Договору згідно з частиною першою статті 230 ЦК України.
Приймаючи рішення у справі, суди виходили з того, що відповідно до статей 625, 628, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно із статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Стаття 203 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
При цьому вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Згідно із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до протоколу від 10.11.2016 № 10-11/16 загальних зборів учасників Товариства, а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: укласти кредитний договір з Банком на суму 4 570 000 000,00 грн.
Посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність Товариством майна, переданого у якості забезпечення за старими кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких посилань і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і таке інше) та взагалі щодо трансформації кредитного портфелю Банку.
Відтак Кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності Товариства. Доказів укладення вказаного договору з метою залучення коштів для погашення заборгованості інших юридичних осіб, що є боржниками Банку, та на виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфелю Банка судам не надано.
Відповідно до техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 07.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 07.11.2016, що були надані Товариством на адресу Банку, метою кредитування самим Товариством зазначено - фінансування поточної діяльності. При цьому у документах не наведено такого мотиву для залучення додаткового фінансування за рахунок отриманого від Банку кредиту, як необхідність Товариства виконати договори поруки за третіх осіб і отримання від такого виконання прав вимоги до них.
Оспорюваний Договір підписаний сторонами без будь-яких застережень, що свідчить про погодження ними всіх умов, які містяться в такому договорі.
Крім того, будь-яких посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, які Товариство помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.
Вказані обставини підтверджуються і умовами Кредитного договору, а саме пунктом А.2, в якому зазначено, що ціллю кредитування є фінансування поточної діяльності. Натомість, жоден пункт Кредитного договору не містить посилань на трансформацію, необхідність укладення оспорюваного Товариством Договору та щодо інших обставин, на які Товариство посилається на обґрунтування своїх позовних вимог.
Згідно з частиною першою статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Статтею 558 ЦК України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.
Відповідно до частини третьої статті 556 ЦК України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним. Тобто поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.
Це додатково підтверджує неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.
Таким чином суди дійшли висновку, що Товариство помилково стверджує про мету укладення ним Кредитного договору, вважаючи його наслідком необхідність укладення договорів поруки, у той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне, а саме, що отримання кредиту Товариством відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договорів поруки відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення Товариства, здійсненого ним у порядку статті 627 ЦК України. Тому доводи Товариство про те, що укладення Кредитного договору та Договору було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується матеріалами справи.
Згідно з частиною першою статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Частиною першою статті 229 ЦК України передбачено, що істотне значення мають обставини щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Таким чином, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.
Судами встановлено, що Товариством не доведено обставин, які б свідчили про введення його Банком в оману, а також не доведено самого факту обману, наявності умислу в діях Банку та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
Враховуючи викладене суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Касаційний господарський суд не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме приписів статті 230 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 909/685/18, від 25.07.2019 у справі № 910/9879/18, оскільки при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України
Що ж до посилань Товариства у касаційній скарзі на те, що судами необґрунтовано відхилено клопотання Товариства про витребування доказів, то Касаційний господарський суд зазначає, що такі посилання спростовуються матеріалами справи, а саме доводами судів попередніх інстанцій, якими встановлено, що Товариством не доведено належними та допустимими доказами, що документи, які просить витребувати Товариство можуть підтвердити його твердження про введення останнього в оману при укладанні Кредитного договору та Договору, відповідно до статті 230 ЦК України, а також встановлено, що у матеріалах справи наявні усі необхідні докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування у даній справі, та те, що Кредитний договір та договори поруки не містять посилань на трансформацію/майно/забезпечення, а тому документи, витребувати які просило Товариство, жодним чином не вплинули б на результат вирішення справи.
Таким чином, обставини, викладені у касаційній скарзі, не приймаються Касаційним господарським судом, оскільки спростовуються наведеними у даній постанові доводами судів попередніх інстанцій.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами були прийняті рішення з дотриманням норм процесуального та матеріального права, що дає підстави залишити їх без змін.
У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
Керуючись статтями 129, 308, 309, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 08.07.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.09.2020 у справі № 910/18295/19 - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя І. Колос
Суддя Б. Львов