Справа № 640/7504/20 Суддя (судді) першої інстанції: Іщук І.О.
16 грудня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б.,
суддів Кузьмишиної О.М., Пилипенко О.Є.,
секретаря Ткаченка В.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у місті Києві про визнання протиправною та скасування вимоги, за апеляційною скаргою Головного управління Державної податкової служби у місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 серпня 2020 року, -
У березні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся у суд з позовом до Головного управління Державної податкової служби у місті Києві (далі - відповідач, ГУ ДПС у м. Києві) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки).
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 серпня 2020 року позов задоволено.
Не погоджуючись із рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що позивач з 05 червня 2003 року зареєстрований фізичною особою - підприємцем та перебуває на загальній системі оподаткування, а тому зобов'язаний сплачувати єдиний внесок незалежно від факта здійснення підприємницької діяльності та отримання дохода.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження згідно пункта 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - зміні, з таких підстав.
Судом установлено, що 05 червня 2003 року позивач зареєстрований фізичною особою - підприємцем та взятий на облік як платник податків та платник єдиного внеску.
14 травня 2019 року ГУ ДПС у м. Києві відносно позивача прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-6380-17, якою, на підставі статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та даних інформаційної системи органу доходів і зборів, позивача зобов'язано сплатити недоїмку у розмірі 21030,90 грн.
Уважаючи безпідставним нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування, а вимогу про сплату боргу (недоїмки) такою, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з позовом до суду.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувана вимога прийнята податковим органом із порушенням процедури, яка передує її прийняттю. Також вимога не направлялась позивачу тривалий час, а заборгованість зі сплати єдиного внеска за цей час зростала, що поклало на позивача надмірний тягар зі сплати єдиного внеска. До того ж, позивач у період з вересня 2005 року по 15 травня 2019 року працював у Приватному підприємстві «ПРОМ ТЕКСТИЛЬ УКРАЇНА», яке здійснювало сплату єдиного соціального внеска з його заробітної плати. Отже, нарахована оскаржуваною вимого сума єдиного внеска призведе до подвійної сплати такого.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон України № 2464-VI), відповідно до пункта 6 частини 1 статті 1 якого недоїмкою є сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена територіальними органами Пенсійного фонду України у випадках, передбачених цим Законом.
Платниками єдиного внеску є, зокрема, фізичні особи - підприємці, у тому числі ті, що обрали спрощену систему оподаткування (пункт 4 частини 1 статті 4 Закону України № 2464-VI).
1 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон України №1774-VIII), яким внесено зміни, зокрема, до пункта 2 частини 1 статті 7 Закону України №2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.
Так, відповідно до абзаців 1 та 2 пункта 2 частини 1 статті 7 Закону України №2464-VІ єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 51 частини 1 статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Таким чином, у зв'язку із внесеними до Закону України №2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 1 січня 2017 року виник обов'язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.
Відповідно до частин 2 - 4, 8 статті 9 Закону України №2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною 5 статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункта 4 частини 1 статті 4 Закону України № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у 2017-2019 роках.
Так, позивач стверджує, що у спірні періоди не перебував у статусі фізичної особи - підприємця. Податкова ж наполягає на тому, що до момента винесення вимоги зняття з обліку позивача як фізичної особи-підприємця не відбувалось.
Аналогічне питання було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі за подібних фактичних обставин (№260/81/19). У постанові від 01 липня 2020 року за результатами її розгляду палата дійшла наступних висновків.
01 липня 2004 року набрав чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15 травня 2003 року №755-IV (далі - Закон України №755-IV), яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб (далі - ЄДР) та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).
Відповідно до частини 1 статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.
Згідно з пунктом 2 розділа VIII «Прикінцеві положення» цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом України №755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу фізичної особи - підприємця через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 1 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону №755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР записа про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев'ятий частини першої статті 1 Закону №755-IV).
03 березня 2011 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2001 року № 2390-VI, яким було внесено зміни до Закону України №755-IV.
Пунктами 2-4 розділа ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №2390-VI передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Водночас пунктом 8 розділа ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділа ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.
Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділа ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
Як установлено судом, позивач був зареєстрований фізичною особою - підприємцем 05 червня 2003 року.
Так, 25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» від 25 березня 2014 року №1155-VII (далі - Закон України № 1155-VII).
Цим Законом пункт 2 розділа VIII «Прикінцеві положення» Закону України №755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов'язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
До того ж, Законом України №1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділа II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №2390-VI.
Основною метою проекту Закону України №1155-VII є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості. Для досягнення цієї мети Законом України №1155-VII внесені зміни до розділа ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання, які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.
В контексті викладеного Велика Пала Верховного Суду зауважила, що статус фізичної особи - підприємця є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, і відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статуса фізичної особи - підприємця, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статуса фізичної особи - підприємця шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Відсутність офіційного підтвердження в особи статуса фізичної особи - підприємця шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом України №755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, та за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі особи у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування з відповідним статусом.
За встановленими у цій справі обставинами позивач не мав можливості здійснювати підприємницьку діяльність, оскільки його свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності є недійсним, а з реєстраційною карткою для включення відомостей про нього як фізичної особи-підприємця до ЄДР та для заміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка позивач не звертався, що спростовує факт наявності у нього статуса фізичної особи - підприємця в розумінні Закону України № 755-IV і, як наслідок, належність позивача до платників єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини 1 статті 4 Закону України № 2464-VI.
Аналогічний висновок вкладено у постанові Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №460/37/19.
Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції щодо необґрунтованості прийняття спірної вимоги з огляду на те, що з 02 лютого 2005 року по 15 травня 2019 року позивач працював у Приватному підприємстві «ПРОМ ТЕКСТИЛЬ УКРАЇНА», яке сплачувало за нього як роботодавець єдиний соціальний внесок, судова колегія уважає за необхідне зазначити таке.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №440/2149/19, положеннями Закону України № 2464-VI не врегульовані відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного соціального внеску. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове регулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
У зв'язку з викладеним суд касаційної інстанції у згаданій постанові сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа - підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону України № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, як підкреслив Верховний Суд, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Як убачається із матеріалів справи, згідно відомостей трудової книжки серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 з 02 лютого 2005 року по 15 травня 2019 працював у Приватному підприємстві «ПРОМ ТЕКСТИЛЬ УКРАЇНА» (а.с. 15).
Згідно реєстра застрахованих осіб Державного реєстра загальнообов'язкового державного соціального страхування у період роботи на зазначеному підприємстві останнє здійснювало оплати єдиного соціального внеска за найманого працівника - позивача у розмірі, що перевищує мінімально встановлений Законом України № 2464-VI (а.с 09-10).
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню з підстав, викладених у цій постанові апеляційного суду.
Відповідно до пункта 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись статтями 33, 34, 243, 311, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби України у місті Києві залишити без задоволення.
Змінити мотивувальну частину рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 серпня 2020 року, виклавши її у редакції цієї постанови.
У решті судове рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Я.Б. Глущенко
Судді О.М. Кузьмишина
О.Є. Пилипенко