Справа № 640/15365/20 Суддя першої інстанції: Аверкова В.В.
15 грудня 2020 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Пилипенко О.Є.
суддів - Беспалова О.О. та Глущенко Я.Б.,
при секретарі - Василенко Ю.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення про відмову про відмову у наданні статусу біженця,
У липні 2020 року позивач - Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення про відмову про відмову у наданні статусу біженця, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 215-20 від 15 червня 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржувану постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення було неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права.
09 грудня 2020 року, відповідно до штампу вхідної кореспонденції суду Вх.№ 48243, Державною міграційною службою України подано відзив на апеляційну скаргу, відповідно до змісту якого відповідач заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою, в той час як рішення суду - законним, таким, що ухвалено із з'ясуванням усіх обставин справи.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст.. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, також, позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення, при цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить суперечливий характер, є не послідовою та не логічною, крім того такою, що суперечить загальнодоступній та офіційній ІКП.
Колегія суддів вважає вказаний висновок суду першої інстанції обґрунтованим, з огляду на наступне.
Як встановлено судом та вбачається з наявних матеріалів справи, 15 березня 2018 року громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
20 травня 2020 року Головним управлінням ДМС України в місті Києві за результатами розгляду справи позивача №2018KV0051 прийнято висновок про відмову у визнанні особою біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до зазначеного висновку згідно зі статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У висновку зазначено про відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, факт існування загрози життю позивача в країні походження взагалі є сумнівним, окрім того, не доведено особистого переслідування в країні громадянської належності.
На підставі вказаного вище висновку 15 червня 2020 року Головним управлінням Державною міграційною службою України в місті Києві видано наказ № 215-20 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 .
24 червня 2020 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 23 червня 2020 року №203 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
14 червня 2017 року позивач подав до Державної міграційної служби України скаргу на відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи вказане рішення відповідача протиправним, позивач звернувся із даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
З 04 серпня 2011 року набрав чинності Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 р. N 3671-VI (надалі - Закон N 3671-VI), який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону N 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
З метою підвищення ефективності боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Державами ООН було підписано 10.12.1984 р. Конвенцію «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», ратифіковану 26.01.1987 р.
Конвенцією «Про статус біженців», підписаною Державами ООН 28.07.1951 р. та Протоколу до неї 1967 року визначено термін «біженець», який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 6 Закону N 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно із частиною першою статті 5 Закону N 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 р. № 1629-ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу 2004/83/ЄС «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства у якості біженців або як осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту та змісту захисту, який надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання, що передбачено частиною 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Приписами частин 1 та 2 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відповідно до частин 11 та 12 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду, що визначено частиною 2 статі 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , гр. IPА, народився в м. Мазарі-Шариф, провінція Балх. За національністю - таджик; за віросповіданням - мусульманин-суніт. Освіта - середня; спілкується мовою дарі (рідна), на початковому рівні володіє англійською мовою, неодружений. Прибув без документів.
З 1997 по 2009 позивач навчався в середній школі ім. Моллана Джалалладіна Балхі у м. Мазарі-Шариф. В подальшому до моменту виїзду із ІРА працював в магазині посуду, який належав його батькові.
Сім'я позивача складається із 7 осіб: він, батьки, три брати та 1 сестра.
Всі рідні позивача проживають в м. Мазарі-Шариф.
Позивач повідомив, що 05.08.2017 року виїхав із Ісламської Республіки Афганістан, прибув в Казахстан, де віддав свій паспортний документ особі, яка була організатором його перевезення в Україну. Протягом 9 днів потому позивач нелегально прибув в Україну. У процесі розгляду особової справи позивач повідомив, що може для підтвердження особи надати копію паспорту, однак цього не зробив.
15.03.2018 позивач за порадою друзів із ІРА, що мешкають в Україні, звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі - УДМС України в Київській області) із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - заява).
У заяві позивач зазначив причину, через яку він виїхав із Ісламської Республіки Афганістан, а саме: він повідомив, що в ІРА спілкувався по телефону з дівчиною, яка за національністю пушту. Він зазначив, що одного разу вони зустрілись. При цьому, позивач повідомив, що в очах братів дівчини він є особою, що порушила закони шаріату, оскільки спілкувався із дівчиною до шлюбу. Позивач свідчив, що у разі повернення до ІРА, його можуть вбити брати цієї дівчини, оскільки вони були проти цього спілкування і погрожували позивачеві вбивством. При цьому позивач свідчив, що вони скоїли на нього напад і позивач не міг звернутись в поліцію через те, що поліція під контролем пуштунів, які в провінції Балх і м. Мазарі- Шаріф суттєво переважають в етнічному складі населення. Він свідчить: «У цій області живуть пуштуни - тільки вони». Водночас, він додав, що в ІРА відбуваються військові дії. За порадою батька позивач виїхав із ІРА.
Позивач стверджував під час співбесід, що не хоче повертатись до ІРА, оскільки у разі повернення його вб'ють брати дівчини, з якою він спілкувався.
Інших причин звернення за захистом позивач не зазначив.
Інформація по країні походження (далі - ІКП, джерела - EASO Country of Origin Information Report Afghanistan: Key socio-economic indicators, state protection, and mobility in Kabul City, Mazar-e Sharif, and Herat City. August 2017, available at:https://www.refworld.org/'docid/59a527ca4.htm1; Minority Rights Group International. World Directory of Minorities and Indigenous Peoples - Afghanistan, July 2018, available at: https:/www.refworld.org/docid/4954ce5ec.html;htlp://artofwar.ru/o/olejniksa/afeanistanbezpricela.shml) свідчить: «Мазарі-Шариф- четверте за величиною місто ІРА. Столиця провінції Балх. Населення - 300 600 жителів (2006). У місті проживають представники різних афганських національностей, в основному таджики й узбеки, а також туркмени, хазарейці та пуштуни. Панівною мовою є дарі (таджики й хазарейці).
За інформацією, наданою European Union: European Asylum Support Office (EASO): «Мазарі-Шариф - столиця провінції провінція Балх, яка розташована на півночі ІРА.
Населення Балха неоднорідне, таджики та пуштуни, утворюють найбільші групи, за ними йдуть узбеки, хазари, туркмени, араби та балухи. Валх також є значним населенням Джатів, також відомим як Джогі та Чорі Форуиі . Ці громади живуть частково змішаними у місті... населення Мазар -Шарифа від 368 000 до 693 000 і характеризується його етнічною та мовною різноманітністю... Згідно з опитуванням у січні 2015, близько 38% населення Мазар -Шарифа є мігрантами».
Інша ІКП свідчить: «Населення країни відображає його місцезнаходження за наявності кількох національних меншин. Основні етнічні групи розсіяні по всій країні так: пуштуни, більшість груп, зосереджені переважно на півдні та південному сході, але також живуть у всій державі: Таджики населяють переважно північ і північний схід та Кабульський регіон: Хазари живуть у центрі (Hazarajat) та в Кабулі; Узбеки на півночі; Аймак на заході; Туркмени на півночі; Балухи на заході та південному заході; та нурістанців на сході».
Звіт European Union: European Asylum Support Office (EASO) також містить інформацію стосовно поліції і стану безпеки, а саме в ньому зазначено, що в містах Герат, Кабул, Мазарі-Шариф поліцейські відділки розташовані в кожному районі міста, поліція більш помітна на вулицях та перехрестях, розв'язках та охоронній інфраструктурі, відносна стабільність пояснюється наявністю лідерів, впливом місцевих власників і діячів, таких як губернатор (п. 3.4.7.1. Звіту). Стосовно губернатора провінції Балх зазначено, що він є найбільш домінуючим політичним діячем, колишній командир моджахедів та таджицької національності.
Водночас необхідно зазначити, що в вищезазначеному звіті наведені результати опитування місцевого населення м. Мазарі-Шаріф стосовно поліції (п. 3.4.7.2.): «...в місті Мазар-е-Шаріф громадяни, опитані APPRO у квітні 2016, заявили, що вони загалом задоволені умовами безпеки та ANP у місті та сусідніх районах...Поліцію описали як таку, що добре реагує на домагання на вулиці, чи захист дівчат, які їдуть до школи».
Таким чином, свідчення позивача суттєво суперечать ІКП і є серйозні підстави вважати, що позивач намагається маніпулювати ІКП для обґрунтування власної історії та з метою легалізації на території України.
Інформація, яку надав позивач, стосовно деталей, що мають пряме відношення до справи, також суперечить офіційній ІКП.
Позивач зазначив, що в ІРА він познайомився та спілкувався із дівчиною на ім'я ОСОБА_2 , мав на меті з нею одружитись. Він повідомив, що рідні дівчини були проти цього, оскільки вони мають різне етнічне походження, а саме, позивач - таджик, а дівчина - пушту. Він свідчив: «...ніколи пуштуни не будуть з таджиком...», а також під час співбесіди від 13.02.2020 він пояснив: «Дівчина - пуштунка, і її брат, і вся її родина були проти мене...», і додав: « Пуштуни не видають своїх дітей за таджиків».
ІКП із загальнодоступних джерел зазначає: «Проглядаються дві тенденції в розвитку етнічних особливостей ІРА. Перша полягає в зближенні всіх (або більшості) народностей країни. Друга веде до консолідації деяких народностей в окремі нації. І перша тенденція в даний час проявляється сильніше, ніж друга. Її розвитку сприяють зміцнення територіальних зв'язків і складання єдиного ринку. У двох найбільших етнічних спільнот Афганістану, пуштунів і таджиків, особливо проявляються тенденції зближення: розвиток двомовності, культурна взаємодія, почастішання змішаних шлюбів і т.п.»
Також офіційна ІКП свідчить: «Значний змішаний шлюб, особливо між пуштунами і іншими групами, кілька розмив етнічні відмінності між громадами. Також відбулося змішування між таджиками, більш пізніми монгольськими і туркменськими мігрантами, а деякі між хазарами і узбеками».
Отже, свідчення позивача стосовно того, що в ІРА не має місця змішаним шлюбам між пуштунами та таджиками суперечать загальнодоступній та офіційній ІКП, а тому є неправдоподібними.
Позивач у своїй заяві повідомив, що в ІРА він спілкувався телефоном з дівчиною, яка за національністю пушту. Він зазначив, що одного разу вони зустрілись.
При цьому, під час співбесіди від 23.03.2018 року позивач повідомив, що проживав і працював в м. Кабул, приблизно у 2015 р. познайомився із цією дівчиною, а також «... почали спілкуватись по телефону...., товаришували протягом 2 років, інколи зустрічались на вулиці по домовленості».
Однак, під час співбесіди від 13.02.2020 року позивач повідомив, що працював в посудній лавці в м. Мазарі-Шариф, спілкувався з дівчиною з 2013- 2014 рік по телефону протягом 4 років, і зустрічався із нею поряд із релігійною школою, де дівчина навчалась. При цьому, позивач повідомив, що не працював в м. Кабул, а іноді їздив туди за товаром.
Необхідно зазначити, під час співбесіди від 13.02.2020 року позивач зазначив, що після того, як брати дівчини дізнались, що він спілкується з їх сестрою, вони скоїли напад на позивача та його двоюрідного брата під час їх подорожі місцевістю Акча. Позивач зазначив, що нападників він бачив тільки здалеку. За словами позивача, під час нападу було поранено його брата і він деякий час перебував у лікарні. Однак, позивач не зміг назвати період перебування брата в лікарні, зазначивши: «...я вже трохи забув, бо вже 6-7 років пройшло».
Позивач так і не назвав чітко, коли він познайомився із дівчиною і протягом якого часу з нею зустрічався. Однак, на позивача та його двоюрідного брата напали приблизно 5-6 років тому, і водночас, після того, як позивач зустрічався із дівчиною від 2 до 4 років. Отже, аналізуючи свідчення позивача, цілком очевидно, що вони мають хронологічні розбіжності та нелогічності.
При цьому, позивач надав свідчення стосовно дій родини дівчини після того, як, за його словами, у неї забрали телефон і вони більше не спілкувались. Отже, ці свідчення позивача є його припущеннями і нічим не доведені.
Що стосується порушення закону шаріату: «п. 8 Жінки, які вважаються порушницями громадських норм, продовжують піддаватися соціальної стигматизації, загальної дискримінації і загрозам безпеки, особливо в сільській місцевості та в районах, підконтрольних АУЕ (Антиурядові елементи). До цих норм відносяться суворі правша носіння одягу, а також, що обмежують свободу пересування жінок, наприклад вимога про те, що жінка повинна з'являтися на людях лише в супроводі родича чоловічої статі... За наявними відомостями, покарання за порушення норм звичаєвого права або шаріату часто непропорційно застосовуються до жінок і дівчат, як, наприклад, затримання за передбачувані «злочини проти моральності», зокрема, за появу на людях без належного супроводу.
... Чоловіки, які вважаються такими, що порушують усталені звичаї, можуть також піддаватися ризику жорстокого поводження, особливо у випадках, коли їх звинувачують в перелюбстві і позашлюбних сексуальних відносинах».
Отже, свідчення позивача про те, що його дівчина приходила до нього в крамницю, де він продавав посуд, у супроводі матері не є правдоподібними, оскільки, за словами позивача, родина, яка дотримувалася всіх норм Шаріату, не могла їх порушувати протягом деякого періоду.
При цьому, позивач зазначив, що спілкувався із дівчиною по телефону, або зустрічався з нею в релігійній школі, отже не міг бути підозрюваний у особистих відносинах.
Таким чином, усі відомості, надані позивачем, виглядають непереконливо, з усіх сторін є спонтанними і нелогічними, очевидно, що він намагається маніпулювати фактами і через це плутається у своїх свідченнях, які мають внутрішні суперечності та суттєво суперечать офіційній та загальновідомій ІКП.
Крім цього, у серпні 2017 року позивач прибув на територію України і проживав в м. Києві. Заявник зазначив, що виїхав із Афганістану за порадою батька, оскільки у батька в Україні є знайомі. 15.03.2018 року позивач звернувся із заявою за порадою друзів-афганців, що мешкають в Україні, отже, очевидно, що позивач зволікав зі зверненням до органу міграційної служби та його звернення обумовлено намаганням легалізації на території України.
Також слід зазначити, що позивач звернувся за захистом в Україні із порушенням вимог ст. 5 Закону, що, на переконання колегії суддів, відображає рівень побоювання позивача зазнати переслідувань чи серйозної шкоди у країні громадянської належності.
Отже, матеріали справи підтверджують, що позивач не повідомляв про участь у політичній та релігійній діяльності, особисту приналежність до тієї чи іншої організації чи будь-яких політичних партій, а також про його участь у демонстраціях проти влади.
Позивачем також не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б існування на території країни походження.
Окрім того, матеріали справи підтверджують, що позивач не намагався скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхав з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці. Варто наголосити, що виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради ЄС "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Втім, з урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що доводи заявника ґрунтуються виключно на суб'єктивних твердженнях останнього.
Таким чином, виходячи з аналізу обставин справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні, згідно з визначенням п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.
Щодо решти аргументів сторін, суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року - без змін.
Керуючись ст..ст. 241, 242, 311, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів
Апеляційну скаргу Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя: О.Є.Пилипенко
Суддя: О.О.Беспалов
Я.Б.Глущенко
Повний текст виготовлено 15 грудня 2020 року.