10 грудня 2020 року справа №380/6443/20
м.Львів
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
головуючої судді Крутько О.В.,
за участю секретаря судового засідання Лізогуб В.В.,
представника позивача Трофімова Р.В.,
представника відповідача Шпирки О.М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, -
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_2 , в якій позивач просить суд:
-стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 12.12.2019 року по день фактичної виплати 12.03.2020 року терміном 92 днів, виходячи з середньо денного заробітку (грошового забезпечення) нарахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, в розмірі 35800,88 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 11.12.2019 позивача звільнено з військової служби у запас та виключено із списків особового складу, усіх видів забезпечення. Зазначила, що відповідачем не проведено своєчасно розрахунок з позивачем при звільненні, зокрема не виплачено у день виключення із списків військової частини компенсації за неотримане речове майно. На думку позивача, відповідач несе відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, передбачену ст.ст.116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Просить суд стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог. Зазначає, що відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 1.11.2019 №264 позивача, старшого солдата ОСОБА_1 , звільненого наказом командира повітряного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (по особовому складу) від 09.12.2019 №38РС у запас за підпунктом «б» (за станом здоров'я) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення. На підставі вказаного наказу 01.12.2019 виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно в сумі 102865,40 грн. На підставі вказаного наказу 01.12.2019 виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно в сумі 102865,40 грн. Пунктом 7 Порядку виплати військово службовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно чітко встановлено, що виплата грошової компенсації здійснюється в межах бюджетних призначень на закупівлю речового майна, передбачених Міноброни, МВС, Мінінфракструктури, СБУ, Службі зовнішньої розвідки, Адміністрації Держприкордонслужби, Адміністрації Держспец зв'язку, Головному управлінню розвідки Міноборони та Управлінню державної охорони на відповідний рік. За загальним правилом пріоритетним є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо норми спеціального законодавства не регулюють спірні правовідносини.
Відповідач зазначає, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільнені військовослужбовців не врегулюванні положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад розміри виплати грошового забезпечення.
Крім того, відповідач вважає, що компенсація за неотримане речове майно не входить до грошового забезпечення військовослужбовця вона не носить постійний характер, оскільки закупівля речового майна здійснюється незалежно від виплати грошового забезпечення і лише при незабезпечені військовослужбовцям речовим майном, відповідно до п.7 Порядку №178 здійснюється виплата грошової компенсації. Тобто, компенсація за неотримане речове майно не є складовою заробітної плати, а тому на суму належної компенсації не розповсюджується вимоги ст.116, 117 Кодексу законів про працю України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку (виплат компенсації) при звільненні військовослужбовця.
Ухвалою судді від 17.08.2020 відкрито загальне позовне провадження в адміністративній справі. Підготовче засідання призначено на 22.09.2020 року.
22.09.2020 року підготовче засідання відкладено на 05.11.2020 року.
05.11.2020 ухвалою без виходу до нарадчої кімнати закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 10.12.2020.
Представник позивача у судовому засіданні позов підтримав, просив його задоволити з підстав наведених у позовній заяві.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив, просив відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді механіка відділення стикування з АСУ радіотехнічної батареї 5403 ракетного зенітного дивізіону (С-300ПТ).
Наказом командира зенітного ракетного полку (по особовому складу) від 09.12.2019 року №38-РС ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за підпунктом "б" (за станом здоров'я) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" з правом носіння військової форми одягу. Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №264 від 11.12.2019 року позивача з 11.12.2019 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Позивач 09.12.2019 року подала командиру військової частини рапорт про виплату їй компенсації за неотримане речове майно за період проходження служби.
При звільненні з військової служби грошова компенсація вартості за неотримане речове майно позивачу виплачена не була.
Кошти грошової компенсації за неотримане речове майно зараховані на рахунок позивача 13.03.2020 року у розмірі 102865,40 грн.
Позивач, вважаючи, що відповідач всупереч вимогам статті 117 КЗпП України у день проведення повного розрахунку 13.03.2020 року не виплатив йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.12.2019 року по 13.03.2020 року, звернулася до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 9 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 № 2011-XII (далі Закон України №2011-ХІІ), держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно з пунктами 2, 4 статті 9 Закон України №2011-ХІІ визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Так, пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, непроведення повного розрахунку відповідача із ОСОБА_1 в день її звільнення (встановлено не виплату компенсації вартості за не отримане речове майно).
Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Конституційний Суд України в рішенні №4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив: Згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Суд враховує правову позицію, викладену Верховним Судом в постанові від 30 квітня 2020 року (справа №805/4458/17-а), відповідно до якої, частина перша статті 117 КЗпП передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає. Тобто тут істотними є факт невиплати належних працівникові сум при звільненні та факт остаточного розрахунку з ним.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП, має право на відшкодування, передбаченого в цій статті, якщо спір буде вирішено на його користь. Якщо ж вимоги працівника буде задоволено частково, то розмір відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд. В останньому випадку суму заборгованості із заробітної плати, а також суму відшкодування за час затримки її виплати визначає суд, враховуючи, з-поміж іншого, такі чинники для його (відшкодування) визначення, як розмір спірної суми, яка підлягає стягненню, істотності цієї частки порівняно з середнім заробітком, інших обставин, які у кожній конкретній ситуації мають значення для визначення розміру відшкодування.
Правова позиція також була висловлена Верховним Судом у постанові від 08.11.2018 року у справі №821/2148/16 (провадження № К/9901/33971/18, К/9901/33978/18).
При цьому, 26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила у справі №821/1083/17 постанову, якою касаційну скаргу Комісії з ліквідації Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі залишила без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року у справі № 821/1083/17 залишила без змін.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України, обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України, стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Отже, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Відтак, Велика Палата підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Також зазначено про те, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Як встановлено із матеріалів справи, остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 13.03.2020 згідно з випискою банку, а тому військова частина зобов'язана нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період затримки обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.
Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
За пунктом 8 вищеназваного Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період .
В свою чергу, відповідно до пункту 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018, за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується. Розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Таким чином, при визначенні середньоденного заробітку позивача слід використовувати календарні дні, а не робочі дні.
Позивач згідно уточнених вимог просить суд стягнути з Військової частини НОМЕР_1 середній заробіток у розмірі 35800,88 грн. за час затримки з 12.12.2019 по 12.03.2020 виплати при звільненні зі служби грошової компенсації вартості за не отримане речове майно.
Згідно з випискою по картковому рахунку позивачеві 13.03.2020 виплачено грошову компенсацію вартості за не отримане речове майно в сумі 102865,40 грн.
Таким чином, відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП.
З матеріалів справи встановлено, що позивачу за два останні повні місяці нараховано та виплачено грошового забезпечення за жовтень 2019 року (11868,92 грн.) та за листопад 2019 року (11868,92 грн.), що становить за два місяці, тобто які передують події, з якою пов'язаний обов'язок з виплати суму 23737,84 грн.
Протягом цих двох місяців було 61 календарні дні. Виходячи з цього, середньоденний заробіток становить 23737,84 : 61 = 389,14 грн.
За період з 12.12.2019 року по 12.03.2020 року було 92 календарних дні, а тому, середній заробіток за час затримки виплати позивачеві при звільненні зі служби грошової компенсації вартості за не отримане речове майно, становить 35800,88 грн. (389,14 х 92).
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають до задоволення повністю.
Оскільки позивач звільнена від сплати судового збору відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», то підстави для застосування положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України у суду відсутні.
Позивач у позовній заяві також просить стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу.
На обґрунтування вимог про стягнення правничої допомоги представником позивача долучено: ордер на надання (правової) допомоги.
Згідно зі статтею 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Таким чином, компенсація витрат на правову допомогу у адміністративних справах здійснюється виходячи із часу, протягом якого така допомога надавалась, в тому числі при складанні процесуальних документів, наданні інших необхідних для представництва та захисту прав замовника послуг, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
Суд також звертає увагу, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхньої вартості, виходячи з конкретних обставин справи.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
Суд зазначає, що позивачем не надано жодних належних доказів, які б підтверджували надання позивачу правової допомоги при підготовці даної позовної заяви адвокатом Трофімовим Р.В., так само не надано договору про надання правової допомоги, акту виконаних робіт (розрахунку) та не підтверджено сплату коштів за надання правової допомоги.
Наявність у матеріалах справи ордеру на надання правничої правової допомоги адвокатом Трофімовим Р.В. не є доказами понесених позивачем витрат на правову допомогу у даній справі.
Вказане свідчить, що позивачем не подано належних доказів на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу у даній справі у вказаному у позовній заяві розмірі.
Тому вимога про стягнення з відповідача понесених позивачем витрат на правову допомогу не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст.2, 5, 14, 77, 90, 241-246, 250, 255, Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - задовольнити.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 12.12.2019 по 12.03.2020 (92 календарних дні) в сумі 35800,88 грн.
Судовий збір стягненню із сторін не підлягає.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI “Прикінцевих положень” Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено 17.12.2020 року.
Суддя Крутько О.В.