10.12.20
22-ц/812/1896/20
Провадження №22-ц/812/1896/20
Іменем України
10 грудня 2020 року м. Миколаїв
справа № 487/7548/19
Миколаївський апеляційний суд у складі:
головуючого Коломієць В.В.
суддів Тищук Н.О., Шаманської Н.О.,
із секретарем судового засідання Цуркан І.І.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням суду, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва, ухвалене 11 вересня 2020 року під головуванням судді Нікітіна Д.Г., дата складання повного тексту судового рішення не зазначена,
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням суду.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що суддя Центрального районного суду м. Миколаєва Чулуп О.С. ухвалою від 24 жовтня 2017 року у цивільній справі № 490/8882/17 відкрив провадження у справі за її позовом до Миколаївської місцевої прокуратури №1 та Головного управління Державної казначейської Служби України у Миколаївській області про відшкодування збитків, майнової та моральної шкоди, та призначив розгляд справи на 20 лютого 2018 року. На думку позивачки, вказана ухвала судді є незаконною, оскільки розгляд справи призначено із порушенням строків, передбачених ч. 1 ст. 157, ч. 1, 2 ст. 121, ч. 1 ст. 210 ЦПК України, обмеживши такими процесуальними діями передбачені ч. 1 ст. 6, ст. 13 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» її права на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого кримінального обвинувачення, та на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Також позивачка вказувала, що за даним фактом за її заявою Територіальним управлінням Державного бюро розслідувань у м. Миколаєві здійснюється досудове розслідування кримінального правопорушення, вчиненого суддею Центрального районного суду м. Миколаєва ОСОБА_2 за ознаками, передбаченими ч. 1 ст. 375 КК України. Крім того, станом на 04 березня 2018 року Центральний районний суд м. Миколаєва не закінчив розгляд справи № 490/8882/17.
Як вказала ОСОБА_1 , за юридичні послуги, надані адвокатом Бєліком В.Г. в ході підготовки матеріалів, необхідних для розгляду справи № 490/8882/17 у Центральному районному суді м. Миколаєва та вищевказаного досудового розслідування кримінального правопорушення, вона сплатила 7000 грн.
Посилаючись на викладене та той факт що постановленням ухвали від 24 жовтня 2017 року у цивільній справі № 490/8882/17 їй спричинено також моральну шкоду, просила відшкодувати за рахунок державного бюджету шкоду, завдану даним незаконним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва, а саме витрат, сплачених адвокату Бєліку В.Г. за надання юридичних послуг, у розмірі 7000 грн. та 5000 грн. моральної шкоди.
Державна казначейська служба України просила відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що ОСОБА_1 помилково визначено відповідачем їх, а не державу, а також зазначала про безпідставність заявлених позивачкою вимог у зв'язку з їх недоведеністю.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила скасувати рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2020 року та ухвалити нове, яким задовольнити її позов.
Як вказала апелянт, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що вона звернулася до суду з позовом про відшкодування шкоди за рахунок державного бюджету, завданої незаконним рішенням суду, не врахував позицію Коституційного Суду України у рішенні № 12-рп2001 від 03 жовтня 2001 року та висновки Верховного Суду у постанові від 11 жовтня 2019 року у справі № 757/53996/17, проігнорував вимоги Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування і суду», не дав оцінку тому, що процесуальними діями, які обмежують та порушують її права, є призначення ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 жовтня 2017 року у справі № 490/8882/17 розгляду на 20 лютого 2018 року, через чотири місяці після відкриття провадження, та безпідставо відмовив у задоволенні позову.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
В судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи сповіщені належним чином, про причини неявки не повідомили, клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.
Так, судом першої інстанції встановлено, що суддя Центрального районного суду м. Миколаєва Чулуп О.С. ухвалою від 24.10.2017 року у цивільній справі №490/8882/17 відкрив провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської місцевої прокуратури №1 та Головного управління Державної казначейської Служби України у Миколаївській області про відшкодування збитків, майнової та моральної шкоди та призначив розгляд справи на 20.02.2018 року.
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилалася на те, що вказаною ухвалою суду, яку вона вважає незаконною, їй заподіяна майнова та моральна шкода, яка має бути компенсована з Державного бюджету.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою визначено відповідачем Державну казначейську службу України яка є неналежним відповідачем у даній категорії справ, тоді як належним відповідачем є держава Україна, правом на заміну відповідача на належного, про що було роз'яснено судом, позивач не скористалася.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем у справі повинна бути саме держава України з огляду на таке.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті, відповідно до якої шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).
Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
У частині першій статті 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.
Відповідно до частини другої статті 2, частини першої статті 170 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Згідно частини другої статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Отже, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин.
Таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 року у справі № 242/4741/16-ц.
Так, вирішуючи правову проблему, Велика Палата Верховного Суду вказувала, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05 червня 2012 року № 4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Проте, сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для визначення належним відповідачем у справі Державної казначейської служби України чи її територіального органу, оскільки остання не є тим суб'єктом, який порушив права чи інтереси позивача.
З огляду на викладене колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що висновок суду першої інстанції не відповідає позиції Конституційного Суду України, що викладена у рішенні № 12-рп/2001 від 03.10.2001 року, та позиції Верховного Суду, що викладена у постановах від 11.10.2019 року у справі № 757/53996/17, у яких Суди також зазначали, що матеріальна та моральна шкода, завдана громадянам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, покладається саме на державу.
Отже, висновок суду першої інстанції про те, що Державна казначейська служба України не є належним відповідачем у даній справі є правильним.
Разом із тим, рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає положенням процесуального закону.
Так, згідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Положеннями ч. 1 ст. 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд, зокрема, вирішує чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно ч. 4 ст. 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; 2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; 3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; 4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду; 5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.
Проте у мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду не надано мотивованої оцінки аргументів позивача та мотивів відхилення наданих доказів, відсутнє посилання на те, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.
Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що стягнення майнової та моральної шкоди позивачка обґрунтовує тим, що ця шкода спричинена постановленням суддею Центрального районного суду м. Миколаєва ухвали від 24 жовтня 2017 року у цивільній справі № 490/8882/17 про відкриття провадження у справі за її позовом до Миколаївської місцевої прокуратури №1 та Головного управління Державної казначейської Служби України у Миколаївській області, якою справа призначена до розгляду із порушенням передбачених ЦПК України строків.
Отже позовні вимоги про відшкодування шкоди обґрунтовані позивачкою неправомірністю вчинення (невчинення) суддею передбачених процесуальним законом дій під час розгляду іншої справи, тобто фактично стосуються незгоди позивачки з прийнятим суддею процесуальним рішенням.
Відповідно частин першої, третьої статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність установлену законом. Положення зазначеної норми закону вказує на те, що при здійсненні правосуддя суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу.
Оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду і вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбачених процесуальним законом, не допускається. Вчинені суддею (судом) процесуальні дії під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення підлягають оскарженню до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законодавством. Процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви можуть бути усунені лише у межах судової справи, у якій такі порушення були допущені.
За змістом пункту 19 Великої хартії суддів (Основоположних принципів) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначити неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження щодо судді.
Суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з підстав, визначених у статті 106 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Згідно з частиною першою статті 107 цього Закону право на звернення зі скаргою щодо дисциплінарного проступку судді (дисциплінарною скаргою) має будь-яка особа.
Відповідно до частини першої та другої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади - судів, органів суддівського врядування, інших державних органів та установ системи правосуддя. Вища рада правосуддя, Вища кваліфікаційна комісія суддів України, Державна судова адміністрація України та Національна школа суддів України, інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування беруть участь в організаційному забезпеченні діяльності судів у випадках і порядку, визначених цим та іншими законами.
Велика Палата Верховного Суду у правовому висновку, викладеному у пункті 39 постанови від 25 червня 2020 року у справі № 520/2261/19 (провадження № 11-957заі19) вказала, що лише в межах дисциплінарного провадження Вища рада правосуддя може оцінити обставини, що призвели до розгляду цивільної справи поза межами установлених законом строків, зокрема з'ясувати, чи було це наслідком протиправного порушення суддею вимог законодавства або ж недотримання розумного строку розгляду справи було викликане певними чинниками, що об'єктивно унеможливлювали її розгляд чи перешкоджали цьому (наприклад, об'єктивною неможливістю сформувати склад суду, перебування судді або учасника (учасників) справи в стані тимчасової непрацездатності, надмірним навантаженням на суддю, зловживанням учасником справи процесуальними правами та ін.), адже у кожній конкретній ситуації суд має віднайти баланс між потребою розглянути справу якомога швидше та вимогою дотримання прав всіх її учасників.
Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дій та бездіяльність суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.
Зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 03 квітня 2018 року у справі № 820/5586/16, від 13 березня 2018 року у справі № 800/554/17, від 24 квітня 2018 року у справі № 800/404/17, від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц, від 21 листопада 2018 року у справі 757/43355/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18.
Таким чином, встановити наявність або відсутність процесуальних порушень під час розгляду конкретної справи можливо лише в порядку перевірки законності та обґрунтованості оскаржуваного судового рішення в порядку передбаченому процесуальним законом. Інші судові помилки, які неможливо виправити шляхом оскарження рішення до суду в процесуальному порядку, зокрема надмірна тривалість розгляду справи, порушення права на доступ до правосуддя можливо оцінити лише у межах дисциплінарного провадження відносно судді відповідним органом, визначеним Законом України "Про судоустрій і статус суддів". Відповідальною за такі помилки є держава, вимоги про відшкодування моральної шкоди заподіяної внаслідок надмірного вирішення справи повинні вирішуватися шляхом подання позову незадоволеної сторони до держави, позов підлягає задоволенню за доведеності його належними і допустимими доказами. Суд у такій справі немає права надавати оцінку законності вчинення чи невчинення судом (суддями) процесуальних дій у іншій справі, та дотримання судом (суддями) розумних строків її розгляду, оскільки це перебуває поза межами повноважень суду, а належить до компетенції відповідних органів, визначених Законом України "Про судоустрій і статус суддів".
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння їй моральної та майнової шкоди спричиненої незаконним судовим рішенням.
Так, позивачкою не надано доказів незаконності ухвали судді Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 жовтня 2017 року у цивільній справі № 490/8882/17, яка була б встановлена за результатами оскарження до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Тому відсутні передбачені законом підстави для висновку про незаконність такого судового рішення.
Не містять матеріали справи і доказів на підтвердження наявності причинно-наслідкового зв'язку між призначенням ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 жовтня 2017 року справи до судового розгляду на 20 лютого 2018 року та шкодою, на яку посилається позивачка.
За таких обставин, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування шкоди на підставі статей 1173, 1174, 1176 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом не взяті до уваги та не застосовані норми Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", є безпідставними.
Так, шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється статтею 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Між тим, позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування шкоди обґрунтовані неправомірністю вчинення (невчинення) суддею передбачених процесуальним законом дій під час розгляду іншої справи, а не діями, визначеними Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду".
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону, що регулює спірні правовідносини, і не були доведені належними та допустимими доказами.
Недотримання ж судом першої інстанції в повному обсязі вимог ст.ст. 263, 264 ЦПК України не призвело до неправильного вирішення спору, а тому колегія суддів не вбачає підстав для його скасування, але вважає, що встановлене неправильне застосування норм процесуального права є в силу п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставою для зміни рішення суду в мотивувальній частині з урахуванням підстав та обставин, викладених у даній постанові.
Оскільки рішення суду першої інстанції щодо вирішення спору по суті не змінюється, відсутні передбачені ст. 141 ЦПК України підстави для розподілу судових витрат.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 376, 377, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2020 року змінити в мотивувальній частині з урахуванням підстав та обставин, викладених у даній постанові.
В решті рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий В.В. Коломієць
Судді: Н.О. Тищук
ОСОБА_3
Повний текст судового рішення складено 15 грудня 2020 року