26 листопада 2020 року
Київ
справа №500/2486/19
адміністративне провадження №К/9901/19455/20
Верховний Суд у складі судової Палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду постановою від 26.11.2020 касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишив без задоволення, а ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.07.2020 у справі №500/2486/19 залишив без змін.
Я, суддя Палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Бившева Л.І. вважаю за необхідне викласти щодо зазначеного рішення Верховного Суду за наслідками розгляду цієї адміністративної справи окрему думку.
Дискусійним під час розгляду даної справи стало питання додержання позивачем строку звернення до суду з позовом про визнання протиправними і скасування податкових повідомлень-рішень після проведення процедури адміністративного оскарження та отримання рішення про залишення скарги без задоволення.
За результатами судового розгляду справи судова Палата з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду дійшла висновку, що з урахуванням змін, що відбулися в суспільних відносинах, а також практичних результатів існування тривалий час судової практики, відповідно до якої процесуальний строк звернення до суду в податкових спорах становить 1095 днів, Верховний Суд у складі судової палати вважає за необхідне змінити попередні підходи до застосування норм права, які регулюють питання строку звернення до суду в податкових правовідносинах. При цьому, Верховний Суд у складі судової палати дійшов висновку, що колізія між нормами пунктів 56.18 і 56.19 статті 56 Податкового кодексу України відсутня, оскільки вони не припускають множинного трактування прав платників податку та сформулював правовий висновок про те, що норма пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України не визначає процесуального строку звернення до суду і, відповідно, не є спеціальною щодо норми пункту 56.19 статті 56 ПК України. Водночас норма пункту 56.19 статті 56 Податкового кодексу України є спеціальною щодо норми частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, має перевагу в застосуванні у податкових спорах і регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження в судовому порядку податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов'язань за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України). Вона встановлює строк для їх оскарження протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.
Однак, на мою думку, такий підхід суперечить положенням статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, яка визначає строки звернення до адміністративного суду, з огляду на наступне.
Рішенням від 09.07.2002 № 15-рп/2002 Конституційний Суд України визначив, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
У рішенні від 13.12.2011 № 17-рп/2011 (справа № 1-9/2011) Конституційний Суд України дійшов висновку, що право на звернення до суду як складова права на судовий захист гарантується статтею 55 Конституції України та пов'язується з переконанням самої особи про наявність порушень її прав, свобод або інтересів і бажанням звернутися до суду.
Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 вказав, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному, а реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
Процесуальним законом, що визначає порядок розгляду спорів між фізичними особами, юридичними особами та суб'єктами владних повноважень, є Кодекс адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Згідно з частиною першою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Абзацом першим частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов'язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень. Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб'єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб'єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
Водночас, згідно з пунктом 56.19 статті 56 Податкового кодексу України у разі коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.
Отже, пункт 56.19 статті 56 Податкового кодексу України встановлює місячний строк для оскарження податкових повідомлень-рішень, який, за змістом цієї норми, починає перебіг із дня, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження.
Таким чином, положення статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 56 Податкового кодексу України виокремлюють три види строку звернення платника податку до суду з адміністративним позовом, а саме: строк звернення до суду безпосередньо після отримання рішення контролюючого органу без застосування процедури адміністративного оскарження, строк звернення до суду після закінчення процедури адміністративного оскарження рішення контролюючого органу, а також загальний строк звернення до адміністративного суду.
При цьому, колізія виникла саме між положеннями частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України та пунктом 56.19 Податкового кодексу України, які визначають строк для оскарження в суді рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання у разі попереднього використання досудового порядку вирішення спору, проте встановлюють різну тривалість скорочених строків оскарження.
На маю думку, застосування процедури адміністративного оскарження рішень контролюючих органів не повинно погіршувати становища платника податків і суттєво звужувати його права, скорочуючи строк на звернення до суду із трьох місяців до одного.
Будь-яка доцільність зміни попередніх підходів до застосування норм права, які регулюють питання строку звернення до суду в податкових правовідносинах, може бути виправдана виключно у випадку необхідності вдосконалення діючого законодавства та у випадку, коли такі зміни не породжують правову невизначеність та не погіршують становища платників податків.
Так, у остаточному рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» Європейський суд дійшов висновку про порушення прав заявника, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, у зв'язку з тим, що національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника - платника податку, коли у його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.
Крім цього, Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська Комісія) у Доповіді щодо верховенства права від 04.04.2011 № 512/2009 зазначила, що однією з складових верховенства права є правова визначеність; вона вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість (передбачуваність) ситуацій та правовідносин, що виникають.
Наведені вище догми Європейського правозастосування були імплементовані в податкове законодавство України.
Так, положеннями податкового законодавства закріплено правило вирішення сумнівів на користь платника податків (тобто принцип in dubio pro tributario), яке покликано забезпечувати реалізацію однієї з ознак верховенства права - правової визначеності, а саме: можливість платника податків чітко розуміти та передбачати правові наслідки вчинюваних дій має фундаментальне значення для правильності його застосування.
На законодавчому рівні таке правило закріплено у підпункті 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України, відповідно до якого податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах, зокрема, як презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.
Вказане вище правило також продубльовано в пункті 56.21 статті 56 Податкового кодексу України.
Про можливість застосування особою інших строків для звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів свідчать також положення частини третьої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, яка визначає строки звернення до адміністративного суду.
Таким чином, за відсутності в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які б виключали можливість різного тлумачення такого важливого питання як строк звернення до суду з позовом про визнання протиправними і скасування податкових повідомлень-рішень після проведення процедури адміністративного оскарження, на моє переконання, платник податків повинен мати обґрунтовані сподівання, що у даному випадку такий строк становить три місяці з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень, оскільки такий строк є більш сприятливим для платника податків та відповідає сталому правозастосуванню й офіційній політиці державних органів.
З огляду на викладене, вважаю що судова Палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дійшла помилкового висновку про наявність підстав для застосування скорочених строків звернення до суду у разі застосування процедури адміністративного оскарження, оскільки такий підхід не є виправданим.
...........................
Л.І. Бившева,
Суддя Верховного Суду