Справа № 466/6683/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Кавацюк В.І.
Провадження № 22-ц/811/629/20 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
Категорія:16
03 грудня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючої - судді Копняк С.М.,
суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,
секретар - Жукровська Х.І.,
з участю представника апелянта ОСОБА_1 та представника відповідача Колібанича О.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська Залізниця» на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 06 червня 2017 року, в якому ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 23 листопада 2017 року виправлено описку, по справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Українська Залізниця» до Брюховицької селищної ради, ОСОБА_2 , третіх осіб без самостійних вимог - відділу Держгеокадастру в м. Львові, Третьої Львівської державної нотаріальної контори про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Брюховицької селищної ради, про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та державного акту на право власності на земельну ділянку, -
У вересні 2014 року позивач Державне територіально-галузеве об'єднання Львівська залізниця» звернувся в суд із позовом до Брюховицької селищної ради міста Львова, ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Брюховицької селищної ради, про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та державного акту на право власності на земельну ділянку, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що під час обстеження 02 квітня 2014 року земель Львівської Залізниці комісією у складі інженера сектора з управління майновими та земельними ресурсами Львівської дирекції залізничних перевезень, землевпорядника та головного інженера відокремленого підрозділу Залізниці «Кам'янка-Бузька дистанція колії» та інженера технічного відділу Львівської дирекції залізничних перевезень встановлено, що на території смт. Брюховичі в смузі відведення залізниці на 7 +451м - км +504 м з правої сторони за ходом кілометрів, на відстані 30м від осі головної колії, при ширині смуги відведення залізниці 40 м, знаходиться земельна ділянка протяжністю 53 м, яка перебуває у у власності ОСОБА_2 .
Спірна земельна ділянка знаходиться у власності ОСОБА_2 згідно свідоцтва про право на спадщину за законом серія СА №363339, зареєстрованого в реєстрі за №1-140 22 березня 2005 року, на підставі якого останньому видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №520623 від 16 вересня 2008 року.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом серія СА №363339, зареєстрована в реєстрі за №1-140 від 22 березня 2005 року спірна земельна ділянка, яка накладається на смугу відведення залізниці передана у спадщину ОСОБА_2 із майна померлої матері останнього ОСОБА_3 , якій зазначена ділянка була надана відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії ЛВ №73111916, виданого 21 січня 1994 року на підставі рішення селищної ради народних депутатів від 25 червня 1993 року №193.
В результаті прийняття виконавчим комітетом Брюховецької селищної Ради народних депутатів оскаржуваного рішення порушено право залізниці на землекористування у розмірах визначених Планом смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Львова від 4+850м до км.11+106м, розробленого проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році.
Зазначений План смуги відведення є проектно-технічною документацією, та у розумінні ст.17 Закону України «Про містобудування» є містобудівною документацією, що є основою при наданні у власність земель.
З урахуванням зазначених обставин позивач на підставі ст.16 ЦК України, ст.ст.152-155 ЗК України просив:визнати незаконним рішення виконавчого комітету Брюховецької селищної ради від 25 червня 1993 року №193; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом серія СА №363339, зареєстроване в реєстрі за №1-140 від 22 березня 2005 року; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №520623, виданий 16 вересня 2008 року.
Оскаржуваним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 06 червня 2017 року у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» до Брюховицької селищної ради, ОСОБА_2 , третіх осіб без самостійних вимог - відділу Держгеокадастру в м. Львові, Третьої Львівської державної нотаріальної контори про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Брюховицької селищної ради, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку - відмовлено.
Рішення суду оскаржив позивач ПАТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська Залізниця».
Постановою Апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська Залізниця» задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 06 червня 2017 року скасовано та ухваленого нове рішення, яким позов ПАТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська Залізниця» задоволено.
Визнано незаконним рішення виконавчого комітету Брюховецької селищної ради від 25 червня 1993 року № 193, визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом серія СА №363339, зареєстроване в реєстрі за № 1-140 від 22 березня 2005 року, визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 520623, виданий 16 вересня 2008 року ОСОБА_2 , вирішено питання судових витрат.
Не погоджуючись із постановою Апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2018 року ОСОБА_2 оскаржив таку до Верховного Суду, просив таку скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2018 року скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд.
Таким чином, на даний час розглядається апеляційна скарга ПАТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська Залізниця» на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 06 червня 2017 року, у якій апелянт посилається на те, що право залізниці на спірну земельну ділянку підтверджується наявними у матеріалах справи Планом смуги відведення, що відповідно до ст.17 Закону України «Про основи містобудування» є містобудівною документацією, та є основою при наданні у власність земель.
Зазначає, що суд першої інстанції не врахував положення ч.3 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються за наявності таких умов: реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; на момент виникнення таких прав діяльно законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд залишив поза увагою той факт, що на момент виникнення у 1962 році прав залізниці на землі смуги відведення в адміністративних межах Брюховецької селищної ради, вимоги про виготовлення та отримання державного акту не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до п.п.54,55 Общих начал землепользования и землеутройства (Постанова ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року).
Просить рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 06 червня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив, що згідно з ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.
Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Відповідно до Указу Президента України №452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» створено Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові.
04 жовтня 2018 року у газеті «Голос України» опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду.
А відтак, справа розглядається Львівським апеляційним судом у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно п. п. 1 - 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення зазначеним вимогам не відповідає.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.
Суд першої інстанції зазначених вимог закону не дотримався.
За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.
Частиною 2 ст.367ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Скасовуючи постанову апеляційного суду, та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив з того, що судом апеляційної інстанції належним чином не досліджено достовірність та достатність доказів, та не наведено доказів, які б безспірно підтверджували накладення земельної ділянки, яка віднесена до смуги відведення, та земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2 . Таким чином, висновок апеляційного суду щодо порушення оспорюваним рішенням № 193 від 25 червня 1993 року органу місцевого самоврядування, та похідним від нього рішенням (свідоцтво нотаріуса про право на спадщину) права позивача, не може вважатись обґрунтованим.
Також, суду апеляційної інстанції слід звернути увагу на рішення Брюховицької селищної ради від 26 квітня 2018 року № 567 «Про затвердження коригування Генерального плану смт. Брюховичі», яке було прийнято в день винесення оскаржуваної постанови апеляційного суду.
Судом встановлено, що рішенням виконкому Брюховицької селищної ради народних депутатів від 25 червня 1993 року № 193 спірна земельна ділянка була передана матері відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , на підставі чого останній 21 січня 1994 року було видано державний акт на право приватної власності на землю серії ЛВ № 73111916.
ОСОБА_3 померла і відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 березня 2005 року серія НОМЕР_1 , зареєстрованого в реєстрі за № 1-140, спірна земельна ділянка передана у спадщину відповідачу ОСОБА_2 , і останньому 16 вересня 2008 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 520623.
Згідно Плану смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці (який відповідно до статті 17 Закону України «Про основи містобудування» є містобудівною документацією) в адміністративних межах міста Львова від 4 км + 850 м до 11 км + 106 м (план смуги відведення) ширина смуги відведення залізниці становить 40 метрів від осі головної колії.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 лютого 2018 року у справі № 909/277/16 зазначено, що: «частиною першою статті 11 Закону України «Про транспорт» (в редакції з 10 листопада 1994 року) землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. Статтею 23 наведеного Закону встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина перша). Доскладу земель залізничного транспорту входять землі, що прилягають до залізничного полотна, є смугою відведення залізниць і надаються їм у користування відповідно до чинного законодавства (частина друга). Згідно частини першої статті 69 Земельного кодексу України (в редакції від 05 травня 1993 року) землями транспорту, зв'язку та іншого призначення визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного, автомобільного, морського, внутрішнього водного, повітряного та трубопровідного транспорту, а також підприємствам і організаціям, що здійснюють експлуатацію ліній електропередачі та зв'язку. Частиною 3 статті 4 наведеного Кодексу встановлено, що землі, що перебувають у державній власності, можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватися у користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України і Республіки Крим. Разом з тим, положеннями частини 4 цієї статті визначено, що не можуть передаватись у колективну та приватну власність, зокрема, землі транспорту. Згідно статті 44 вказаного Кодексу порушені права власників земельних ділянок і землекористувачів підлягають поновленню (частина перша). Поновлення прав власників земельних ділянок і землекористувачів здійснюється Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції, судом, арбітражним судом або третейським судом (частина друга). Судом апеляційної інстанції встановлено, що на момент прийняття відповідачем спірного пункту рішення, земельна ділянка належала до земель залізничного транспорту та перебувала у користуванні позивача на підставі відповідних рішень виконавчого комітету Станіславської міської ради депутатів трудящих».
Актом обстеження від 02 квітня 2014 року встановлено, що на території смт.Брюховичі в смузі відведення алізниці на 7 км + 451 м - 7 км + 504 м з правої сторони заходом кілометрів на відстані 21, 20 м, на 7 км + 504 м на відстані 30 м від осі головної колії, при ширині смуги відведення залізниці 40 м, знаходиться земельна ділянка з кадастровим номером 4610166300:09:002:0121, загальна площа якої становить 0,0785 га, огороджена бетонною огорожею, протяжністю 53 м, надана у власність ОСОБА_2 .
При виготовленні документів, що посвідчують право користування земельними ділянками смуги відведення, у тому числі в адміністративних межах смт. Брюховичі, Державним територіально-галузевим об'єднанням «Львівська залізниця» на частині смуги відведення виявлено перетин (накладання) земельної ділянки з кадастровим номером 4610166300:09:002:0121, загальна площа якої становить 0,0785 га, площа перетину становить 0,0448 га.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи (частини перша та друга статті 116 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
У статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
На обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що частина земельної ділянки, успадкованої відповідачем знаходиться в межах смуги відведення залізниці, (площа перетину становить 0,0448 га), чим порушено право позивача на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, а саме для забезпечення функціонування залізничного транспорту, шляхом прийняття оскаржуваних рішень. Наведене підтверджується актом комісійного обстеження від 02 квітня 2014 рокута Планом смуги відведення.
Відповідачі, заперечуючи проти позову, на спростування наведених обставин та доданих позивачем документів жодних доказів суду не надали.
Для спростування вказаних обставин та доданих доказів, які мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити ці обставини неможливо, тобто доцільним було проведення експертизи. Як убачається з матеріалів справи, відповідачами не надано до суду висновку експерта з цього питання, з клопотанням про призначення експертизи в суді першої інстанції, відповідачі до суду також не зверталися.
Тому колегія суддів вважає, що комісійний акт від 02 квітня 2014 року та План смуги відведення є безсумнівними доказами, які у своїй сукупності підтверджують перетин меж (накладення) земельних ділянок.
Судом апеляційної інстанції також встановлено, що Брюховицькою селищною радою 26 квітня 2018 року прийнято рішення за № 567 «Про затвердження коригування Генерального плану смт. Брюховичі», згідно якого земельна ділянка, яка належить на праві власності ОСОБА_2 , в смугу відведення залізниці не входить. Також листом ДП «Містопроект» від 11 травня 2018 року № 375/12-І надано роз'яснення відповідно до генплану смт. Брюховичі, а саме, що його ( ОСОБА_2 ) земельна ділянка розташована на відстані 25 м, а смуга відведення залізниці складає 15 м.
Відповідачем ОСОБА_2 подавалась заява про перегляд Постанови апеляційного суду від 26 квітня 2018 року за нововиявленими обставинами, до якої було долучено рішення Брюховицької селищної ради від 26 квітня 2018 року за № 567 «Про затвердження коригування Генерального плану смт. Брюховичі». Ухвалою апеляційного суду від 12 липня 2018 року, яка Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2020 року залишена без змін, у задоволенні цієї заяви відмовлено.
А відтак, при розгляді апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції від 06 червня 2017 року, такий доказ як рішення Брюховицької селищної ради від 26 квітня 2018 року за № 567 «Про затвердження коригування Генерального плану смт. Брюховичі», колегією суддів до уваги не приймається, оскільки на час розгляду справи судом першої інстанції цього рішення не існувало, тобто воно не могло бути враховано судом. Таким затверджено коригування генерального плану смт. Брюховичі вже станом на 2018 рік, а не на час прийняття та дії оскаржуваного ріщення органу місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду і розгляду справи судом першої інстанції. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що прийняття Брюховицької селищної ради 26 квітня 2018 року рішення за № 567 могло би бути підставою для вирішення питання про землекористування відповідача ОСОБА_2 в інший, передбачений чинним законодавством спосіб.
Таким чином, оскільки судом встановлено, що має місце накладення земельної ділянки, яка віднесена до смуги відведення, тобто належить до земель транспорту, та земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2 , площа перетину становить 0,0448 га, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про недоведеність позовних вимог, а відтак і про відмову у зв'язку із цим у задоволенні таких.
Однак, при цьому колегія суддів звертає увагу та те, що спірні правовідносини виникли під час дії ЦК УРСР в редакції 1963 року.
Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки (стаття 71 ЦК УРСР).
Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін (стаття 75 ЦК УРСР).
Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу (стаття 76 ЦК УРСР).
Позовна давність не поширюється: на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом; на вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій або громадян; на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у державні трудові ощадні каси і в Державний банк СРСР; у випадках, встановлюваних законодавством Союзу РСР, і на інші вимоги (стаття 83 ЦК УРСР).
У постанові Верховного Суду України від 04 лютого 2015 року у справі № 3-216гс14 вказано, що: «предметом спору є вимога про визнання недійсним зазначеного рішення загальних зборів учасників господарського товариства. Оспорюване рішення загальних зборів учасників ТОВ «Меркурій», оформлене протоколом № 1, було прийнято 01 травня 1997 року, тобто до 01 січня 2004 року - дня набрання чинності ЦК України. Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Таким чином, у спірних правовідносинах щодо позовної давності застосовуються правила ЦК УРСР, якщо на час набрання чинності ЦК України не сплив строк пред'явлення позовних вимог. Відповідно до статті 71 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), що діяв до 01 січня 2004 року, позовна давність - це строк, у межах якого особа, право якої порушено, може звернутися до суду з вимогою про його захист. Згідно зі статтею 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права (ЦК УРСР чи ЦК України), і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права. За загальним правилом статті 76 ЦК УРСР, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила».
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v.THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).
Аналіз позовної вимоги про визнання недійсним рішення рішення виконкому Брюховицької селищної ради народних депутатів від 25 червня 1993 року № 193, свідчить, що ця вимога не є такою на яку не поширюється позовна давність згідно статті 83 ЦК УРСР. Тому до цієї позовної вимоги підлягають застосуванню вимоги про позовну давність, передбачені ЦК УРСР.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».
У справі, що переглядається, ПАТ «Українська залізниця» просило визнати недійсним рішення органу місцевого самоврядування за 1993 року, а з позовом звернулося у 2014 році, тобто, через 21 рік.
В ході розгляду справи, позивачем не надано доказів на підтвердження того, що АТ «Українська залізниця» не мало об'єктивної можливості довідатися про оспорюване рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває у загальному доступі.
Цей висновок не спростовується доводами позивача про те, що про порушення своїх прав він дізнався лише у квітні 2014 році, а саме після складення комісією акта обстеження спірної земельної ділянки, адже доказів про неможливість виявити цей факт до вказаної дати, тобто раніше, внаслідок реалізації функції контролю за використанням земель залізничного транспорту, позивачем не надано.
При цьому, Державну реєстрацію АТ «Укрзалізниця» здійснено 21 жовтня 2015 року. Згідно зі статутом, затвердженим постановою КМУ № 735 від 02 вересня 2015 року «Питання акціонерного товариства «Укрзалізниця», АТ «Укрзалізниця» є правонаступником усіх прав і обов'язків Державної адміністрації залізничного транспорту України та підприємств залізничного транспорту, серед яких ДП «Львівська залізниця». Товариство набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації в установленому законом порядку, та є юридичною особою, що утворене відповідно до Закону України “Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування”, постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 р. № 200 “Про утворення публічного акціонерного товариства “Українська залізниця”. Товариство утворене як акціонерне товариство, 100 відсотків акцій якого закріплюються в державній власності.
У цьому зв'язку, колегія суддів звертає увагу на дотримання позивачем, запровадженого ЄСПЛ принципу «належного урядування», який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.
Також ЄСПЛ неодноразово зазначав, що повноваження державних органів з перегляду власних рішень, включаючи випадки виявлення помилки, які не обмежено жодними часовими рамками, мають суттєвий негативний вплив на юридичну визначеність у сфері особистих прав і цивільних правовідносин, що шкодить принципу «належного урядування» та вимозі «законності», закріпленим у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Вказані висновки в повній мірі поширюються і на діяльність позивача, 100 відсотковим власником якого є держава.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про пропуск позивачем позовної давності за вимогою про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та як наслідок про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги з цих підстав. Інші позовні вимоги є похідними від цієї вимоги, а тому також не підлягають задоволенню.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2020 року у справі № 450/1435/15-ц (провадження № 61-5259св19), обставини якої є подібними до обставин даної справи.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до п. 2 ст. 376 ЦПК України (у редакції Закону №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Враховуючи, що відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції помилкового виходив з того, що підставою для такої відмови є недоведеність позовних вимог, а не пропуск позовної давності, тобто, висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні суду не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права,оскаржуване рішення підлягає скасуванню, з ухвалення нового про відмову в задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності.
Відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду апеляційної інстанції із заявою про стягнення із позивача на його користь судового збору, сплаченого ним при подачі апеляційної скарги, заяви про перегляд постанови апеляційного суду за нововиявленими обставинами, касаційної скарги на постанову апеляційного судута ухвалу цього ж суду про відмову в задоволенні заяви про перегляд постанови за нововиявленими обставинами, а також про стягнення витрат виконавчого провадження та по сплаті виконавчого збору, понесених ним у зв'язку із виконанням постанови апеляційного суду, яка була скасована.
Колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення такої заяви, з наступних підстав.
Відповідно до частини 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За приписами ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Згідно ч.1, п.п.1,2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача.
Оскільки, колегія суддів прийшла до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а у задоволенні позовних вимог слід відмовити, то понесені витрати на судовий збір, пов'язаний з розглядом апеляційної та касаційної скарг на рішення суду першої інстанції слід покласти на позивача в сумі 3 735, 50 грн. (3005, 00 грн. - судовий збір за розгляд апеляційної скарги та 730, 50 грн. - за розгляд касаційної скарги).
Судові витрати за подачу заяви про перегляд постанови апеляційного суду за нововиявеними обставинами в сумі 1 097, 00 грн. та подачу касаційної скарги на ухвалу апеляційного суду про відмову у задоволенні заяви про перегляд постанови апеляційного суду за нововиявленгими обставинами в сумі 730, 50 грн. відносяться за рахунок відповідача ОСОБА_2 , оскільки вимоги останнього не були задоволені.
Що стосується витрат ОСОБА_2 по сплаті виконачого збору в сумі 300, 50 грн. та витрат виконавчого провадження в сумі 347, 70 грн., то колегія суддів приходить до висновкау, що у стягненняі таких з позивача в порядку розподілу судових витрат за результаьтами апеляційного розгляду справи слід відмовити з наступних підстав.
Відповідно до ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Згідно зі ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження» витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті. На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Аналіз вищевказаних норм чинного законодавства свідчить про те, що суми стягнутих грошових коштів з ОСОБА_2 , в порядку примусового виконання рішення суду, у розмірі 648, 20 грн., які складаються з 347, 70 грн. - витрати виконавчого провадження та 300, 50 грн. - судового збору були зараховані на спеціальні рахунки для виконавчого збору та витрат виконавчого провапдження.
У відповідності до ч. 7 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» у разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.
З вищезазначеної норми вбачається, що питання про повернення боржнику витрат, понесених під час виконання рішення суду, що виконувалось в примусову порядку, після закриття виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення суду, яке підлягало виконанню, вирішується державним чи приватним виконавцем в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», відтак до процесуальних повноважень суду за процедурою апеляційного розгляду справи не відноситься.
Сплачена заявниками сума в якості виконавчого збору та витрат на виконавче провадження підлягає поверненню не в порядку розподілу судових витрат за результатами апеляційного розгляду (оскільки вони були отримані не позивачем), а в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». У разі невиконання таких вимог оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця відбувається за статтею 74 вказаного закону.
Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.
Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 372, 374 ч.1 п.2, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргуПублічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська Залізниця» - задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 06 червня 2017 року,в якому ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 23 листопада 2017 року виправлено описку,скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Українська Залізниця» до Брюховицької селищної ради, ОСОБА_2 , третіх осіб без самостійних вимог - відділу Держгеокадастру в м. Львові, Третьої Львівської державної нотаріальної контори про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Брюховицької селищної ради, про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та державного акту на право власності на земельну ділянку - відмовити.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська Залізниця» на користь ОСОБА_2 3735 грн. 50 коп. судового збору.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст постанови складено 14 грудня 2020 року.
Головуюча Копняк С.М.
Судді: Бойко С.М.
Ніткевич А.В.