03 грудня 2020 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 753/16971/19
номер провадження: 22-ц/824/12124/2020
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Мережко М.В., Савченка С.М.,
за участю секретаря - Орел П.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 липня 2020 року у складі судді Каліушко Ф.А., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів,
У серпні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 , а також стягнути із ОСОБА_1 на його користь аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно від дня подачі позову до суду та до досягнення дитиною повноліття.
Позовна заява мотивована тим, що з 22 жовтня 2010 року він перебував із ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі, який заочним рішенням Печерського районного суду міста Києва від 23 грудня 2015 року було розірвано. Вказував, що у шлюбі у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який залишився проживати разом з ним. Зазначав, що 13 серпня 2019 року відповідач попросила взяти сина до себе та не повернула йому. У зв'язку з цим позивач 20 серпня 2019 року звернувся до органів опіки та піклування про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні дитини, а також подав скарги на дії відповідача за місцем її роботи.
Вказував, що за час спільного проживання з сином лише він займався його вихованням та матеріальним забезпеченням, а саме, влаштував дитину до дошкільного навчального закладу, приймав участь у житті групи і садочка. Після закінчення дошкільного навчального закладу позивач влаштував сина до загальноосвітнього навчального закладу «Скандинавська гімназія», а в березні 2019 року влаштував його на секцію карате з метою фізичного та духовного розвитку дитини. Зазначав, що проживання сина разом з ним відповідає його інтересам, оскільки він має можливість забезпечити сину належні умови проживання, повною мірою займатися його розвитком та вихованням й не буде чинити відповідачу перешкод у спілкуванні з ним та піклуванні, дитина має більшу психологічну схильність до нього. Вказував, що за час проживання сина разом з ним відповідач лише один раз взяла дитину до себе, бажання займатися сином у неї не було, життям дитини майже не цікавилась, матеріальної участі в утриманні сина не приймала та його вихованням не займалась. Вважає, що проживання сина разом з відповідачем буде негативно впливати на його виховання та здоров'я. Вказував, що на даний час дитина проживає разом з ним. З урахуванням наведеного ОСОБА_2 просив задовольнити його позовні вимоги повністю.
Не погоджуючись з указаним позовом, у листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом, у якому просила визначити місце проживання малолітного малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із нею за фактичним місцем її проживання: АДРЕСА_2 , а також стягнути з ОСОБА_2 на її користь аліменти на утримання сина у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що після розірвання шлюбу із ОСОБА_2 їх спільний син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишився проживати з нею. З 2015 року ОСОБА_2 перебував у цивільному шлюбі з ОСОБА_5 та проживав у її квартирі, оскільки власного житла він не мав. Вказувала, що у період з 2013 року по 2017 рік ОСОБА_2 участі у вихованні та утриманні сина не приймав, лише у серпні 2017 році він влаштував сина до загальноосвітнього навчального закладу «Скандинавська гімназія» та після придбання власної квартири у листопаді 2017 року брав сина тричі на тиждень до себе, матеріальної допомоги на його утримання не надавав. Зазначала, що вона не заперечувала, щоб їх син більше часу проводив із батьком та залишався за його місцем проживання, оскільки вважала, що він змінив своє ставлення до дитини та буде більше часу приділяти його вихованню. Однак з травня 2019 року після перебування у ОСОБА_2 дитина стала замкнутою та збудженою, відповідач змушує його називати свою дружину ОСОБА_6 мамою. Вказувала, що дитина тяжко переносить навчальні навантаження, йому тяжко давались іноземні мови, у зв'язку з цим вона просила відповідача перевести їх сина в іншу школу, однак останній їй відмовив. Оскільки відповідач психологічно впливає на їх сина, то вона прийняла рішення перевести дитину в інший загальноосвітній заклад, де дитина навчається до цього часу. Вказувала, що 27 вересня 2019 року ОСОБА_2 забрав сина зі школи і насильно утримує його у себе вдома. Зазначала, що добровільно вирішити питання про визначення місця проживання сина за її місцем проживання відповідач відмовляється, будь-яких домовленостей щодо спільного виховання та утримання їх сина між ними не досягнуто. Наголошувала, що за місцем її проживання для дитини створені всі необхідні умови щодо його належного виховання, формування його особистості, на гармонічний розвиток його здібностей і талантів. Вона відповідально ставиться до виконання своїх батьківських обов'язків, має позитивну характеристику та належні умови для забезпечення потреб сина. Вважає, що проживання сина разом з нею буде відповідати його пріоритетним інтересам, буде враховано його сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан, в тому числі щодо розлучення сина з матір'ю та проживання його в сім'ї з чужою жінкою. Крім того, дружина ОСОБА_2 мала народити дитину, тому перебування дитини в сім'ї ОСОБА_2 може негативно вплинути на психологічний стан їх сина. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила її зустрічні позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 липня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.
Визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_2 .
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини всіх видів її заробітку (доходу) щомісячно, але не менш ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 27 серпня 2019 року і до досягнення дитиною повноліття.
Рішення суду допущено до негайного виконання у межах суми платежу за один місяць.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішення суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, а якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити, а її зустрічний позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що дитина проживає з батьком з 2015 року, оскільки ці обставини не підтверджені належними доказами. Суд не звернув увагу на те, що на момент припинення шлюбних стосунків між сторонами у 2012 році, дитині був один рік, він був немовлям та не міг проживати окремо від матері. Припинивши шлюбні стосунки, сторони перестали спілкуватись, а тому вона не могла віддати їх маленького сина відповідачу, який не бажав займатись вихованням дитини та постійно перебував в зоні антитерористичної операції. Натомість дитина була постійно зареєстрована за місцем її проживання.
Вважає, що висновок служби у справах дітей, на який послався суд у рішенні, не є допустимим доказом, оскілки цей висновком складений на замовлення ОСОБА_2 та в ньому не відображено дійсних обставин справи. Під час проходження бесіди в службі у справах дітей їх син перебував під впливом батька та говорив те, що йому наказав батько. Також, на її думку, психологом служби у справах дітей складено упереджений висновок, оскільки психолог не розібрався в дійсних обставинах справи та відносинах в колишній родині. Зазначає, що суд першої інстанції не дав належної оцінки показам свідків, які пояснили, що дитина з самого народження і до 2019 року проживала з матір'ю, а батько почав приймати участь у житті сина лише з 2018 року, коли він пішов до школи. Наголошує, що відібрання дитини від матері, з урахуванням його віку, негативно відобразиться на його психологічному здоров'ї. Вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення з неї аліментів на користь ОСОБА_2 , оскільки судом неправильно встановлені фактичні обставини справи щодо місця проживання дитини до 2019 року.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Скок В.С. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що мати ОСОБА_1 не бере участь у забезпеченні та вихованні дитини. Той факт, що дитина має негативне ставлення до матері підтверджується висновком психологічного обстеження дитини, проведеного Міським центром дитини Служби у справ дітей та сім'ї виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 11 грудня 2019 року за № 252. Постійне проживання сина з матір'ю негативно вплине на його виховання та здоров'я. Проживання дитини з батьком відповідає її інтересам, оскільки дитина має прив'язаність до батька, який разом зі своєю дружиною для сина є родиною, що дає йому можливість зростати в любові, злагоді, достатку та в чудових умовах. Батько має можливість забезпечити сину належні умови проживання та повною мірою займатися вихованням та розвитком останнього, чого мати не забезпечить, а тому визначення місця проживання сина з батьком максимально відповідатиме найкращим інтересам дитини. Стверджує, що суд першої інстанції вірно не взяв до уваги покази свідків, зокрема, ОСОБА_7 , оскільки вона є колишньою цивільною дружиною ОСОБА_2 і між ними існують неприязні відносини. Вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено із додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 22 жовтня 2010 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який заочним рішенням Печерського районного суду міста Києва від 23 грудня 2015 року було розірвано.
Від шлюбу сторони мають малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданого 28 квітня 2011 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у місті Києві (а.с.28, т.1).
Судом першої інстанції встановлено, що після розірвання шлюбу сторони почали проживати окремо. Малолітній ОСОБА_3 залишився проживати разом з батьком. У серпні 2019 року між сторонами виник спір щодо місця проживання малолітньої дитини після того, як ОСОБА_1 забрала дитину на постійне місце проживання до себе. Добровільної спільної згоди щодо визначення місця проживання малолітньої дитини сторони не досягли. Із заявою про визначення місця проживання малолітньої дитини до органу опіки та піклування сторони не звертались.
Зазначені обставини підтверджується поясненнями сторін на наявними у справі даними довідки дошкільного навчального закладу №201 від 23 серпня 2019 року, довідки товариства з обмеженою відповідальністю «Аркада-Житлосервіс» за №442 від 23 серпня 2019 року, педагогічної характеристики, яка надана загальноосвітнім навчальним закладом І-ІІІ ступенів «Скандинавська гімназія» від 27 серпня 2019 року №81, довідки МГО «Сьогун» від 28 серпні 2019 року, а також показами свідків, допитаних у суді першої інстанції.
Визначаючи місце проживання малолітньої дитини з батьком, суд першої інстанції виходив із того, що це відповідатиме найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Враховуючи те, що аліменти стягується з того з батьків, який мешкає окремо від дитини, на користь того з батьків, з ким мешкає дитина, й приймаючи до уваги, що малолітня дитина мешкає разом з батьком ОСОБА_2 та перебуває на його утриманні, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з матері ОСОБА_1 на батька користь ОСОБА_2 аліментів на утримання малолітнього ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менш ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 27 вересня 2019 року і до досягнення дитиною повноліття.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.
Згідно з ч.ч. 2,8,9 ст.7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч.3 ст.11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до ч.1 ст.18, ч.1 ст.27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У ч.1 ст.9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно зі ст.141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до ч.1,2 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У ч.1 ст.3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 березня 2020 року у справі № 341/793/17 (провадження № 61-42727св18).
У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Нормами ст.19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Відповідно до пункту 71 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866, який визначає механізм провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, під час розв'язання спорів між батьками щодо визначення місця проживання (перебування) дитини служба у справах дітей повинна керуватися найкращими інтересами дитини з урахуванням рівних прав та обов'язків матері та батька щодо дитини. Під час розгляду питання про визначення місця проживання дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, стан здоров'я дитини, факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності та інші вагомі обставини. Після обстеження житлово-побутових умов, проведення бесіди з батьками та дитиною служба у справах дітей складає висновок про визначення місця проживання дитини і подає його органу опіки та піклування для прийняття відповідного рішення.
Судом першої інстанції встановлено, що Службою у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації було складено висновок «Про визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 06 лютого 2020 року №101-963/03, яким з урахуванням рекомендації комісії з питань захисту прав дитини (протокол від 23 січня 2020 № 2), з метою забезпечення виключно прав та інтересів дитини, визнано за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 з батьком ОСОБА_2 . Відповідно визначення місця проживання дитини разом з матір'ю є не доцільним (а.с.28-29, т.2).
Вказаний висновок обґрунтований тим, що батько ОСОБА_2 позитивно впливає на розвиток сина, займається його вихованням та створює необхідні умови для його розвитку. Малолітня дитина має сформовану надійну форму емоційної прив'язаності до батька. По відношенню до матері дитина має образи за те, що вона залишила його. Також була заслухана думка малолітнього ОСОБА_3 , який повідомив, що хоче проживати з батьком, а із зустрічами чи спілкуванням з мамою відмовився.
Зазначений висновок Служби у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації не оскаржений та є чинним.
Також судом першої інстанції встановлено, що відповідно до висновку психологічного обстеження дитини від 11 грудня 2019 року №252 встановлено, що дитина має надійну форму емоційної прив'язаності до батька. Також діагностовано прив'язаність по відношенню до дружини батька ОСОБА_8 та для дитини вони наразі є родиною. По відношенню до матері у дитини на даний час діагностовано негативне ставлення та уникаючу форму прив'язаності (а.с. 9-12, т.1).
Вказаний висновок складено практичним психологом Міського центру дитини Служби у справах дітей та сім'ї ОСОБА_9 після проведення психологічної роботи у період з 01 листопада 2019 року по 10 грудня 2019 року, яка складалась: із консультацій з батьком та матір'ю дитини, діагностики психоемоційного стану та особистісних характеристик дитини.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно критично оцінив пояснення ОСОБА_1 про те, що батько дитини до 2017 року не брав участі у її вихованні та утриманні, після перебування у батька дитина є замкнута і збуджена, він негативно впливає на дитину, а також покази свідків щодо цих обставин, оскільки такі твердження спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, яким суд дав належну правову оцінку.
При цьому судом першої інстанції вірно враховано, що покази свідка ОСОБА_7 , яка є колишньою цивільною дружиною ОСОБА_2 , не можуть братися судом до уваги з огляду на неприязні відносини між ОСОБА_7 і ОСОБА_2 .
Отже, враховуючи наведені вище обставини, які свідчать про те, що місце проживання батька відповідає найкращому забезпеченню інтересів дитини, оскільки за місцем проживання батька забезпечено розвиток дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі та відповідає збереженню її зв'язків із сім'єю, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визначення місяця проживання дитини з батьком, а не з матір'ю.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що висновок Служби у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації складений на замовлення ОСОБА_2 і не відображає дійсних обставин справи, а також те, що висновок психологічного обстеження дитини є упередженим, як необґрунтовані, оскільки ОСОБА_1 не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин, а доказування та рішення суду не можуть грунтуватись на припущеннях відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України.
Доводи апеляційної скарги про неприпустимість відібрання дитини від матері, з урахуванням його віку, не приймаються апеляційним судом до уваги з таких підстав.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме, ст.161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов'язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір'ю. Велика Палата Верховного Суду зазначала, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог ст.3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Колегія суддів також погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання їх малолітнього сина.
За правилами ст.180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Статтею 181 СК України передбачені способи виконання батьками такого обов'язку.
Згідно з ч.2 ст.181 СК України за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
Відповідно до ч.3 ст. 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.
Правовий аналіз вказаних норм закону свідчить про те, що аліменти на утримання дитини присуджуються тому з батьків, разом з яким фактично проживає дитина.
Судом першої інстанції установлено, що малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з батьком ОСОБА_2 та перебуває на його утриманні.
Згідно з ч. 1 ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч.1 ст.183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Згідно з ч.2 ст.182 СК України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно врахував, що батьки зобов'язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття в рівних частинах, врахував обставини, зазначені у ст.182 СК України, а саме, матеріальний стан сторін, потреби дитини, яка на даний час проживає з позивачем, матеріальні можливості та потреби відповідача, та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини у розмірі 1/4 частини від всіх видів її заробітку (доходу), але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 27 серпня 2019 року і до досягнення дитиною повноліття.
Оскільки задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів, виключає можливість задоволення аналогічних зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 , то висновок суду першої інстанції про відмову у зустрічному позові ОСОБА_1 , є правильним.
Доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу, зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах, яким судом першої інстанції дана належна правова оцінка.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий
Судді: