ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
08 грудня 2020 року м. Київ № 640/10538/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Погрібніченка І.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом
за позовомОСОБА_1
доОфісу Генерального прокурора
про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач), в якому просить суд:
визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011, ідентифікаційний код 00034051) щодо відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) виконати вимоги, передбачені статтею 119 КЗпП України, в частині збереження за ним місця роботи та посади після припинення контракту на проходження військової служби, а також його поновлення на відповідній посаді в органах прокуратури України;
зобов'язати Офіс Генерального прокурора (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011, ідентифікаційний код 00034051) поновити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на посаді рівнозначній посаді начальника управління Генеральної прокуратури України в органах прокуратури України.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем протиправно не виконано вимоги, передбачені статтею 119 Кодексу законів про працю України, в частині збереження за позивачем місця роботи та посади після припинення контракту на проходження військової служби, а саме не поновлено позивача на посаді в органах прокуратури, яку він займав до початку проходження військової служби за контрактом, адже контракт ним був заключений під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України, а тому він користується пільгами визначеними статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та статті 119 КЗпП України.
Крім того, позивач зазначає що Міністерство оборони безпідставно відкликало його з посади начальника Управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, що викликає сумнів у обґрунтованості рішення про звільнення позивача.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.05.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику сторін) та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
17 червня 2020 року на виконання ухвали про відкриття провадження у справі відповідачем надано відзив на адміністративний позов, який проти позовних вимог заперечив у повному обсязі.
Відзив обґрунтовано тим, що позивачем було заключено контракт на проходження військової служби з огляду на наявність вимог статті 27 Закону України «Про прокуратуру» відповідно до якої, визначено, що посади військової прокуратури можуть обіймати громадяни з числа офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі і мають вищу юридичну освіту, за умови укладення ними контракту про проходження служби осіб офіцерського складу у військовій прокуратурі. Втім, на переконання відповідача його укладання не було пов'язано з мобілізацією у зв'язку із дією ситуації, що загрожує національній безпеці України, а тому позивач не має права на гарантії передбачені статтею 119 Кодексу законів про працю України.
Окрім цього, заперечуючи проти позову відповідач вказував на те, що наказом Генерального прокурора №1061ц від 08.10.2019 року позивача було звільнено з посади начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, виключено зі списків особового складу Генеральної прокуратури України та направлено у розпорядження Міністерства оборони України для вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби. Втім, такий наказ Генерального прокурора позивачем не оскаржується. Також відповідач наголошував на тому, що правовідносини з приводу проходження військової служби не є трудовими відносинами, а відтак, норми КЗпП на них поширюватися не можуть. Одночасно, на його переконання, прокурора може бути звільнено з посади, не лише на підставі Закону України «Про прокуратуру», а на підставі і в порядку, що визначені іншими законами України, зокрема, Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу».
25 червня 2020 року позивачем до суду подано відповідь на відзив в якій останній зазначає, що позивач задля продовження служби в органах військової прокуратури, у зв'язку із змінами в законодавстві, був вимушений вступити на військову службу до лав Збройних Сил України. Одночасно він наголошує, що лист про відкликання позивача з військової прокуратури до Міністерства оборони України у вересні 2019 року було підписано неуповноваженою на те особою, а в наказі Генерального прокурора №1061 від 08.10.2019 року йшлося про його звільнення з адміністративної посади, а не органів прокуратури. Також, позивач вказує, що відповідачем помилково робиться висновок щодо незастосування до спірних правовідносин норм КЗпП України, оскільки Закон України «Про прокуратур», який є спеціальним по відношенню до КЗпП України, не встановлює процедури гарантій для працівників, які підлягають звільненню, а також звертає увагу суду, що відповідачем взагалі необґрунтована неможливість застосування до позивача гарантій, визначених у ч.3 ст.119 КЗпП України.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
13 грудня 2014 року наказом Генерального прокурора України № 2810ц позивача призначено на посаду начальника Управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.
30 травня 2015 року наказом Міністерства оборони України № 371 позивача прийнято на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу та на підставі статті 6 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII, пункту 153 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України затвердженого Указом Президента від 10.12.2008 року № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008) строком на 5 років, та відряджено до Генеральної прокуратури України для призначення на відповідні військові посади, передбачені Указом Президента України від 22.09.2014 року № 737/2014 «Про перелік посад військових прокурорів і слідчих військових прокуратур та граничних військових звань за цими посадами».
08 червня 2015 року наказом Генерального прокурора України № 169-вк позивача звільнено з посади начальника Управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, на підставі пункту 3 статті 36 Кодексу законів про працю України.
09 червня 2015 року на підставі наказу Міністерства оборони України від 30.05.2015 року № 371, наказом Генерального прокурора України № 170-вк позивача, як військовослужбовця Збройних сил України, відрядженого до Генеральної прокуратури України, призначено на посаду начальника Управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.
24 червня 2019 року наказом Генеральної прокуратури України № 485-вк позивача переведено на посаду начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.
08 жовтня 2019 року, на підставі листа Міністерства оборони України №220/4791 від 24.09.2020 року, наказом Генерального прокурора № 1061ц, позивача звільнено з посади начальника Управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, виключено зі списків особового складу Генеральної прокуратури України та направлено у розпорядження Міністерства оборони України для вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби.
11 жовтня 2019 року наказом Міністерства оборони України № 570, на підставі підпункту «г» статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII, позивача звільнено з військової служби в запас, у зв'язку із проведенням організаційних заходів.
06 квітня 2020 року позивач листом (реєстраційний номер 66554-20) звернувся до Генерального прокурора, в якому просив забезпечити виконання вимог статті 119 Кодексу законів про працю України в частині збереження за позивачем місця роботи та посади після припинення контракту на проходження військової служби та поновити його на посаді в органах прокуратури.
05 травня 2020 року відповідач листом №07-581-20 відмовив позивачу у поновлені його в органах прокуратури з причин того, що його в порядку, передбаченому пункту 154 Положення № 1153/2008, було відкликано з органів прокуратури до Міністерства оборони України та у подальшому звільнено в запас. Окрім того, з 02.01.2020 року розпочав роботу Офіс Генерального прокурора, штатним розписом якого не передбачено Головної військової прокуратури та відповідної посади начальника Управління, яку він обіймав.
Не погоджуючись із зазначеною відповіддю, вважаючи що відповідачем допущено протиправну бездіяльність, яка полягала в не виконанні суб'єктом владних повноважень вимог статті 119 КЗпП України в частині збереження за позивачем місця роботи та посади після припинення контракту на проходження військової служби, а також необхідності поновлення позивача на відповідній посаді в органах прокуратури України, останній звернувся до суду із даним адміністративним позовом.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок призначення та звільнення прокурорів, а також систему прокуратури України в врегульовано Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі - Закон № 1697).
Так, відповідно до ч.1 ст.7 Закону №1697 (в редакції Закону, що діяла до 25.09.2019 року) до системи прокуратури України входили, зокрема, військові прокуратури.
Згідно частини 2 статті 7 Закону № 1697 до військових прокуратур належать Головна військова прокуратура (на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів (на правах регіональних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури (на правах місцевих), перелік яких визначається в Додатку до цього Закону.
Утворення, реорганізація та ліквідація військових прокуратур, визначення їх статусу, компетенції, структури і штатів здійснюються Генеральним прокурором.
У частині 4 ст.8 Закону №1697 визначалося, що у Генеральній прокуратурі України утворюється (на правах самостійного структурного підрозділу) Головна військова прокуратура, яку очолює заступник Генерального прокурора - Головний військовий прокурор. На нього наказом Генерального прокурора може також покладатися виконання інших службових обов'язків.
Статтею 15 Закону №1697 визначено статус прокурора та до прокурора органу прокуратури віднесено: 1) Генерального прокурора; 2) першого заступника Генерального прокурора; 3) заступника Генерального прокурора; 4) заступника Генерального прокурора - Головного військового прокурора; 4-1) заступника Генерального прокурора - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури; 5) керівника підрозділу Генеральної прокуратури України (у тому числі першого заступника та заступника Головного військового прокурора, керівника підрозділу Головної військової прокуратури на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури України); 6) заступника керівника підрозділу Генеральної прокуратури України (у тому числі Головної військової прокуратури та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури на правах самостійних структурних підрозділів Генеральної прокуратури України); 7) прокурора Генеральної прокуратури України (у тому числі Головної військової прокуратури та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури на правах самостійних структурних підрозділів Генеральної прокуратури України); 8) керівника регіональної прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах регіональної); 9) першого заступника керівника регіональної прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах регіональної); 10) заступника керівника регіональної прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах регіональної); 11) керівника підрозділу регіональної прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах регіональної); 12) заступника керівника підрозділу регіональної прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах регіональної); 13) прокурора регіональної прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах регіональної); 14) керівника місцевої прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах місцевої); 15) першого заступника керівника місцевої прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах місцевої); 16) заступника керівника місцевої прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах місцевої); 17) керівника підрозділу місцевої прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах місцевої); 18) заступника керівника підрозділу місцевої прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах місцевої); 19) прокурора місцевої прокуратури (у тому числі військової прокуратури на правах місцевої).
Прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.
За приписами ч.1, ч.2 ст.39 Закону №1697 адміністративними посадами у Генеральній прокуратурі України, регіональних та місцевих прокуратурах (крім посад, зазначених у частинах другій і третій цієї статті) є посади:
1) Генерального прокурора
2) першого заступника Генерального прокурора;
3) заступника Генерального прокурора;
4) керівника підрозділу Генеральної прокуратури України;
5) заступника керівника підрозділу Генеральної прокуратури України;
6) керівника регіональної прокуратури;
7) першого заступника керівника регіональної прокуратури;
8) заступника керівника регіональної прокуратури;
9) керівника підрозділу регіональної прокуратури;
10) заступника керівника підрозділу регіональної прокуратури;
11) керівника місцевої прокуратури;
12) першого заступника керівника місцевої прокуратури;
13) заступника керівника місцевої прокуратури;
14) керівника підрозділу місцевої прокуратури;
15) заступника керівника підрозділу місцевої прокуратури.
Адміністративними посадами у військових прокуратурах є посади:
1) заступника Генерального прокурора - Головного військового прокурора;
2) першого заступника Головного військового прокурора;
3) заступника Головного військового прокурора;
4) керівника підрозділу Головної військової прокуратури;
5) заступника керівника підрозділу Головної військової прокуратури;
6) військового прокурора регіону;
7) першого заступника військового прокурора регіону;
8) заступника військового прокурора регіону;
9) керівника підрозділу військової прокуратури регіону;
10) заступника керівника підрозділу військової прокуратури регіону;
11) військового прокурора гарнізону;
12) першого заступника військового прокурора гарнізону;
13) заступника військового прокурора гарнізону;
14) керівника підрозділу військової прокуратури гарнізону;
15) заступника керівника підрозділу військової прокуратури гарнізону.
У той же час ст.41 Закону №1697 визначено порядок звільнення прокурора з адміністративної посади та припинення його повноважень на цій посаді.
Так, за ч. 2 ст.41 Закону №1697 (редакція не змінювалася) повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі: 1) закінчення строку перебування на адміністративній посаді; 2) звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.
Одночасно в ч.4 ч.5 ст.41 Закону №1697 (редакція не змінювалася) визначено, що звільнення прокурора з адміністративної посади чи припинення його повноважень на адміністративній посаді, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини другої цієї статті, не припиняє його повноважень прокурора. Після звільнення прокурора з адміністративної посади або припинення його повноважень на цій посаді він не пізніше одного місяця призначається на одну з вакантних посад у цьому ж органі прокуратури або в разі відсутності вакантних посад переводиться на посаду до іншого органу прокуратури того ж або нижчого рівня за його письмовою згодою. У таких випадках рішення про призначення на посаду приймається керівником відповідного органу прокуратури.
Також, у ст.51 Закону №1697 (в редакції, що діяла до 25.09.2019 року) визначено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Так, прокурор звільняється з посади у разі:
1) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
2) порушення ним вимог щодо несумісності, передбачених статтею 18 цього Закону;
3) набрання законної сили судовим рішенням про притягнення прокурора до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення, пов'язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції";
4) неможливості переведення на іншу посаду або відсутності згоди на це у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі;
5) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;
6) припинення громадянства України або набуття громадянства іншої держави;
7) подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням;
8) неможливості подальшого перебування на тимчасово вакантній посаді;
9) ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Військовослужбовці військової прокуратури можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження, а також у зв'язку з переведенням на інші посади в органи прокуратури України або за власним бажанням. (абзац 11 ч.1 ст.51 Закону).
Повноваження прокурора припиняються у зв'язку з: 1) досягненням шістдесяти п'яти років; 2) смертю; 3) визнанням його безвісно відсутнім або оголошенням померлим; 4) рішенням Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про неможливість подальшого перебування особи на посаді прокурора (ч.3 ст.51 Закону)
Як вбачається з наказу Генерального прокурора №1061ц від 08 жовтня 2019 року, виданого на підставі листа Міністерства оборони України, позивача звільнено з посади начальника Управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, виключено зі списків особового складу Генеральної прокуратури України та направлено у розпорядження Міністерства оборони України для вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби.
Вказаний наказ було видано на підставі ст.9, ч.2 ст.51 Закону України «Про прокуратуру», пункту 154 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008 (далі - Положення №1153/2008).
Суд звертає увагу, що відповідно до ч.1 ст.51 Закону №1697 (в редакції, що діяла після 25.09.2019 року), тобто станом на час видачі наказу №1061ц від 08.10.2019 року, абзац 11 ч.1 ст.51 Закону №1697 був виключений на підставі Закону України від 19.09.2019 р. №113-IX, тобто вказана стаття не передбачала жодних особливостей звільнення прокурорів військових прокуратур з посади та припинення їх повноважень у порівнянні з іншими прокурорами.
У той же час, на підставі Закону України від 19.09.2019 р. №113-IX з Закону №1697 було виключено й інші його норми, які регламентували діяльність військових прокуратур в системі органів прокуратури України та порядок проходження публічної служби військовослужбовцями на посадах прокурорів, в тому числі і адміністративних, в військових прокуратурах.
Отже, виходячи з того, що на час видання наказу №1061ц від 08.10.2019 року в Законі №1679 були відсутні правові норми, які регламентували порядок звільнення прокурора військової прокуратури з адміністративної посади, а також порядок звільнення прокурора, що проходив службу в військовій прокуратурі з органів прокуратури (з посади прокурора) чи припинення таких повноважень, суд на підставі ч.6 ст.7 КАС України виходить з аналогії закону та застосовує до спірних правовідносин, закон, що регулює подібні правовідносини, а саме відповідні норми Закону №1679, що поширювали свою дію на інших прокурорів, які не є прокурорами військових прокуратур.
У той же час суд враховує, що за приписами ч. 10 ст.6 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-ХІІ від 25.03.1992 року (далі - Закон №2232) військовослужбовці Збройних Сил України та інших військових формувань можуть бути відряджені до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних закладів освіти для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі. Перелік посад, що заміщуються військовослужбовцями у таких державних органах, на підприємствах, в установах, організаціях, а також державних та комунальних закладів освіти, затверджується Президентом України.
Натомість, відповідно до п.154 Положення №1153/2008, в редакції чинній на час прийняття наказу №1061ц від 08.10.2019 року, за погодженням із Міністерством оборони України керівник державного органу, підприємства, установи, організації, державного та комунального навчального закладу звільняє з посад відряджених військовослужбовців та направляє їх у розпорядження Міністерства оборони України:
після виконання визначеного обсягу робіт оборонного характеру;
за зверненням військовослужбовця;
у разі невиконання військовослужбовцем обов'язків за займаною посадою.
За потреби Міністр оборони України має право у будь-який час відкликати з державного органу, підприємства, установи, організації, державного та комунального навчального закладу відряджених військовослужбовців, повідомивши про таке відкликання їх керівників з наданням відповідної заміни.
Звільнені з посади відряджені військовослужбовці направляються в місячний строк у розпорядження Міністерства оборони України з приписом, службовою характеристикою та наказом (розпорядженням) про звільнення з посади.
До зазначеного строку не включається час перебування військовослужбовців у відпустці, відрядженні, на лікуванні чи під вартою.
Після повернення в розпорядження Міністерства оборони України військовослужбовці призначаються на посаду з урахуванням рівня їх освіти, фізичної підготовки та стану здоров'я, але не нижчу за ту, з якої вони відряджалися.
Як вбачається з копії листа Міністерства оборони України від 24.09.2019 року № 220/4791 позивача відкликано з Генеральної прокуратури України та направлено у розпорядження Міністерства оборони України на підставі пункту 154 Положення № 1153/2008 через службову необхідність для подальшого проходження військової служби.
Одночасно суд звертає увагу, що наказ №1061ц від 08.10.2019 року інших підстав його прийняття, ніж ст.9, ч.2 ст.51 Закону України «Про прокуратуру», пункт 154 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008, не містить, а відтак, виходячи з його змістовної частини, а також особливостей застосування абз.3 п.154 Положення 1153/2008 в контексті реалізації ч.10.ст.6 Закону №2232, такий наказ відображає юридичний факт припинення позивачем повноважень прокурора військової прокуратури на адміністративній посаді, через закінчення строку перебування на ній (п.1 ч.2 ст.41 Закону 1697) та не може свідчити про його звільнення з органів прокуратури чи припинення повноважень прокурора, з підстав, передбачених у ч.1, ч.3 ст.51 Закону №1697.
У той же час, до позивача, з урахуванням того, що він на підставі наказу Міністерства оборони України № 371 від 30 травня 2015 року проходив військову службу за контрактом осіб офіцерського складу та був відряджений до Генеральної прокуратури України для призначення на відповідні військові посади, не можуть бути застосовані гарантії прокурора при звільненні з адміністративної посади, що визначені у ч.4 ч.5 ст.41 Закону №1697, оскільки з 25.09.2019 року на підставі Закону України від 19.09.2019 р. №113-IX прокурорів, які проходили публічну службу у військових прокуратурах, виключено зі складу прокурорів органів прокуратури, а відтак з вказаної дати відповідного статусу вони не мають.
Водночас суд не погоджується з позицією відповідача щодо неможливості застосування до спірних правовідносин гарантій, передбачених статтею 119 КЗпП України, з огляду на наступне.
З дослідженої судом копії наказу Генерального прокурора України від 08 червня 2015 № 169-вк встановлено, позивача звільнено з посади начальника Управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України на підставі його заяви, у зв'язку із вступом на військову службу, за пунктом 3 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП).
Відповідно до ч.1 ст.36 КЗпП, в редакції, що діяла на 08.06.2015 року, підставами припинення трудового договору є:
1) угода сторін;
2) закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;
3) призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року;
4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45);
5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці;
7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;
7-1) укладення трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону України "Про запобігання корупції", встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення;
7-2) з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади";
8) підстави, передбачені контрактом.
При цьому, частинами 1-3 статті 119 Кодексу законів про працю України встановлено, що на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.
Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Відповідно до статті 1 Закону № 2232 військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Частиною 3 статті 1 цього Закону № 2232 встановлено, що військовий обов'язок включає проходження військової служби.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби (ч.1 ст.2 Закону № 2232)
За приписами ч.6 ст.2 Закону №22326 військова служба поділяється на види:
строкова військова служба;
військова служба за контрактом осіб рядового складу;
військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу;
військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти);
військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;
військова служба за призовом осіб офіцерського складу.
Початок і закінчення проходження військової служби визначається статтею 24 Закону № 2232, відповідно до якої початком проходження військової служби є:
день відправлення у військову частину з обласного збірного пункту - для громадян, призваних на строкову військову службу;
день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) - для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов'язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації;
день призначення на посаду курсанта вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу вищого навчального закладу - для громадян, які не проходили військову службу, та військовозобов'язаних;
день відправлення у військову частину з районного (міського) військового комісаріату - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.
Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Як вбачається з матеріалів адміністративної справи позивач проходив військову службу за контрактом, укладеному у травні 2015 року, а на підставі наказу Міністра оборони України №570 від 11.10.2019 року, його було звільнено з військової служби у запас у зв'язку із проведенням організаційних заходів на підставі п.п. «г» п.2 ч.5 ст.26 Закону №2232.
У той же час матеріали справи не містять відомостей щодо зарахування, як і виключення позивача зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо), іншої ніж Генеральна прокуратура України, а відтак суд приходить до переконання про проходження позивачем військової служби за контрактом в період з 09.06.2015 року по 08.10.2019 року.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року №3543-XII особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу (стаття 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені статтею 19 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Частиною 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України «Про освіту».
З положень зазначених норм законів вбачається, що гарантії, передбачені частинами 3, 4 статті 119 КЗпП України надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.
Тобто на час дії особливого періоду в Україні на позивача поширювались гарантії та пільги, в тому числі збереження місця роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності.
Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Суд звертає увагу, що особливий період діє в Україні з 17 березня 2014 року після оприлюднення Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію». При цьому, Президент України відповідного рішення про скасування особливого періоду, як і рішення про демобілізацію військовослужбовців, прийнятих на військову службу за контрактом на строк до закінчення особливого періоду, не приймав.
Така правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року в справі № 131 /1449/16-ц; від 14 лютого 2018 року в справі № 727/2187/16-ц; від 20 лютого 2018 року у справі № 640/4439/16-ц; від 21 лютого2018 року у справі № 211/1546/16-ц; від 25 квітня 2018 року у справі № 205/1993/17; від 10 жовтня 2018 року у справі № 369/14205/17-ц.
Отже, суд виходить з того, що рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, Президентом України на час виникнення спірних правовідносин не приймалось.
Крім того, рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 року, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.
Оскільки позивач уклав контракт під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України, то він, як військовослужбовець користується пільгами, передбаченими статтею 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.12.2018 року № 127/10017/18.
За таких мов, суд дійшов до переконання, що після виключення позивача зі списків особового складу Генеральної прокуратури України та звільнення з військової служби, він мав право на поновлення на посаді прокурора та адміністративній посаді, яку обіймав на час звільнення 08.06.2015 року в Генеральній прокуратурі України, в порядку передбаченому статтею 119 Кодексу законів про працю України, а у останньої виник обов'язок з забезпечення виконання вказаних вимог Закону.
Одночасно суд враховує, що у зв'язку із прийняттям Закону №1697, внесенням до нього змін до щодо організації та діяльності військових прокуратур в системі органів прокуратури, неодноразово мав зазнавати змін і штатний розпис Генеральної прокуратури України за період з 2015 року по час виникнення спірних правовідносин, зокрема щодо адміністративної посади, яку обіймав позивач станом на 08.06.2015 року.
У той же час, на підставі Закону України від 19.09.2019 р. N113-IX з Закону №1697 було виключено його норми, які регламентували діяльність військових прокуратур в системі органів прокуратури України та порядок проходження публічної служби військовослужбовцями на посадах військових прокурорів.
Як вбачається з відповіді Офісу Генерального прокурора від 05.05.2020 року №07-581-20 від 05.05.2020 року на звернення позивача про поновлення його на посаді в органах прокуратури, - з 02.01.2020 року розпочав роботу Офіс Генерального прокурора, штатним розписом якого не передбачено Головної військової прокуратури та відповідної посади начальника управління, яку обіймав позивач.
Приймаючи до уваги, що чинне законодавство з огляду на вказану обставину жодним чином не регламентує порядку забезпечення реалізації права позивача, визначеного у ч.3 ст.119 КЗпП України, суд, керуючись ст.129 Конституції України та ч.1 ст.6 КАС України, виходячи з того, що вказана норма є гарантією збереження стану позивача у відносинах публічної служби, який не може бути погіршено, вважає, що у спірних правовідносинах у відповідача виник обов'язок поновити позивача на будь-якій іншій рівнозначній посаді Офісу Генерального прокурора.
При цьому, суд зазначає, що згідно пункту 1 наказу Генерального прокурора від 27.12.2019 року №358 "Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора" перейменовано юридичну особу "Генеральна прокуратура України" в "Офіс Генерального прокурора" без змін ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі також - Реєстр) інформації щодо припинення Генеральної прокуратури України (код ЄДРПОУ 00034051), як юридичної особи в Реєстрі, не міститься.
При цьому, згідно з Реєстром, за кодом ЄДРПОУ 00034051 зареєстровано державну організацію «Офіс Генерального прокурора».
З огляду на вище зазначене, враховуючи відсутність реорганізації Генеральної прокуратури, вбачається, що в даному випадку має місце зміна назви без зміни ідентифікаційного коду, а саме з Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора, а за таких умов обов'язок поновлення позивача на відповідній посаді прокурора існує і в Офісу Генерального прокурора.
Таким чином, з огляду на вище зазначені обставини, враховуючи що відповідач не вчинив дій щодо забезпечення виконання гарантій, встановлених статтею 119 Кодексу законів про працю України та не поновив позивача на посаді в органах прокуратури, суд дійшов до переконання про допущення відповідачем протиправної бездіяльності та наявності підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
Також, з у рахуванням належного способу захисту прав позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати Офіс Генерального прокурора поновити ОСОБА_1 , як прокурора, що обіймає адміністративну посаду Офісу Генерального прокурора, рівнозначну посаді начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.
Згідно із частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Відповідно до положень частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи задоволення позовних вимог, позивач має право на відшкодування документально підтвердженого судового збору у розмірі 840,00 грн. з бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) задовольнити у повному обсязі.
2. Визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011, ідентифікаційний код 00034051) щодо відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 адреса: АДРЕСА_1 ) виконати вимоги, передбачені статтею 119 КЗпП України, в частині збереження за ним місця роботи та посади після припинення контракту на проходження військової служби, а також його поновлення на відповідній посаді в органах прокуратури України.
3. Зобов'язати Офіс Генерального прокурора (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011, ідентифікаційний код 00034051) поновити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), як прокурора, що обіймає адміністративну посаду Офісу Генерального прокурора, рівнозначну посаді начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 адреса: АДРЕСА_1 ) документально підтверджені судові витрати у розмірі 840, 00 грн. (вісімсот сорок гривень, 00 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011, ідентифікаційний код 00034051).
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.
Суддя І.М. Погрібніченко