ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
07 грудня 2020 року м. Київ №640/10978/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доГоловного управління Державної податкової служби у м. Києві
провизнання протиправною та скасування вимоги
встановив:
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, в якому просила суд:
- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві від 14 травня 2019 року №Ф-276281-17-У.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказувала на те, що з станом як на 2019 рік, так і на момент звернення до суду ОСОБА_1 не здійснювала підприємницьку діяльність, крім того в Єдиному державному реєстрі відсутні відомості щодо ОСОБА_1 , як фізичної особи-підприємця, у зв'язку з чим вимога про сплату боргу є протиправною та підлягає скасуванню.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 червня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Представник відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог, вказавши на те, що за даними електронної бази ІС «Податковий блок» ОСОБА_1 перебувала на обліку в Головному управлінні ДФС у м. Києві (ДПІ у Шевченківському районі) як фізична особа-підприємець з 16 березня 2004 року на загальній системі оподаткування, з огляду на що, а також виходячи з даних інтегрованої картки платника ОСОБА_1 , сплата єдиного внеску не обліковується та виникла недоїмка, внаслідок чого і сформовано оскаржувану вимогу.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 14 травня 2019 року №Ф-276281-17-У, якою ОСОБА_1 повідомлено про те, що станом на 19 грудня 2019 року заборгованість останньої зі сплати єдиного внеску, штрафів та пені складає 21030,90 грн.
Скориставшись правом на адміністративне (досудове) оскарження вказаної вимоги до Державної фіскальної служби України позивачем подано відповідну скаргу, проте, як стверджує позивач, на момент подачі даного позову нею не отримано відповіді на скаргу.
На підставі викладеного, вважаючи порушеними власні права та охоронювані законом інтереси, позивач звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
Нормативно-правовим актом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, є Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
У силу пункту 4 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», платниками єдиного внеску, зокрема, є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
У той же час, відповідно до частини другої статті 50 Цивільного кодексу України, фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Згідно з частиною дев'ятою статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Слід зазначити, що функціонування та формування Єдиного державного реєстру розпочалося з набранням чинності Закону України від 15 травня 2003 року №755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (далі - Закон №755-IV), тобто з 01 липня 2004 року.
Прикінцевими положеннями Закону №755-IV було визначено, що державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки відповідно до вимог статті 19 Закону №755-IV, зобов'язаний був провести заміну раніше виданого їм свідоцтва про державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка. Під час зміни свідоцтва відомості про таку особу включалися до Єдиного державного реєстру.
Крім того, Законом України від 19 травня 2011 року №3384-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців за їх рішенням» внесені зміни до Прикінцевих положень Закону №755-IV, відповідно до яких державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов'язаний був відповідно до вимог статті 19 цього Закону №755-IV провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб-підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру.
На сьогодні відповідно до частини другої статті 18 Закону №755-IV, для державної реєстрації включення відомостей про фізичну особу - підприємця, зареєстрованої до 1 липня 2004 року, відомості про яку не містяться в Єдиному державному реєстрі, подається заява про державну реєстрацію включення відомостей про фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру.
Таким чином, з 01 липня 2004 року проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця можливе лише стосовно фізичної особи-підприємця, відомості про яку містяться в Єдиному державному реєстрі.
З огляду на зазначене фізичні особи-підприємці, стосовно яких не проводилася державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (у тому числі до створення Єдиного державного реєстру), не втратили статусу фізичної особи-підприємця.
Як вбачається з відомостей Єдиного державного реєстру станом на момент розгляду даної справи судом, ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) припинила свою діяльність в якості фізичної особи-підприємця з 20 серпня 2020 року (власне рішення). Вказане свідчить, що у період з 16 березня 2004 року по 20 серпня 2020 року ОСОБА_1 була зареєстрована, як фізична особа-підприємець.
Доводи представника позивача про те, що станом на 14 травня 2019 року та момент звернення з даною позовною заявою відсутні відомості в Єдиному державному реєстрі не приймаються судом, оскільки на підтвердження даного факту надано витяг з Єдиного державного реєстру без зазначення рнокпп особи, щодо якої здійсненно запит, також не зазначено прізвище ім'я та по батькові особи.
При цьому, відповідно до пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - сума доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
З приводу викладеного суд звертає увагу, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного соціального внеску. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №440/2149/19.
Таким чином, незважаючи на фактичне не ведення позивачем господарської діяльності та неотримання останнім доходів від господарської діяльності, ОСОБА_1 не позбавлена обов'язку від сплати єдиного соціального внеску у мінімальному розмірі за період з 16 березня 2004 року по 20 серпня 2020 року.
Іншого позивачем не доведено, а з матеріалів справи не вбачається.
Крім того, у силу пункту 3 розділу VI Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року №449, органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску; платник має на кінець календарного місяця борги зі сплати фінансових санкцій.
З аналізу викладеного вбачається, що серед законодавчо мотивованих підстав для формування вимоги про сплату боргу (недоїмки) визначено, зокрема, наявність у платника недоїмки зі сплати єдиного внеску, що і мало місце у межах спірних правовідносин, що, у свою чергу, виключає необхідність проведення контролюючим органом документальної перевірки, як безпідставно наголошено представником позивача.
З урахуванням всього викладеного вище суд дійшов до висновку, що Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві правомірно та у межах наданих останньому повноважень сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 14 травня 2019 року №Ф-276281-17-У.
У силу частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відмову у задоволенні останніх.
В зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог судові витрати відсутні.
Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко