ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
03 грудня 2020 року м. Київ № 640/2695/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Апарату Верховної Ради України
про зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Управління справами Апарату Верховної Ради України (далі - відповідач), в якому просить: зобов'язати Управління справами Апарату Верховної Ради України в повному обсязі здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану ним відпустку за період 2013-2019 р.р.; зобов'язати Управління справами Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку; стягнути з Управління справами Апарату Верховної Ради України понесені судові витрати в повному обсязі.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що в порушення вимог чинного законодавства при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата йому не виплачено грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку. Посилання на відсутність бюджетних призначень на оплату праці, на думку позивача, не може бути підставою для невиконання вимог закону. Позивач вважає такі дії Апарату Верховної Ради України незаконними та такими, що порушують трудові права позивача та гарантії, визначені чинним законодавством.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 лютого 2020 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 червня 2020 року замінено первісного відповідача у справі № 640/2695/20 Управління справами Апарату Верховної Ради України на належного - Апарат Верховної Ради України.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог у відзиві на позов представник відповідача вказує, що постановою Верховної Ради України «Про структуру апарату Верховної Ради України» від 20 квітня 2000 року №1678-ІІІ встановлено граничну чисельність кількості штатних одиниць та затверджено чітку структуру Апарату Верховної Ради України, однак серед такого переліку відсутні посади помічників-консультантів народних депутатів України. З урахуванням наведеного відповідач вважає, що Апарат Верховної Ради України не є роботодавцем для помічників народних депутатів, а отже не може здійснювати їм виплати заробітної плати, матеріальної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, тощо. На думку відповідача, умови проходження патронатної служби помічниками-консультантами народних депутатів України є специфічними, оскільки безпосереднім роботодавцем та керівником помічника-консультанта є народний депутат України. Водночас, Апарат Верховної Ради України лише здійснює документальне та фінансове обслуговування трудових правовідносин між ними. При цьому, здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, яких станом на час звільнення позивача було недостатньо.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 грудня 2020 року в задоволенні клопотання представника Апарату Верховної Ради України про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 4927 від 22 квітня 2013 року позивача зараховано з 01 квітня 2013 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 1159 від 24 березня 2014 року позивача переведено з 17 березня 2014 року за його згодою на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на час його депутатських повноважень, увільнивши від виконання обов'язків помічника-консульта-народного депутата України ОСОБА_2 .
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 6529 від 22 жовтня 2014 року позивача переведено за його згодою з 01 жовтня 2014 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_4 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу».
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 7780 від 09 грудня 2014 року позивача зараховано з 28 листопада 2014 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_5 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу».
Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України № 1577-к від 11 травня 2016 року позивача переведено з 11 травня 2016 року за його згодою на посаду помічника-консультанта народно депутата України ОСОБА_5 на час його депутатських повноважень поширенням дії Закону України «Про державну службу».
Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України № 1305-к від 27 серпня 2019 року помічників-консультантів народних депутатів України восьмого скликання Верховної Ради України, повноваження яких достроково припинено, звільнено із займаних посад 29 серпня 2019 року у зв'язку із закінченням строкового трудового договору.
Відповідно до довідки Апарату Верховної Ради України від 13 вересня 2019 року №20-26/2591 кількість днів невикористаної щорічної основної відпустки позивача становить 177,5 календарних днів.
Згідно довідки Апарату Верховної Ради України від 27 вересня 2019 року №15/25-1575 на момент звільнення позивача економія фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_5 була відсутня, отже здійснити нарахування та виплатити компенсацію за невикористану відпустку не вбачається можливим.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Частиною 1 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Відповідно до частини 3 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Згідно з положеннями частини 1 статті 21 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Статтею 23 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 06 листопада 1992 року роз'яснив, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.
Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР (далі - Положення), помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Частина восьма статті 1.1 Положення визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.
Відповідно до частини другої Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.
Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення, персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.
Відповідно до статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Частинами 1 та 3 статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України "Про відпустки".
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07.05.2002 № 8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-XII) (3723-12) не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
За наведених обставин, до правовідносини у сфері проходження патронатної служби і, які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України підлягають застосуванню відповідні норми Кодексу законів про працю України та Закону України "Про відпустки".
Державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР).
Згідно з частиною 3 статті 2 Закону № 504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Відповідно до частин 1, 4 статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Положення частин 1, 4 статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин 1 ,4 статті 83 Кодексу законів про працю України.
Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
З системного аналізу викладеного вбачається, що підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.
При цьому, виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та Кодексу законів про працю України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
Крім того, згідно з підпунктом 1 пункту 1 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
Підпунктами 1 ,2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Як зазначено вище, розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 27 серпня 2019 року № 1305-к помічників-консультантів народних депутатів України восьмого скликання Верховної Ради України, повноваження яких достроково припинено, звільнено із займаних посад 29 серпня 2019 року, у тому числі ОСОБА_1 у зв'язку із закінченням строкового трудового договору.
Оскільки позивач був прийнятий на посаду та звільнений із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Апарату Верховної Ради України, суд приходить до висновку про те, що позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не із відповідним народним депутатом України Верховної Ради України восьмого скликання.
Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Вказаний висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц.
З урахуванням наведеного вище суд зазначає, що посилання відповідача на те, що роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта народного депутата України є народний депутат України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України є необґрунтованими. Суд наголошує, що відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями. Проте, Законом України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" такі бюджетні призначення не були передбачені.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України" (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Відповідно до частин 1 ,2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Таким чином, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України.
Крім того, як вже було зазначено судом вище, грошова компенсація за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, така гарантія імперативно закріплена на законодавчому рівні в нормах Закону України "Про відпустки" та Кодексу законів про працю України, а відтак, не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
З огляду на наведене, посилання відповідача на відсутність бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України суд вважає необґрунтованими та безпідставними.
Як зазначено вище, станом на день звільнення з посади позивач мав 177,5 днів невикористаної щорічної основної відпустки.
З аналізу вищенаведених норм чинного законодавства та встановлених обставин справи слідує, що невикористані позивачем дні основної щорічної відпустки підлягають компенсації.
Відповідач вказує, що така компенсація виплачена позивачу не була у зв'язку із відсутністю на момент звільнення (29 серпня 2019 року) економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України.
З цього приводу суд звертає увагу на те, що нормами Закону України "Про статус народного депутата України" визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.
Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Таким чином, з огляду на вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини справи, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані дні основної щорічної відпустки, а відтак, з метою належного способу захисту прав позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні основної щорічної відпустки за період за період 2013-2019 роки.
Вказаний спосіб захисту порушеного права позивача узгоджується з правовою позицією Верховного суду, викладеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 826/8319/16.
В частині позовних вимог щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці помічників-консультантів народного депутата України, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, тому суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексів законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.
Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною першою статті 94 Кодексу законів про працю України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Положеннями статті 2 Закону України "Про оплату праці" зокрема передбачено, що основною заробітною платою є винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
З аналізу наведеної правової норми вбачається, що компенсація за невикористану щорічну основну відпустку відноситься до складової додаткової заробітної плати, виплату якої власник або уповноважений ним орган повинен здійснити в день звільнення працівника.
Як встановлено судом вище, позивачеві у день звільнення підлягала компенсація за невикористану відпустку за 88 календарних днів, яка не виплачена у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів.
Таким чином, враховуючи невиплату відповідачем позивачу компенсації за невикористану відпустку в день його звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про зобов'язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягають задоволенню.
Щодо позову в частині відшкодування позивачу судових витрат суд зазначає таке.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено види судових витрат. Так, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду;
3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;
4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
За змістом пункту першого частини 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відповідно до частини 1 статті 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
Згідно з пунктом четвертим частини 1статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт дев'ятий частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт шостий частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Матеріалами справи підтверджено, що між позивачем та Адвокатським об'єднанням «Право та Закон» укладено договір про надання правничої допомоги від 26 грудня 2019 року.
Згідно акту приймання-передачі робіт за вказаним вище договором позивачу надано наступні послуги: аналіз діючого законодавства, зустріч з клієнтом, огляд документів, що стосуються предмету звернення за правничою допомогою, первинна правнича консультація, ознайомлення з матеріалами наданими клієнтом стосовно його призначень та звільнення, відповідей Апарату Верховної Ради, юридичний аналіз документів на відповідність діючому законодавству; зустріч з клієнтом, надання усної консультації, формування правової позиції, вироблення стратегії та тактики захисту. Загальний витрачений час для надання правничої допомоги станом на 22 січня 2020 року становить 6 годин, вартість 1 години послуг становить 1 500,0 грн, загальна вартість робіт становить 9 000,0 грн
Відповідно до детального опису судових витрат на правничу допомогу позивачу також надано послуги з підготовки позовної заяви та інших процесуальних документів 4 години - 6 000,0 грн.
Відповідно до наявних в матеріалах справи копій прибуткових касових ордерів позивачем сплачено за отримані послуги 15 000,0 грн.
Так, відповідачем обґрунтованих заперечень щодо стягнення за його рахунок на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу не надано.
З огляду на викладене, з урахуванням складності справи та обсягом наданих адвокатом послуг, суд приходить до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 15 000,0 грн.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем надано суду достатні документальні докази, якими підтверджується протиправність бездіяльності відповідача щодо нарахування та виплати компенсацію за невикористані дні основної щорічної відпустки, в той час, як відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість зазначеної відмови з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
1.Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
2.Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи 2013-2019 роки.
3.Зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки за період 2013-2019 роки.
4.Зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
5.Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Апарату Верховної Ради України (01008, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 5) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 15 000 (п'ятнадцять тисяч) грн 00 коп.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.І. Кузьменко