Іменем України
09 грудня 2020 рокуСєвєродонецькСправа № 360/3627/20
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Басова Н.М., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання незаконними та протиправними дії, зобов'язання вчинити певні дії,
До Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - відповідач), в якому позивач просив суд:
-визнати незаконними та протиправним дії відповідача щодо не проведення з позивачем повного розрахунку в день звільнення та виключення із списків особового складу військової частини, тобто не забезпечення грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням;
-визнати незаконними та протиправним дії відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за 28 діб невикористаної додаткової відпустки як учасник бойових дій за 2015-2016 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби;
-зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані 28 календарних днів додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015-2016 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби;
-зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу суму середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з лав Національної гвардії України у запас та виключенням із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 08.04.2016 до дня нарахування і виплати належного грошового забезпечення, виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення 152,47 грн, за кожний день затримки розрахунку при звільненні (а.с.1-13).
В обґрунтування позовних вимог зазначив наступне.
08.04.2016 після звільнення і виключення із списку особового складу військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, де позивач проходив військову службу з 17.04.2015 по 08.04.2016, йому стало відомо, що командування вищезазначеної частини, під час звільнення, мали б виплатити грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових, за 2015 та 2016 рік, а саме за 28 днів, тобто за два роки безперервної служби. Також позивач зазначив, що до теперішнього часу відповідач не виплатив частину грошового забезпечення та компенсацію за неотримане речове майно, відповідно до рішення Луганського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року у справі № 812/942/17, та постанови касаційного суду у складі Верховного Суду від 16.09.2020. За таких обставин, позивач вважає, що має право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2016 рік, та не виплату компенсації за неотримане речове майно). На підставі викладеного, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Відповідач позов не визнав, до відділу діловодства та обліку звернення громадян 02.11.2020 за вхідним реєстраційним номером 44803/2020 надав відзив на позовну заяву від 29.10.2020 №40/57/33-3879 (а.с.67-71), в якому заперечував проти задоволення позову.
В обґрунтування зазначив, що 11.02.2015 відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України № 34 ОСОБА_1 було призвано на військову службу під час мобілізації на особливий період. 17.04.2015 відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України № 78 позивача було зараховано в списки особового складу військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України та на всі види забезпечення. Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 08.04.2016 № 77 старшого сержанта ОСОБА_1 було звільнено відповідно до Указу Президента України від 25 березня 2016 року № 115/2016 «Про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, призваних відповідно до Указу Президента України від 21 липня 2014 року №607 та під час першої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року №15» в запас без права носіння військової форми одягу. Відповідач зазначив, що на підтвердження того, що військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України жодним чином не порушила права позивача, як військовослужбовця, які проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період є абзац четвертий п. 2.1 наказу командира військової частини від 08.04.2016 № 77 (по стройовій частині), відповідно до якого позивачу, виплачена компенсація за вісім календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2016 рік. На думку відповідача, оскільки позивач проходив військову службу за призовом під час мобілізації, то на нього не поширюються норми закону та висновки Великої Плати Верховного Суду у зразковій справі №620/4218/18 від 16.05.2019.
Відповідач також вважає, що посилання позивача на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 04.10.2017 та постанову касаційного суду у складі Верховного Суду від 16.09.2020 у справі № 812/942/17 є не зрозумілим та без підставним, оскільки вони не є предметом розгляду у цій справі. Оскарження бездіяльності, щодо не виконання суб'єктом владних повноважень рішення суду передбачено інший спосіб, визначений у ст. 383 КАС України. Просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
07.12.2020 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій наголосив на тому, що має місце затримки виплати йому належних сум, як звільненому військовослужбовцю нарахування і виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, як компенсації за неотримане речове майно, так і компенсації за невикористані 28 днів (2015,2016р) додаткової відпустки, яка надається учасника бойових дій із збереженням грошового забезпечення терміном на 14 днів на рік.
Щодо наявності у нього права на отримання грошової компенсації за несвоєчасний розрахунок під час звільнені, згідно 116, 117 КЗпП України, позивач зазначив, що по теперішній час він не отримав частину грошового забезпечення, а саме: надбавку за вислугу років з урахуванням надбавки за виконання особливо важливих завдань, з квітня 2015 року по грудень 2015 року відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 04 липня 2014 року № 638 «Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам» та індексацію цих грошових доходів; не отримав незаконно утримані кошти у вигляді військового збору за період з 09 вересня 2015 року по 08 квітня 2016 року; не отримав компенсацію за невикористані 28 днів додаткової відпустки, як учасник бойових дій.
Позивач зазначив, що на спірні правовідносини, що виникли між ним та відповідачем щодо компенсації за не використану додаткову відпустку як учаснику бойових дій, розповсюджується висновки Верховного Суду по зразковій справі №620/4218/18 від 16.05.2019, оскільки стаття 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії іх соціального захисту» чітко визначено право на отримання додаткової відпустки як учасника бойових дій тривалістю 14 діб незалежно від виду проходження військової служби.
На підставі вище викладеного, позивач просив суд задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі (а.с.106-110).
Станом на час розгляду справи по суті заперечень на відповідь на відзив позивача від відповідача не надходило.
Судом по справі вчинені такі процесуальні дії.
Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 19.10.2020 справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні) (а.с.55-56).
Ухвалами суду від 03.11.2020 клопотання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про залишення позовної заяви без руху та про закриття провадження у справі № 360/3627/20 повернуті заявнику без розгляду (а.с.76-77, 78-79).
Ухвалами Луганського окружного адміністративного суду від 09.12.2020 відмовлено у задоволенні клопотань Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про залишення позовної заяви без руху та про закриття провадження у справі № 360/3627/20 (а.с.114-115,116-117).
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-77, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд дійшов наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, паспорт серії НОМЕР_3 , виданий 21.07.1995 Первомайським МВ УМВС України у Луганській області, ідентифікаційний код НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання АДРЕСА_1 (а.с.15-16,17).
Позивач був призваний на військову службу під час мобілізації та з 17.04.2015 був зарахований в списки особового складу Військової частини НОМЕР_1 та на всі види забезпечення.
Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням Серії НОМЕР_5 від 18.06.2015 та довідкою Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 07.04.2016 №3560 (а.с.14,18).
Відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 08.04.2016 №77 старшого сержанта ОСОБА_1 , військовослужбовця за призовом під час мобілізації на особливий період, старшого навідника 6-го вогневого розрахунку мінометного взводу батальйону спеціального призначення (резервний батальйон), звільненого відповідно до Указу Президента України від 25 березня 2016 року №115/2016 «Про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, призваних відповідно до Указу Президента України від 21 липня 2014 року №607 та під час першої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року №15» в запас без права носіння військової форми одягу, та направити його на військовий облік до Лисичанського РВК Луганської області, з 08 квітня 2016 року. Згідно з наказом Міністра внутрішніх справ України від 04.07.2014 № 638 «Про затвердженні Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам» виплатити премію з період з 01 по 08 квітня 2016 року у розмірі 630% від посадового окладу. Виплачено компенсацію за 8 (вісім) календарних днів невикористаної щорічної основні відпустки за 2016 рік (а.с.19).
З матеріалів справи вбачається, що постановою Луганського окружного адміністративного суду від 04.10.2017 у справі №812/942/17 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування ОСОБА_1 протягом квітня-грудня 2015 року надбавки за вислугу років в розмірі 10%.
Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо утримання із грошового забезпечення ОСОБА_1 військового збору протягом січня-квітня 2016 року.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати ОСОБА_1 надбавку за вислугу років, яку позивач недоотримував протягом квітня-грудня 2015 року, що встановлена наказом МВС України від 04.07.2014 № 638 «Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам», провести індексацію цих грошових доходів та здійснити відповідну виплату.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України зробити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 , у зв'язку з невірним нарахуванням розміру надбавки за вислугу років, з урахуванням надбавки за виконання особливо важливих завдань, з квітня 2015 року по грудень 2015 року відповідно до наказу МВС України від 04.07.2014 № 638 «Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам», провести індексацію цих грошових доходів та здійснити відповідну виплату.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 військового збору, утриманого у періоді з січня по квітень 2016 року.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с.21-35).
Вказане судове рішення було залишено без змін постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 10 січня 2018 року, однак постановою Верховного Суду від 16.09.2020 у справі №812/942/17 за касаційною скаргою ОСОБА_1 постанову Луганського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 10 січня 2018 року у справі № 812/942/17 скасовано у частині відмови в задоволенні позову щодо визнання протиправними дії військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо утримання із грошового забезпечення ОСОБА_1 військового збору на протязі проходження військової служби в період безпосередньої участі в антитерористичній операції з 09 вересня 2015 року по 11 січня 2016 року та стосовно визнання незаконними дій військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо відмови виплатити ОСОБА_1 компенсацію за неотримане речове майно та зобов'язання військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за неотримане речове майно та у цій частині прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволено.
Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо утримання із грошового забезпечення ОСОБА_1 військового збору з 09 вересня 2015 року по 11 січня 2016 року.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 військового збору, утриманого у періоді з 09 вересня 2015 року по 11 січня 2016 року.
Визнано дії військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 компенсації за неотримане речове майно протиправними.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за неотримане речове майно.
В іншій частині постанову Луганського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 10 січня 2018 року у справі № 812/942/17 залишено без змін (а.с.90-100).
Судом також встановлено, що станом на теперішній час присуджені позивачу судовими рішеннями Луганського окружного адміністративного суду та постановою Верховного Суду у справі №812/942/17 види виплат так і не виплачені відповідачем (а.с.111).
Доказів на підтвердження зворотного відповідач суду не надав.
Також судом встановлено, що на час остаточного розрахунку при звільненні з військової служби позивачу не виплачувалась компенсація за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за період 2015-2016 років, що підтверджується довідкою №0810 від 08.08.2017 Військової частини НОМЕР_1 та не заперечується самим відповідачем (а.с.20).
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд дійшов наступного.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами частини першої статті 2 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” №2232-ХІІ від 25.03.1992 (далі - Закон №2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Частиною шостою статті 2 Закону №2232-ХІІ встановлені такі види військової служби:
строкова військова служба;
військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період;
військова служба за контрактом осіб рядового складу;
військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу;
військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів);
військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;
військова служба за призовом осіб офіцерського складу.
Правові засади організації та порядку діяльності Національної гвардії України, її загальну структуру, функції та повноваження регулює Закон України «Про Національну гвардію України» від 13 березня 2014 року № 876-VII зі змінами, що діяли на час спірних правовідносин (далі - Закон № 876-VII).
Так, відповідно до статті 1 Закону № 876-VII Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами - із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій.
Національна гвардія України бере участь відповідно до закону у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони.
За приписами частин першої та третьої статті 9 Закону № 876-VII особовий склад Національної гвардії України складається з військовослужбовців та працівників.
Національна гвардія України комплектується військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом та за призовом.
Комплектування Національної гвардії України військовослужбовцями та проходження ними військової служби здійснюються відповідно до Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та Положення про проходження військової служби громадянами України в Національній гвардії України, що затверджується Президентом України.
Згідно частин першої та другої статті 21 Закону № 876-VII держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців, членів їхніх сімей, працівників, резервістів Національної гвардії України, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби (виконання обов'язків служби у військовому резерві) або постраждали в полоні у ході бойових дій (війни), в умовах правового режиму надзвичайного стану, під час проходження військової служби за межами України в порядку військового співробітництва або під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.
Військовослужбовці Національної гвардії України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства.
Правовий статус ветеранів війни визначає Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” №3551-XII від 22.10.1993 (далі - Закон №3551-XII), який забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.
Згідно з пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-XII, учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Відповідно до статті 4 Закону України “Про відпустки” №504/96-ВР від 05.11.1996 (далі - Закон №504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно зі статтею 16-2 Закону №504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, особам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки”. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України “Про відпустки” або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 4 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ, в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” №3543-XII від 21.10.1993 та “Про оборону України” №1932-XII від 06.12.1991 (далі - Закони №3543-XII та №1932-XII відповідно).
Згідно зі статтею 1 Закону №3543-XII, особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Статтею 1 Закону №1932-XII визначено термін “особливий період”, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, у статті 1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-XII, пунктом 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ, статтею 16-2 Закону №504/96-ВР.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пункту 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.
Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі Тимошенко проти України (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту законності, передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
З огляду на зазначене суд дійшов висновку про те, що при звільненні з військової служби у запас позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015-2016 роках додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Доводи відповідача про те, що оскільки позивач мав статус військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, а не статус військовослужбовця, який проходить військову службу за контрактом, тому на нього не поширюються норми передбачені пунктом 14 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ, а поширюються виключно норми пункту 20 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ, є неприйнятними з наступних підстав.
Так, пункт 20 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ передбачає, що військовослужбовцям, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період та підлягають звільненню з військової служби у порядку і терміни, визначені рішенням Президента України, або у зв'язку з оголошенням демобілізації, надається відпустка з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті, за кожний повний місяць служби у році звільнення. При цьому якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки в межах України у порядку, встановленому пунктом 14 цієї статті.
У рік звільнення зі служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період та підлягають звільненню з військової служби у порядку і терміни, визначені рішенням Президента України, або у зв'язку з оголошенням демобілізації, у разі невикористання ними щорічної основної відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки.
У разі звільнення зі служби військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період та підлягає звільненню з військової служби у порядку і терміни, визначені рішенням Президента України, або у зв'язку з оголошенням демобілізації, до закінчення календарного року, за який він вже використав щорічну основну відпустку, провадиться відрахування із грошового забезпечення військовослужбовця за дні відпустки, використані в рахунок тієї частини календарного року, яка залишилася після звільнення військовослужбовця, у порядку, визначеному в абзаці четвертому пункту 14 цієї статті.
Отже, аналізуючи вказану норму права, суд дійшов висновку про те, що вона регулює виключно питання щодо надання та виплату грошової компенсації саме за невикористану щорічну основну відпустку. При цьому жодним чином не регулює питання щодо надання та виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку таким військовослужбовцям.
При цьому суд вважає, що в даному випадку спеціальним законом, яким підлягає застосуванню до спірних правовідносин є Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», який і надає пільгу у вигляді права одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік учасникам бойових дій, до яких і відноситься позивач.
Не використання такого виду додаткової відпустки під час проходження військової служби повинно відшкодовуватись у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби шляхом виплати компенсації за всі невикористані ними дні додаткової відпустки.
Суд вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин правову позицію Верховного Суду, викладену у рішенні від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18.
Отже, в силу вимог чинного законодавства, яким врегульовано дію особливого періоду, надання додаткової відпустки військовослужбовцям у цей період призупиняється, що однак не може позбавляти особу права на отримання грошової компенсації за невикористання дні такої відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації, при звільненні зі служби.
Судом встановлено, що позивач, як учасник бойових дій, не використав додаткову відпустку у 2015-2016 роках, а отже набув право на отримання грошової компенсації за таку невикористану додаткову відпустку у зв'язку із звільненням зі служби.
Що стосується обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 245 КАС України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про:
-визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2);
-визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій (пункт 3);
-визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (пункт 4);
-інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів (пункт 10).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В рамках адміністративного судочинства:
дії - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;
бездіяльність - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;
рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).
Верховний Суд України у постанові від 24 листопада 2015 року по справі № П/800/259/15 (21-3538а15) зазначив, що сама по собі бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити. Тобто бездіяльність не має чітко окреслених часових меж, а саме явище бездіяльності є триваючим (реєстраційний № рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень 54398764).
Зважаючи на обставини справи, суд встановив, що порушення прав позивача відбулося внаслідок протиправної бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 по 2016 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 08.04.2016, у зв'язку з чим правильним та ефективним способом захисту порушеного права є визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 по 2016 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 08.04.2016.
Що стосується позовних вимог про визнання незаконними та протиправними дії відповідача щодо не проведення з позивачем повного розрахунку в день звільнення та виключення зі списків особового складу військової частини та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу суму середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з лав Національної гвардії України у запас та виключенням із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 08.04.2016 до дня нарахування і виплати належного грошового забезпечення, виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення 152,47 грн, за кожний день затримки розрахунку при звільненні, то з цього приводу суд зазначає наступне.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як основного грошового забезпечення, так і додаткових видів грошового забезпечення, які не є складовими грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Зважаючи на те, що нормами спеціального законодавства не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовця, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, зокрема, стаття 116 та 117.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 18.04.2019 у справі №806/889/17.
Так, згідно зі статтею 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Зважаючи на зміст трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними працівникові при звільненні сум» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
При цьому Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 у справі №21-1765а15 сформулював правовий висновок згідно, якого не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносин, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, однак жодного разу не знаходило підстав для такого відступу (справи №821/1083/17, № 810/451/17).
Враховуючи вище викладене, суд вважає за необхідне застосувати вказаний правовий висновок Верховного Суду України при розгляді даної справи.
Як вже зазначав суд раніше, відповідач при звільненні позивача з військової служби не здійснив повного розрахунку з ОСОБА_1 по таким видам грошового забезпечення як: компенсація за неотримане речове майно; компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій; частина грошового забезпечення у вигляді надбавки за вислугу років за період з квітня 2015 року по грудень 2015 року; не повернення утриманих коштів у вигляді військового збору за період з 09.09.2015 по 08.04.2016.
При цьому обов'язок відповідача щодо здійснення таких видів виплат встановлений судовими рішеннями Луганського окружного адміністративного суду від 04.10.2017 та постановою Верховного Суду від 16.09.2020 у справі №812/942/17 та даним рішенням Луганського окружного адміністративного суду у справі №360/3627/20.
Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на те, що відповідач не здійснив виплату позивачу при звільненні всіх вказаних вище виплат, на які останній мав право, суд дійшов висновку про те, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, у зв'язку з чим наявні правові підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною другою статті 117 КЗпП України.
Позивач самостійно обрав спосіб захисту порушених своїх прав шляхом зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у запас та виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення - з 08.04.2016 по день фактичного розрахунку належного йому грошового забезпечення.
Суд погоджується з таким видом способу захисту прав позивача і вважає його найбільш ефективним.
Однак суд позбавлений можливості перевірити розрахунок позивача середньоденного грошового забезпечення, оскільки відповідач не виконав вимоги ухвали суду від 19.10.2020 в частині надання довідки про грошове забезпечення позивача за останні 2 календарні місяці військової служби, що передували звільненню з розрахунком середньомісячного та середньоденного грошового забезпечення.
При цьому, при здійсненні нарахування та виплати суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні позивача зі служби відповідач повинен керуватися вимогами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, виходячи з кількості календарних днів за цей період (з 08.04.2016 по день фактичного розрахунку).
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити з корегуванням способу захисту порушених прав позивача.
Оскільки позивач від сплати судового збору в силу пункту 13 частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір” звільнений, враховуючи приписи статті 139 КАС України, судові витрати стягненню зі сторін не підлягають.
Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295, п.15.5 Розділу VІІ Перехідних положень КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання незаконними та протиправними дії, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані 28 календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 по 2016 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 08.04.2016.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України (місцезнаходження: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код НОМЕР_4 ) грошову компенсацію за невикористані 28 календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 по 2016 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 08.04.2016.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку по всім видам грошового забезпечення в день звільнення та виключення зі списків особового складу військової частини.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України (місцезнаходження: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код НОМЕР_4 ) середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні в запас та виключення із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 08.04.2016 по день фактичного розрахунку належних ОСОБА_1 всіх видів грошового забезпечення.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Н.М. Басова