м. Вінниця
08 грудня 2020 р. Справа № 120/5197/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому проваджені в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу:
за позовом: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 )
до: Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (код ЄДРПОУ: 39767547, адреса: вул. Келецька, 63, м. Вінниця, Вінницька область, 21027)
про: визнання протиправним та скасування підпункту наказу, зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування підпункту наказу, зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю, на думку позивача, підпункту 1.2 пункту 1 наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 02.04.2020 року № 2-8223/15-20-СГ (із внесеними до нього змінами на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 22.09.2020 року № 2-14235/15-20-СГ) про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га, розташованої на території Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області.
Не погоджуючись із вказаним рішенням відповідача, з метою його скасування та зобов'язання Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області вчинити певні дії, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 05.10.2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Даною ухвалою встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позовну заяву, з поясненнями по суті заявлених вимог та доданням підтверджуючих документів.
22.10.2020 року на адресу суду від представника Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти задоволення адміністративного позову. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що на виконання Указу Президента України "Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи" від 14.04.2000 року № 584/2000 сільські, селищні ради своїми рішеннями на підставі заяв працівників соціальної сфери та пенсіонерів з їх числа та інших громадян відповідних сіл чи селищ надавали у користування земельні ділянки із земель резервного фонду, ріллю для ведення особистого підсобного господарства у постійне користування, без оформлення відповідної документації із землеустрою. Відповідно до статті 119 Земельного кодексу України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.
Таким чином, на думку представника відповідача, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області правомірно відмовило позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність спірної земельної ділянки.
Правом подання відповіді на відзив позивач не скористався.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
24.12.2019 року позивач звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області з письмовим клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,00 га, яка розташована на території Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області.
До вказаного клопотання позивачем додано копію паспорта громадянина України, документ про присвоєння ідентифікаційного номера та графічні матеріали із позначенням бажаного місця розташування земельної ділянки (викопіювання з чергового кадастрового плану Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області).
За наслідком розгляду вказаного клопотання, підпунктом 1.2 пункту 1 наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 02.04.2020 року № 2-8223/15-20-СГ (із внесеними до нього змінами на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 22.09.2020 року № 2-14235/15-20-СГ) позивачу відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель державної власності сільськогосподарського призначення, на території Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, у зв'язку з невідповідністю місця розташування земельної ділянки вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а саме зазначена на графічних матеріалах земельна ділянка розміщена в масиві, який використовується громадянами для городництва.
Також, з метою запобігання виникнення конфлікту інтересів щодо права на використання земельних ділянок, позивачу запропоновано надати документ, який посвідчує виникнення права користування даною ділянкою (рішення органу місцевого самоврядування, уповноваженого на передачу земельних ділянок у власність або у користування до 01.01.2002 року).
Вважаючи зазначену відмову протиправною та такою, що не відповідає вимогам чинного земельного законодавства, позивач звернувся до суду з метою захисту своїх порушених прав та інтересів.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України (далі за текстом ЗК України) та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.
Статтею 14 Конституції України встановлено, що земля визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За приписами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Згідно з частиною 1 статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Частиною третьою статті 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Отже, законом передбачено право громадян України на безоплатне набуття у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності сільськогосподарського призначення.
Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, порядок проведення якої регламентовано положеннями статті 118 ЗК України.
Частиною першою статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, зокрема, для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.
Згідно з частиною четвертою статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Під час розгляду справи відповідач не заперечив, що саме до його повноважень належить розгляд питання про надання чи відмову у наданні позивачу вищевказаного дозволу. А тому, дану обставину суд вважає безспірною.
Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у власність визначений статтею 118 ЗК України, зокрема частиною шостою вказаної статті передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).
У разі, якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Отже, якщо особою, яка звернулася до відповідного суб'єкта владних повноважень виконані всі передумови для отримання відповідного дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, підстави для відмови у наданні такого дозволу відсутні.
Частиною сьомою статті 118 ЗК України встановлено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України, а тому відмова у вирішенні заяви на будь-яких інших підставах, які не передбачені даною нормою, суперечить вимогам закону.
Аналогічна правова позиція із цього приводу неодноразово була висловлена Верховним Судом у постановах від 25.02.2020 року у справі № 723/1964/14-а, від 15.04.2020 року у справі № 638/15764/17, від 15.04.2020 року у справі № 638/15764/17, від 22.04.2020 року у справі № 818/1707/16 та від 14.05.2020 року у справі № 360/536/17-а, та інших.
Згідно з частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом КАС України) при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вбачається із матеріалів справи, з метою реалізації права на безоплатну приватизацію земель сільськогосподарського призначення державної форми власності, позивач звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,00 га, яка розташована на території Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області. До клопотання позивач додав графічні матеріали із позначенням місця розташування бажаної земельної ділянки (кадастрове зонування: 0522280600:05:000).
Слід зазначити, що відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів: - звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; - надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування; - розробка суб'єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; - погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому ЗК України; - затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність згідно зі статтею 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність, а направлене на ідентифікацію земельної ділянки.
Відповідно до оскаржуваного наказу від 02.04.2020 року № 2-8223/15-20-СГ (із внесеними до нього змінами на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 22.09.2020 року № 2-14235/15-20-СГ) підставою для відмови у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність стало посилання відповідача на те, що зазначена на графічних матеріалах земельна ділянка розміщена в масиві, який використовується громадянами для городництва.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, до клопотання про отримання вказаного дозволу позивачем додано викопіювання з кадастрової карти (чергового кадастрового плану Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області), згідно з яким бажана земельна ділянка орієнтовною площею 2,00 га, відноситься до земель сільськогосподарського призначення державної власності.
Статтями 73, 75 КАС України визначено, що належними є доказами, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
За правилами частини 1 статті 22 ЗК України в редакції Закону від 19.12.1990 року № 561-XII (втратив чинність 01.01.2002 року) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.
Частиною першою статті 23 цього Кодексу було визначено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.
Водночас, відповідно до пункту 7 розділу X "Перехідні положення" ЗК України 2001 року (набрав чинності 01.01.2002 року) громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
У свою чергу, відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що вказана земельна ділянка розміщена в масиві, який використовується громадянами для городництва.
Інформація щодо використання громадянами вказаної позивачем земельної ділянки для городництва не перевірена Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області у належний спосіб.
Суд зауважує, що з наданих сторонами доказів, які містяться в матеріалах справи, не вбачається, що бажана для позивачів земельна ділянка не є вільною та не перебуває у державній (комунальній) власності, що виключає можливість її безоплатної приватизації без попереднього припинення права власності в порядку, визначеному законом.
Зміст оскаржуваного наказу свідчить про те, що відповідач відмовив позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою у зв'язку з невідповідністю місця розташування земельної ділянки вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно - правових актів та запропонував подати документ, який посвідчує виникнення права користування бажаною земельною ділянкою - рішення органу місцевого самоврядування, уповноваженого на передачу земельних ділянок у власність або у користування до 01.01.2002 року.
Суд звертає увагу, що за встановлених фактичних обставин справи пропозиція позивачу надати додаткові документи, не передбачені частиною 6 статті 118 ЗК України, та відмова з цих підстав у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою, не може вважатися законною підставою для відмови у наданні дозволу, передбаченою частиною 7 вказаної статті.
При цьому, суд не бере до уваги посилання відповідача на Указ Президента України від 14.04.2000 року № 584/2000, оскільки даний Указ не змінював визначені на той час законом підстави набуття права власності та права користування земельною ділянкою, та втратив чинність на підставі Указу Президента України від 20.07.2007 року № 650/2007.
За таких обставин, суд доходить висновку, що відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, викладена в оскаржуваному наказі від 02.04.2020 року № 2-8223/15-20-СГ (із внесеними до нього змінами на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 22.09.2020 року № 2-14235/15-20-СГ), не ґрунтується на нормах закону, є протиправною та підлягає скасуванню.
Відповідно, позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Стосовно позовних вимог в частині зобов'язання Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області повторно розглянути клопотання позивача та надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суд зазначає наступне.
У постанові від 05.09.2018 року у справі № 826/9727/16 Верховний Суд аналізував застосування пункту 4 частини другої статті 245 КАС України та дійшов висновку, що суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності наступних умов: 1) судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача; 2) на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача; 3) виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів; 4) прийняття рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Аналогічний правовий висновок висвітлено у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 року у справі № 2340/2921/18.
Суд враховує, що повноваження відповідача у спірних правовідносинах не є дискреційними.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.
Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".
У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.
У спірних правовідносинах, в разі настання визначених законодавством умов, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області зобов'язане до вчинення конкретних дій - розглянути клопотання позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви можуть бути лише визначені законом обставини. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
Отже, зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту, застосовується лише за наявності необхідних підстав, але завжди з урахуванням фактичних обставин справи.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 02.07.2020 року у справі № 825/2228/18 та від 31.07.2020 року у справі № 810/2474/18.
Згідно з пунктом 3 частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Обґрунтованість рішення суб'єкта владних повноважень полягає в дослідженні усіх обставин, що є істотними у процесі його прийняття, аналізі таких обставин та їх правової оцінки. Усі мотиви якими керується суб'єкт у процесі оцінки та аналізу обставин повинні бути чітко та повно відображені у рішенні. В такий спосіб зацікавленій особі створюються гарантії того, що навіть у випадку якщо рішення прийнято не на її користь, вона зможе оскаржити його, та обґрунтувати свою незгоду із одним чи декількома аргументами які чітко зазначені в рішенні.
Такий висновок узгоджується із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Зокрема, у справі "Рисовський проти України" Європейський суд з прав людини зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява № 33202/96, пункт 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява № 48939/99, пункт 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.comS.r.l. проти Молдови", заява № 21151/04, пункт 72, від 08.04.2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява № 10373/05, пункт 51, від 15.09.2009 року).
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, пункт 74, від 20.05.2010 року та "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, пункт 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", пункт 128, та "Беєлер проти Італії", пункт 119).
Виходячи із обставин даної справи, суд встановив, що оскаржуваний позивачем наказ не містить повного аналізу обставин, з'ясування яких є необхідним та важливим при розгляді питання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою. Такі недоліки у діяльності відповідача, окрім того, що вказують на протиправність наказу, перешкоджають суду надати оцінку дотриманню усіх, передбачених нормами статті 118 ЗК України, умов для прийняття рішення про надання позивачу бажаного для неї дозволу.
З урахуванням викладеного, суд вбачає підстави для часткового задоволення цієї позовної вимоги у спосіб зобов'язання Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області повторно розглянути клопотання позивача та прийняти мотивоване рішення у формі наказу із оцінкою усіх істотних обставин, які у відповідності до статті 118 ЗК України мають значення при вирішенні питання про надання чи відмові у наданні бажаного для позивача дозволу.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Визначаючись щодо розподілу судових витрат суд зазначає, що відповідно до положень статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з частиною 3, 7 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Таким чином, документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі № 826/1216/16 та постанові Верховного Суду від 17.09.2019 року у справі № 810/3806/18.
Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначає Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 вказаного Закону договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Частиною третьою статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" передбачено, що до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
За положеннями статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Зміст наведених вище положень законодавства дає підстави для висновку про те, що адвокатський гонорар може існувати у двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Як встановлено судом, на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу позивачем надано договір про надання правової допомоги від 02.07.2020 року № 7, розрахунок часу витраченого на надання правової допомоги від 25.09.2020 року та довідка від 25.09.2020 року № 11 про оплату 2500,00 грн. за надання правничої допомоги згідно з вказаним договором.
За умовами договору про надання правової допомоги від 02.07.2020 року № 7 адвокат бере на себе зобов'язання надавати ОСОБА_1 професійну правничу допомогу, включаючи представництво й інші види адвокатської діяльності щодо захисту прав, свобод та інтересів клієнта в усіх органах державної влади і місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях, перед їх посадовими і службовими особами, перед фізичними особами-підприємцями і громадянками, в судах України усіх рівнів та інстанцій у справі щодо отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області та вирішенні інших пов'язаних з цим питань, а клієнт зобов'язується сплати гонорар (винагороду) за надання правової допомоги та інші платежі, визначені договором.
Згідно з пунктом 3 цього договору клієнт сплачує адвокату за надання правової допомоги гонорар у розмірі 2500,00 грн.
Як встановлено з розрахунку часу витраченого на надання правової допомоги від 25.09.2020 року позивачу надано такі юридичні послуги, як: зустріч з клієнтом, надання усної консультації з вивченням документів, підготовка заяви для внесення змін до наказу протягом 2 годин у сумі 1000,00 грн., а також складання та подача до суду позовної заяви протягом 3 годин у сумі 1500,00 грн.
Доказом понесення витрат позивача на правничу допомогу є довідка від 25.09.2020 року № 11, відповідно до якої позивач сплатив гонорар у розмірі 2500,00 грн.
Дослідивши зміст наданих доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу, суд доходить висновку, що понесені витрати дійсно пов'язані саме з розглядом даної справи, підтверджені документально, є співмірними зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт.
З огляду на викладене, а також зважаючи на приписи частини третьої статті 139 КАС України, понесені позивачем витрати на правову допомогу у сумі 2500,00 грн. підлягають відшкодуванню пропорційно до розміру задоволених вимог, тобто у сумі 1250,00 грн.
Окрім того, у матеріалах справи міститься квитанція від 08.07.2020 року про сплату судового збору у сумі 840,80 грн., а тому на користь позивача належить стягнути сплачений ним судовий збір пропорційно до розміру задоволених вимог у сумі 420,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати підпункт 1.2 пункту 1 наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 02.04.2020 року № 2-8223/15-20-СГ (із внесеними до нього змінами на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 22.09.2020 року № 2-14235/15-20-СГ).
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,00 га, яка розташована на території Вахнівської сільської ради Липовецького району Вінницької області, та прийняти мотивоване рішення у формі наказу з урахуванням окреслених у рішенні висновків, та правової оцінки суду.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору при звернені до суду у сумі 420,40 грн. (чотириста двадцять гривень сорок копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 1250,00 грн. (одна тисяча двісті п'ятдесят гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 )
Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (код ЄДРПОУ: 39767547, адреса: вул. Келецька, 63, м. Вінниця, Вінницька область, 21027).
Рішення у повному обсязі виготовлене: 08.12.2020 року
Суддя Чернюк Алла Юріївна