ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
місто Київ
08 грудня 2020 року справа №640/7031/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовомОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 )
доКонституційного Суду України (далі по тексту - відповідач)
про1) стягнення з відповідача невиплаченої частини суми вихідної допомоги у розмірі 254 319,00 грн.; 2) стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі, станом на день ухвалення судом рішення у справі виходячи із середньомісячної винагороди судді Конституційного Суду України 342 178,60 грн. та щоденної суми винагороди 15 371,19 грн.
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва, зазначаючи про протиправність дій відповідача щодо не проведення повного розрахунку із ОСОБА_1 , як суддею Конституційного Суду України у відставці, мотивуючи позовні вимоги тим, що судді Конституційного Суду України, призначені на ці посади до набрання чинності спеціальним Законом №2135, мають право на отримання вихідною допомоги при їх виходу у відставку відповідно до положень статті 136 Закону №2453, що діяли на момент їх призначення; таким чином, розмір належної ОСОБА_1 вихідної допомоги складає 3 421 786,00 грн. (342 178,60 грн. - місячна винагорода судді * 10 розмір винагороди згідно частини першої статті 136 Закону №2453); оскільки виплачено вихідної допомоги у сумі 3 167 467,00 грн., решта - 254 319,00 грн. вважається заборгованістю і має бути стягнена у судовому порядку.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 березня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/7031/20 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому не погоджується із заявленими позовними вимогами, оскільки нарахування та виплата позивачу вихідної допомоги здійснена у межах суми відповідних кошторисних призначень Конституційного Суду України та у межах бюджетних асигнувань.
Дослідивши наявні у справі докази, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив такі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи.
ОСОБА_1 призначений на посаду судді Конституційного Суду України 16 вересня 2010 року, присягу склав 21 вересня 2010 року.
Відповідно до постанови Конституційного Суду України від 17 вересня 2019 року №4-пс/2019 «Про звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 у відставку» суддю Конституційного Суду України ОСОБА_1 звільнено у відставку.
Сторонами визнається, що Конституційним Судом України нараховано та виплачено ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 3 167 467,00 грн.
Вважаючи, що вихідна допомога виплачена не у повному розмірі, ОСОБА_1 звертався до відповідача із заявою від 09 січня 2020 року, в якій просив доручити відповідним підрозділам Секретаріату нарахувати та виплатити кошти відповідно до пункту 7 розділу ІІІ «Прикінцевих положень» Закону України «Про Конституційний Суд України».
Листом від 17 лютого 2020 року №001-019-23/556 відповідач повідомив заявника про ненадходження від ОСОБА_1 офіційних звернень у 2019 році щодо виплати недоотриманих коштів відповідно до пункту 7 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про Конституційний Суд України»; зазначив, що кошторисними призначеннями Конституційного Суду України на 2020 рік передбачено виплату вихідної допомоги шістьом суддям, які можуть реалізувати своє право на відставку відповідно до статті 21 та пункту 7 розділу ІІІ «Прикінцевих положень» Закону України «Про Конституційний Суд України», у зв'язку із чим ОСОБА_1 рекомендовано, з метою уникнення порушень бюджетного законодавства, звернутись до Міністерства фінансів України для надання офіційних роз'яснень щодо виплати недоотриманої вихідної допомоги за рахунок бюджетних призначень поточного року або, у разі неможливості здійснення такої виплати, для виділення додаткового цільового фінансування для проведення таких видатків.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з таких міркувань.
Стаття 126 Конституції України серед підстав для звільнення судді визначає подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Пунктом четвертим частини другої статті 1491 Конституції України встановлено, що підставами для звільнення судді Конституційного Суду України з посади є, зокрема, подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Відповідно до пункту 7 розділу ІІІ «Прикінцевих положень» Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року №2136-VIII суддя Конституційного Суду, призначений на посаду до набрання чинності цим Законом, має право на відставку відповідно до законодавства, що діяло на день його призначення.
У такому разі до стажу роботи, що дає судді Конституційного Суду право на відставку і виплату вихідної допомоги, зараховується також стаж іншої практичної, наукової, педагогічної роботи за фахом та стаж державної служби.
З огляду на вказані норми та враховуючи призначення позивача на посаду судді Конституційного Суду до набрання чинності Закону України «Про Конституційний Суд України», суд зазначає про необхідність застосування в межах даних правовідносин норми Закону України «Про судоустрій та статус суддів» у редакції від 07 липня 2010 року №2453-VI.
Відповідно до частини першої статті 136 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» (у редакції, чинній на момент призначення позивача на посаду) передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна неоподатковувана допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Згідно з розрахунком вихідної допомоги при виході у відставку, що включена до Бюджетного запису Конституційного Суду України на 2019 рік та затверджена постановою Конституційного Суду України від 17 січня 2019 року №1-п, розмір фонду оплати на рік становить 9 502,40 тис. грн.
З наданого позивачем розрахунку вбачається, що місячна винагорода судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 , складається з наступного: посадовий оклад - 180 094,00 грн., доплата за науковий ступінь - 27 014,10 грн. (15%), доплата за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці - 18 009,40 грн. (10%), доплата вислугу років - 108 056,40 грн. (60%), доплата за перебування на адміністративній посаді судді (секретар колегії) - 9 004,70 грн. (5%), що разом становить 342 178,60 грн.
Таким чином, розмір належної позивачу при виході у відставку вихідної допомоги становить 3 421 786,00 грн. (342 178,60 грн. х 10).
При цьому, як зазначено позивачем та визнається відповідачем, Конституційний Суд України виплатив ОСОБА_1 суму вихідної допомоги у розмірі 3 167 467,00 грн.; наведене свідчить, що відповідач визнає право позивача на виплату вихідної допомоги та вчиняв дії по її виплаті. Однак, на час вирішення даної справи у відповідача існує заборгованість перед ОСОБА_1 в сумі 254 319,00 грн. (3 421 786,00 грн. - 3 167 467,00 грн.).
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Суд звертає увагу, що відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували виплату позивачу виплату вихідної допомоги у повному обсязі.
У відзиві на позов відповідач звернув увагу, що у 2019 році при плановому обрахунку видатків на оплату праці застосовувався прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений на 01 січня 2018 року, та вказав, що з огляду на відсутність на момент розрахунку економії фонду оплати праці вихідна допомога ОСОБА_1 при виході у відставку виплачена в межах бюджетних асигнувань, передбачених саме для такої виплати, як цього вимагають вимоги бюджетного законодавства.
Разом із тим, суд не погоджується з доводами відповідача про недостатність коштів Конституційного Суду України, передбаченому в кошторисі на 2019 рік, з огляду на те, що відсутність (недостатність) виділення коштів для забезпечення виплат фонду оплати праці суддів на 2019 рік не позбавляє відповідача обов'язку щодо виплати та/або погашення заборгованості перед відповідними особами у майбутньому.
Як зазначив Європейський суд з прав людини в справі «Золотас проти Греції» стаття 1 Протоколу №1, яка має за головну мету захистити особу від будь-якого посягання держави на повагу до її майна, може також вимагати позитивних зобов'язань, відповідно до яких держава має вжити певних заходів, необхідних для захисту права власності, зокрема, якщо існує прямий зв'язок між заходом, якого заявник може правомірно очікувати від влади, і ефективним користуванням ним своїм майном.
Суд відхиляє посилання відповідача на відсутність звернень ОСОБА_1 до Конституційного Суду України у 2019 році з приводу виплати недоотриманих коштів, оскільки виплата працівникові всіх належних йому сум не обумовлена наявністю чи відсутністю вимог працівника, а є безумовним обов'язком роботодавця.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що поведінка відповідача щодо не проведення повного розрахунку із ОСОБА_1 , як суддею Конституційного Суду України у відставці, суперечить вимогам Закону України «Про Конституційний Суд України» та Закону України «Про судоустрій та статус суддів».
Відповідно до рішення Конституційного Суду України №6-рп/99 від 24 червня 1999 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 19, 42 Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» (справа про фінансування судів) однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів, а важливим механізмом забезпечення цих гарантій є встановлений частиною першою статті 130 Конституції України обов'язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Конституційний Суд України у рішенні від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005 у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України та 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого пункту 13 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та офіційного тлумачення положення частини третьої статті 11 Закону України «Про статус суддів» (справа про рівень пенсії щомісячного довічного грошового утримання) вказав на гарантування суддям належної оплати праці, щомісячного грошового утримання, вихідної допомоги при виході у відставку, і що ці положення узгоджуються з вимогами міжнародних актів про незалежність суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, які є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. За своїм конституційним змістом вони встановлюють принцип заборони скасування чи зниження досягнутого рівня змісту та обсягу гарантій незалежності суддів.
Із рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зубко та інші проти України» від 26 квітня 2006 року вбачається, що неспроможність гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишились, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном.
Таким чином, Європейський суд з прав людини, надаючи тлумачення статті 1 Першого протоколу до Конвенції визначив, що майно судді має особливий статус та будь-яке неправомірне втручання у право судді на своєчасну виплату винагороди національними суддям порушує їх право на мирне володіння майном, передбачене Конвенцією.
Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача невиплачену частину суми вихідної допомоги у розмірі 254 319,00 грн. є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі, станом на день ухвалення судом рішення у справі виходячи із середньомісячної винагороди судді Конституційного Суду України 342 178,60 грн. та щоденної суми винагороди 15 371,19 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною статті 117 Кодексу законів про працю України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, у разі наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання вихідної допомоги у зв'язку із звільненням, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.
Із пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок), вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
З наданого позивачем розрахунку щоденної суми винагороди судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 вбачається, що його середньоденна заробітна плата складає 15 371,19 грн.
Враховуючи, що позивача звільнено 17 вересня 2019 року, згідно постанови Конституційного Суду України «від №4-пс/2019, то стягненню підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 18 вересня 2019 року.
Так, згідно листів Міністерства праці та соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік» та «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік» кількість робочих днів за період з 18 вересня 2019 року по 30 вересня 2019 року становить 9 робочих днів, за жовтень 2019 року - 22 робочих дні, листопад 2019 року - 21 робочий день, за грудень 2019 - 21 робочий день, за січень 2020 року - 21 робочий день, за лютий 2020 року - 20 робочих днів, за березень 2020 року - 21 робочий день, за квітень 2020 року - 21 робочий день, травень 2020 року - 19 робочих днів, за червень 2020 року - 20 робочих днів, за липень 2020 року - 23 робочі дні, за серпень 2020 року - 20 робочих днів, за вересень 2020 року - 22 робочих дні, за жовтень 2020 року - 22 робочих дні, за листопад 2020 року - 21 робочий день, за грудень 2020 року - 6 робочих днів.
Таким чином, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку при звільненні, становить: 4 749 697,71 грн. (15 371,19 грн. х 309 днів).
Відтак, враховуючи встановлену заборгованість у відповідача перед ОСОБА_1 в сумі 254 319,00 грн., компенсація за час затримки розрахунку при звільненні має складати 4 749 697,71 грн.
Разом із тим, за висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №711/4010/13-ц суд може зменшити розмір такого відшкодування і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до 117 Кодексу законів про працю України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Як встановлено вище, заборгованість відповідача перед ОСОБА_1 у сумі 254 319,00 грн., а обчислена сума компенсації компенсація за час затримки розрахунку при звільненні становить 4 749 697,71 грн.
На думку суду, такий розмір компенсації був би неспівмірним із сумою заборгованості перед позивачем. Крім того, у справі відсутні докази, які б свідчили, що позивач зазнав матеріальних втрат у зв'язку із такою заборгованістю.
За таких підстав суд приходить до висновку, що достатньою буде вважатись компенсація за час затримки розрахунку при звільненні сума, що дорівнює сумі заборгованості, а саме 254 319,00 грн.
Таким чином, оскільки позивач не просить стягнути конкретну суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а визначення розміру відшкодування за час затримки належить до повноважень суду, позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність своїх дій щодо невиплати частини суми вихідної допомоги у розмірі 254 319,00 грн., з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позовні вимоги задоволено, на користь позивача належить стягнути сплачений ним судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань Конституційного Суду України.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
2. Стягнути з Конституційного Суду України на користь ОСОБА_1 невиплачену частину суми вихідної допомоги у розмірі 254 319,00 грн. (двісті п'ятдесят чотири тисячі триста дев'ятнадцять копійок).
3. Стягнути з Конституційного Суду України на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 254 319,00 грн. (двісті п'ятдесят чотири тисячі триста дев'ятнадцять копійок).
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати по сплаті судового збору розмірі 10 510,00 грн. (десять тисяч п'ятсот десять гривень нуль копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Конституційного Суду України.
Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 );
Конституційний Суд України (01033, м. Київ, вул. Жилянська, 14, ідентифікаційний код 00013534).
Суддя В.А. Кузьменко