07 грудня 2020 року м. Ужгород№ 260/2406/20
Суддя Закарпатського окружного адміністративного суду Микуляк П.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, Департаменту праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 , звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, Департаменту праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, яким просить суд:
- визнати протиправними дії виконавчого комітету Ужгородської міської ради щодо довготривалого не видання ОСОБА_1 посвідчення реабілітованої особи;
- стягнути з виконавчого комітету Ужгородської міської ради на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 75000,00 грн, спричиненої довготривалою невидачею посвідчення реабілітованої особи;
- визнати протиправними дії Департаменту праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради щодо не встановлення ОСОБА_1 пільг, передбачених ст.5, 6 ЗУ «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»;
- зобов'язати Департамент праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради відшкодувати сплачені ОСОБА_1 комунальні послуги за останні три роки, з урахуванням зниження оплати на 50 відсотків, в сумі 11052,00 грн.;
- стягнути з Департаменту праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію, визначену ст.5 ЗУ «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» від 17.04.1991 № 962-ХІІ в сумі 354375,00 грн.;
- стягнути з Департаменту праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості пільгових путівок на санаторно-курортне лікування, визначену ст.6 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» в сумі 50000,00 грн.
Позовна заява мотивована тим, що позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , являється членом сім'ї реабілітованого, а саме сином ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В 1935 році позивача разом з його сім'єю було примусово переселено в с. Глушково, Купянського району, Харківської області.
Після чого ОСОБА_2 був помилково обвинувачений та засуджений до розстрілу 17 листопада 1937 року.
Відповідно до Ухвали Військового трибуналу Червонознаменного Київського військового округу від 17.06.1975 року Постанову НКВС Генерального комісара держбезпеки та прокурора СРСР від 05.11.1937 року у відношенні ОСОБА_2 , відмінено, справу закрито за відсутністю складу злочину та ОСОБА_2 було реабілітовано посмертно.
Позивач зазначає, що боротьба за видачу посвідчення реабілітованої особи тривала довгий період, майже 26 років, наносила значні моральні страждання, погіршувалося здоров'я, крім того, позивач жодного разу не отримував пільгових путівок для санаторно-курортного лікування та відпочинку, а відтак, має право на компенсацію вартості пільгових путівок. Також, позивач вважає, що було порушено його право на зниження оплати комунальних послуг на 50 відсотків, оскільки за три роки позивач переплатив 11052,00 грн.
Додатково, позивач зазначає, що, відповідно до ст5 Закону України Про реабілітацію жертв політичних репресій має право на грошову компенсацію, а враховуючи, що позбавлення волі закінчилося розстрілом батька, то у максимальному її розмірі у сумі 354375,00 грн.
Представником Виконавчого комітету Ужгородської міської ради до суду було подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого вимоги позивача вважає необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки на момент звернення позивача Постановою Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" №3812-ХІІ від 24.12.1993р. особи, які були незаконно вислані чи заслані і згодом реабілітовані, поновлюються в усіх правах, але на них не поширюються пільги передбачені статтею 6 цього Закону.
Відповідач зазначає, що на момент звернення позивача у 2016 році зазначена постанова була чинною, тому Виконавчий комітет Ужгородської міської ради діяв у межах і спосіб передбачений законодавством та відмовляв позивачу у видачі посвідчення.
В подальшому, 05 травня 2018 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалень процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", яким внесено зміни та розширено коло осіб, в частині визнання реабілітованими, потерпілими від репресій.
Позивач звернувся до Ужгородської міської ради з заявою про видачу посвідчення реабілітованого тільки 12.02.2020 року, яке йому було видано 24.02.2020 року, відтак вимога позивача щодо визнання протиправними дій Виконавчого комітету Ужгородської міської ради щодо довготривалого не видання посвідчення реабілітованого є необґрунтованою.
Крім того, відповідач зазначив, що позивач не звертався до уповноваженого підрозділу Ужгородської міської ради, щодо надання пільг та інших компенсацій після отримання посвідчення, відтак підстави для задоволення позову з цих мотивів відсутні.
Представником Департаменту праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради до суду було подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого вважає, що поданий позов є безпідставним та не підлягає до задоволення, оскільки відповідно до довідки про реабілітацію виданої 07.10.1994 року Виконавчим комітетом Коростенської районної ради народних депутатів Житомирської області ОСОБА_1 являється реабілітованим на підставі ст.3 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Відповідач зазначає, що позивач звертався до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, щодо видачі йому посвідчення реабілітованого та надання пільг, як реабілітованій особі 19.12.2016 року та 16.01.2017 року, однак відповідачем було відмовлено, та зазначено, що у відповідності до Постанови Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні"» 24 грудня 1993 року №3812-ХІІ, особи, які були незаконно вислані чи заслані і згодом реабілітовані, поновлюються в усіх громадянських правах, але на них не поширюються пільги, передбачені статтею 6 цього Закону.
Вищезазначена Постанова втратила чинність тільки на підставі Закону №2325-VІІІ від 13.03.2018 року, а саме прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Після внесення зазначених змін, позивач у лютому 2020 року повторно звернувся із заявою про видачу посвідчення.
Таке посівдчення йому було видано 24.02.2020р. та в подальшому за його заявою було встановлено пільги на оплату житлово-комунальних послуг.
Позивач на обліку для забезпечення санаторно-курортним лікуванням не перебував за грошовою компенсацією за невикористану санаторно-курортну путівку та за самостійне санітарно-курортне лікування не звертався.
Згідно ч.5 ст.262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , являється членом сім'ї реабілітованого, а саме сином ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позивача разом з його сім'єю було примусово переселено з с. Ришавка, Коростенського району, Житомирської області в с. Глушковку, Куп'янського району, Харківської області.
ОСОБА_2 був заарештований 13 вересня 1937 року Куп'янським райвідділом УДБ УНКВС Харківської області на підставі ст.54-10 ч.1 КК УРСР, за систематичне невдоволення Радянською владою.
Відповідно до звинувачувального висновку ОСОБА_2 був звинувачений за ст.54-6, 54-10 ч.1, 54-11 КК УРСР у проведенні антирадянської та контрреволюційної агітації про заходів партії та радянської влади.
Згідно Постанови НКВС Генерального комісара держбезпеки та Прокурора СРСР від 05.11.1937 року (протокол 278) ОСОБА_2 було засуджено до розстрілу, вирок приведений до виконання 17.11.1937р.
Відповідно до Ухвали Військового трибуналу Червонознаменного Київського військового округу від 17 червня 1975р.постанову НКВС Генерального комісара держбезпеки та Прокурора СРСР від 05.11.1937 року (протокол 278) у відношенні ОСОБА_2 було відмінено, справу за відсутністю складу злочину - закрито та реабілітовано ОСОБА_2 посмертно.
В подальшому, Виконавчим комітетом Коростенської районної ради народних депутатів Житомирської області позивачу було видано довідку про реабілітацію №1833/Л від 07.10.1994р., відповідно до якої, позивач, ОСОБА_1 та інші члени його сім'ї, були визнані реабілітованим на підставі ст.3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
У 2016 році, позивач неодноразово звертався до відповідачів із заявами про видачу посвідчення, як реабілітованій особі.
Листами від 27.02.2016р. та від 22.12.2016р. Виконкомом Ужгородської міської ради було повідомлено позивача, що він є реабілітованим за ст.3 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», відтак відсутні права на пільги та видачу посвідчення.
05 травня 2018 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", яким внесено зміни до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні".
12 лютого 2020 року позивач повторно звернувся з заявою про видачу посвідчення реабілітованої особи, яке було видано 24 лютого 2020 року.
Позивач вважає, що з 2016 року, його права були порушенні, оскільки у нього було право на отримання посвідчення, а також пільг на підставі посвідчення.
Порушення даного права і стало причиною звернення із даним позовом до суду.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» від 17.04.1991 № 962-ХІІ (далі - Закон № 962- XII) ліквідуються наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян України, поновлюються їх права, встановлюються компенсація за незаконні репресії та пільги реабілітованим.
Статтею 1 Закон № 962- XII (у редакції, що діяла до 05.05.2018року), передбачено, що реабілітованими вважаються особи, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі «двійками», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року, за винятком осіб, зазначених у ст.2 цього Закону.
Визнати реабілітованими також громадян, засуджених за:
- антирадянську агітацію і пропаганду за ст.7 Закону СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 року і ст.62 Кримінального кодексу України ( 2001-05, 2002-05 ) в редакціях до прийняття Закону Української РСР від 28 жовтня 1989 року "Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1989 року "Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР";
- поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, тобто за статтею 187-1 Кримінального кодексу України;
- порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, посягання на особу та права громадян під приводом справляння релігійних обрядів, якщо вчинені дії не були поєднані з заподіянням шкоди здоров'ю громадян чи статевою розпустою.
Дія цієї статті поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами.
Підлягають реабілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру.
Відповідно до ст.3 Закон № 962- XII визнано реабілітованими всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими банд пособниками та їх сім'ями.
Приписами ст.6 Закон № 962-XII встановлено, якщо реабілітована особа згідно з ст.1 цього Закону стала інвалідом внаслідок репресій або є пенсіонером, їй надається також право на:
- одержання пільгових путівок для санаторно-курортного лікування та відпочинку;
- за наявності медичних показань для забезпечення автомобілем і відсутності протипоказань до керування ним - забезпечення автомобілем безоплатно, за наявності медичних показань для забезпечення автомобілем і протипоказань до керування ним - забезпечення автомобілем з правом передачі керування автомобілем члену сім'ї на пільгових умовах, що визначаються Кабінетом Міністрів України;
- безплатний проїзд всіма видами міського пасажирського транспорту (крім таксі) та на автомобільному транспорті загального користування (за винятком таксі) в сільській місцевості в межах адміністративного району;
- зниження оплати жилої площі та комунальних послуг на 50 процентів в межах норм, передбачених чинним законодавством;
- позачергове надання медичної допомоги і 50-процентне зниження вартості ліків за рецептом;
- переважне право на вступ до садівницьких товариств, першочергове право на вступ до житлово-будівельних кооперативів;
- першочергове встановлення телефону.
Реабілітованим, які мають право на передбачені цим Законом пільги, видається посвідчення єдиного зразка, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Із вищезазначеного вбачається, що Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» від 17.04.1991 № 962-ХІІ в редакції від 29.11.2012 року, пільги та видача посвідчення, були передбачені виключно тим особам, які були реабілітованими за ст.1 вказаного закону.
Суд зазначає, що позивач є реабілітованим на підставі ст.3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», у зв'язку з тим, що був висланий з постійного місця проживання та позбавлений майна за рішенням органів державної влади з політичних та національних мотивів.
На момент звернення позивача із заявами про видачу посвідчення до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради у 2016 році, останній був позбавлений можливості видати посвідчення реабілітованої особи, оскільки на той час жодний законодавчий акт не передбачав видачу таких посвідчення та встановлення пільг особам, які були реабілітовані за ст.3 Закону № 962-ХІІ.
Крім того, у відповідності до абз.2 п.7 Постанови Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" від 24 грудня 1993 року №3812-ХІІ особи, які були незаконно вислані чи заслані і згодом реабілітовані, поновлюються в усіх громадянських правах, але на них не поширюються пільги, передбачені ст.6 цього Закону.
05 травня 2018 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", яким внесено зміни до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні".
Приписами ст.11 Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років" встановлено, що
- вислання - примусове виселення особи з місця її проживання з встановленням заборони на проживання у визначеній місцевості або примусове виселення чи переселення особи з місця її проживання в іншу місцевість або за межі СРСР;
- заслання - примусове переміщення особи з місця її проживання з обов'язковим поселенням у певній місцевості, спецпоселенні, встановленням обмеження на право пересування та заборони виїзду з місця спецпоселення; члени сім'ї - чоловік або дружина репресованої особи, діти репресованої особи, у тому числі повнолітні або усиновлені, батьки, вітчим, мачуха репресованої особи, усиновлювач, опікун, піклувальник, а також інші родичі або особи, які на момент здійснення репресій проживали з репресованою особою однією сім'єю і були пов'язані спільним побутом.
Відповідно до ст.12 Закону України «Про реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», реабілітованими визнаються особи:
- які до 24 серпня 1991 року були обвинувачені або яким було призначено покарання за рішенням позасудового органу незалежно від діяння або мотивів обвинувачення чи призначення покарання;
- стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів;
- стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено недоведеність вини таких осіб у скоєнні злочину або адміністративного правопорушення;
- які до 24 серпня 1991 року були арештовані, перебували під вартою і яким було пред'явлено обвинувачення за статтями законодавчих актів, передбачених п.1-5, за законодавчими актами, передбаченими п.6-14, за діяння, передбачені п.15-22 ст.3 цього Закону, якщо справи проти таких осіб були припинені під час слідства, попереднього (досудового) слідства або закриті за відсутності події злочину, відсутності складу злочину, недоведеності участі особи у вчиненні злочину;
- стосовно яких до 24 серпня 1991 року за рішенням іншого репресивного органу були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за недонесення (неповідомлення) про вчинення або підготовку до вчинення іншою особою діяння, за яке законодавством, що діяло до 24 серпня 1991 року, було передбачено кримінальну або адміністративну відповідальність, за умови що особа, якій призначено покарання за вчинення або підготовку до вчинення такого діяння, була реабілітована в установленому порядку.
Приписами ч.2 ст.13 Закону № 962-XII встановлено, що потерпілими від репресій визнаються діти репресованої особи, у тому числі усиновлені, які у віці до 18 років залишилися без батька, матері (усиновлювача) внаслідок здійснення репресій проти батька, матері (усиновлювача) або які народилися не пізніше ніж через 10 місяців з дня арешту батька, матері, або які народилися у місці позбавлення волі, на засланні, висланні під час перебування репресованої особи у місці позбавлення волі, на засланні, висланні…
Згідно ст.14 Закону №962-XII, цей закон в частині визнання реабілітованими, потерпілими від репресій поширюється на осіб, які належать до однієї з таких категорій осіб:
1) особи, зазначені у ст.12, 13 цього Закону, якщо репресії стосовно таких осіб були здійснені на території України;
2) особи, зазначені у ст.12, 13 цього Закону, які проживали на території України, незалежно від тривалості проживання, і виїхали або з незалежних від їхньої волі обставин були переміщені за межі території України, де стосовно них були здійснені репресії;
3) особи, зазначені у ст.12, 13 цього Закону, інформація щодо здійснення репресій стосовно яких міститься в архівних кримінальних справах, інших носіях архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, архівних документах, що зберігаються в архівних установах України;
4) особи, зазначені у ст.12, 13 цього Закону, які є громадянами України.
Норми статей 5 і 6 цього Закону поширюються на громадян України, крім випадків, передбачених частиною дев'ятою статті 6 цього Закону.
Згідно з ч.7 ст.6 вказаного Закону реабілітованим, які мають право на передбачені цим Законом пільги, видається посвідчення єдиного зразка, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Суд констатує, що після внесення змін до Закону України №962-XII у 2018 році, було розширено коло осіб, на яких поширюється право на отримання посвідчення, а також пільг, які передбачені реабілітованим особам, однак позивач не звертався до відповідно виконавчого органу міської ради, щодо видачі йому посвідчення, як реабілітованій особі.
Тільки 12 лютого 2020 року позивач повторно звернувся до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, щодо видачі йому посвідчення, як реабілітованій особі.
24 лютого 2020 року вказане посвідчення було видано позивачу.
Таким чином, відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом України №962-XII відмовляючи у виданні посвідчення реабілітованого у 2016 році.
Доказів того, що позивач звертався до відповідного органу про видачу посвідчення у період з 2018 по 2020 роки, суду надано не було.
Судом не було встановлено протиправних дій з боку Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, які на думку позивача зумовили довготривале невидання посвідчення реабілітованого, оскільки на момент звернення у 2016 році законодавством не була передбачена видача такого посвідчення, крім того після внесення змін до законодавства, таке посвідчення було видано позивачу за його заявою, в межах розумного строку.
Згідно з висновками щодо тлумачення змісту ст. 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Аналогічний підхід застосовується і щодо дії процесуальної норми права. Зокрема, у ст. 3 КАС України передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. При цьому закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі. Це положення процесуального закону узгоджується з підходами Європейського суду з прав людини, який вважає, що принцип унеможливлення зворотної дії закону в часі не застосовується, коли нове законодавство ставить особу в сприятливіший стан (Scoppola v. Italy, заява № 126/05, п. 102-111).
На підставі аналізу наведених вище рішень Конституційного Суду України, що містять офіційні тлумачення положень Основного Закону стосовно дії нормативно-правового акта у час, доцільно зробити висновок про те, що судом під час розгляду справи має застосовуватися той нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення та припинення спірних правовідносин.
Таким чином, підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дії Виконавчого комітету Ужгородської міської ради щодо довготривалого невидання позивачу посвідчення реабілітованої особи та визнання протиправними дії Департаменту праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, щодо не встановлення позивачу пільг, передбачених ст.5, 6 Закону №962-ХІІ та відшкодування сплачених позивачем комунальних послуг за останні три роки, з урахуванням зниження оплати на 50 відсотків, в сумі 11052,00 грн. слід відмовити.
Крім того, суд зазначає, що після видачі посвідчення реабілітованої особи, 13 березня 2020 року відповідно до заяви №1060935 позивач звернувся до відповідача 2 з проханням зареєструвати його в Єдиному державному автоматизованому реєстрі осіб, які мають право на пільги, на підставі якої позивач перебуває на обліку та користується пільгами передбачені для оплати житлово-комунальних послу в розмірі 50%, з березня 2020 року.
Щодо позовної вимоги про стягнення з Департаменту праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості пільгових путівок на санаторно-курортне лікування, визначену ст.6 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» в сумі 50000,00грн., суд зазначає наступне.
15 травня 2020 року позивач звернувся до відповідача 2 з заявою про забезпечення санаторно-курортним лікуванням як реабілітована особа.
Період протягом якого позивач просить стягнути компенсацію вартості пільгових путівок па санаторно-курортне лікування, останній на обліку для забезпечення санаторно- курортним лікуванням не перебував, крім того, позивачем не було надано доказів того, що в оскаржуваний період позивач звертався за грошовою компенсацією за невикористану санаторно-курортну путівку.
Також суд наголошує, що в оскаржуваний період, у позивача не було наявне посвідчення реабілітованого, яке надає право на одержання пільгових путівок для санаторно-курортного лікування та відпочинку, таким чином, у позивача не має правових підстав для компенсації йому вартості пільгових путівок на санаторно-курортне лікування.
Щодо позовної вимоги про стягнення з Департаменту праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію, визначену ст.5 Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» в сумі 354375,00 грн., суд зазначає наступне.
Статтею 5 Закону України «Про реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» (в редакції, чинній з 05.05.2018року) було встановлено для осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення у лікувальні заклади і згодом реабілітовані відповідно до цього Закону, грошову компенсацію у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, але не більш як 75 мінімальних заробітних плат. Одноразово як грошова компенсація реабілітованій особі виплачується до 15 мінімальних заробітних плат, а решта належних грошей - протягом наступних п'яти років. У разі можливості, на вимогу реабілітованого, вся нарахована грошова компенсація може бути виплачена одноразово. Виплата компенсації спадкоємцям не проводиться, крім випадків, коли компенсація була нарахована, але не отримана реабілітованим.
Суд констатує, що пільги, які передбачені ст.5 Закону України «Про реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», встановлені виключно для осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення у лікувальні заклади і згодом були реабілітовані.
Позивач був визнаний реабілітованим на підставі ст.3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», у зв'язку з тим, що був висланий з постійного місця проживання та позбавлений майна за рішенням органів державної влади з політичних та національних мотивів.
Доказів того, що позивач є реабілітованим, як особа, яка відбувала покарання у вигляді позбавлення волі або була примусово поміщена у лікувальні заклади, позивачем не надано, таким чином, підстав для задоволення позову в частині стягнення грошової компенсації у сумі 354375,00 грн. - відсутні.
Стосовно позовної вимоги про стягнення з Виконавчого комітету Ужгородської міської ради на користь позивача моральної шкоди в розмірі 75000,00 грн, спричиненої довготривалою невидачею посвідчення реабілітованої особи, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень п.3 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 року №4, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Згідно з положеннями ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Частиною 1 ст.1167 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
За змістом ч. 1 ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Окрім того, ч.1 ст.77 КАС України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Таким чином, обов'язок доказування завданої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на позивача.
Зазначену вимогу позивач обґрунтовує тим, що боротьба за видачу посвідчення реабілітованої особи тривала довгий період, майже 26 років, наносила значні моральні страждання позивачу, його здоров'я погіршувалося, він повинен був доводити очевидні речі, доводити, що розстріл батька є репресією комуністичної влади, що проживання з 1937 по 1975 pр. в статусі «дитина ворога народу» спричинило особливих страждань та суттєве обмеження прав, витрачати свій час та зусилля на необґрунтовані відмови відповідача, що спричинило моральні страждання, які він оцінює в 75000,00 грн.
Зазначені обставинм в підтвердження факту заподіяння моральної шкоди, причинного зв'язку між діями відповідача і заподіяною моральною шкодою, а також обґрунтування визначеного розміру такої суду надано не було.
З огляду на наведені вище обставини, враховуючи відсутність причинного зв'язку між діями і шкодою суд вважає, що позов в цій частині не підлягає до задоволенню.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 ст.2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 КАС України: суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з ч.1 ст.9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень ч.1 та 2 ст.72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з вимогами ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивача за поданим адміністративним позовом не підлягають задоволенню.
На підставі наведеного та керуючись ст. 2, 9, 77, 78, 94, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, Департаменту праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку передбаченому ст.255 КАС України.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя П.П.Микуляк